Російська пропагандистська машина більш як 20 років ретельно готувала підґрунтя для виправдання будь-яких агресивних дій кремлівської влади та створювала псевдоісторичну реальність не лише всередині своєї держави, сусідів, а й далеко за її межами. Нині голоси деяких європейських лідерів і політичних сил після більш як трьох місяців агресії Росії проти України знову повертаються до риторики пошуку шляхів примирення, «збереження обличчя», бізнесу as usual. Російський дискурс «вєлікой і нєпобєдімой» дистанційно впливає на мислення та поведінку європейських політиків навіть в умовах, коли весь світ побачив і визнав звірства росіян у Бучі, Маріуполі, Харкові та Чернігові, у Сумах, Ірпені, Макарові...
Після звірств російської армії на території України українцям уже не треба доводити фашистську сутність Росії та її нинішнього владного режиму.
Сьогодні ми можемо лише погодитися з висновком відомого американського історика Тімоті Снайдера про те, що є лише один вихід із ситуації: фашистського лідера потрібно перемогти остаточно та безповоротно.
Та якщо сучасні ознаки «рашизму» історія ще до кінця не «перетравила», можна повернутися до більш класичних методик. Зокрема один із найвідоміших італійських письменників сучасності Умберто Еко ще 1995 року підготував доповідь для студентської аудиторії, в якій обґрунтував 14 ознак фашизму. Пізніше в дещо відредагованому вигляді їх було опубліковано під назвою Eternal Fascism. Умберто Еко був свідком становлення фашистського режиму в Італії. Він був переконаний у тому, що фашизм розвивається як хвороба. І якщо в суспільстві спостерігається шість–сім ознак із 14 типових характеристик «вічного фашизму» — воно вже безповоротно хворе на фашизм.
Візьму на себе сміливість зауважити: російський рашизм уже має всі 14 типових характеристик «вічного фашизму». Переконаймося в цьому разом, пройшовши всі пункти відповідно до класичної праці Умберто Еко.
1. Культ традиції. Цілковитий збіг — традиція передусім. Бо «дєди ваєвалі», «так потрібно/положено» — каже російська традиція, і саме там черпають легітимність для ухвалення рішень. Кому й навіщо потрібно? — про це не згадують, але в цьому і полягає головна ідеологічна вартість цієї ознаки, вона не є раціональною й тяжіє до досвіду минулих поколінь, обов’язку перед ними.
2. Неприйняття модернізму. За словами Еко, прихильники фашизму ХХ століття розглядали епоху Просвітництва як «початок розбещеності». З огляду на це фашизм можна охарактеризувати як ірраціоналізм. Тобто протиставлення інноваціям (згадаймо нещодавню заяву кремлівського сателіта Лукашенка про те, що не такі вже й погані автівки «Москвич»). У РФ саме говорять про те, що всі інновації та нові технології Заходу не потрібні, це лише розбещує росіян. Історії про «хтонічєскій» народ, чи то «хом’як», чи то «бурундук», який нібито їстиме корінці, — туди ж.
3. Культ діяльності заради діяльності. Будь-яка дія в ідеології фашизму розглядається як сакральна — й робиться без будь-якого попереднього обмірковування чи критичного осмислення. Тобто йдеться про ритуали та циклічність. На прикладі росіян — надягли 9 травня георгіївську стрічку, взяли якісь радянські прапори — навіщо, з якою метою? Тобто це дії, позбавлені будь-якого персонального сенсу, але сакралізовані й зведені в культ. Так само й надписи на автівках, тільки замість свастик — літери Z.
4. Незгода — це зрада. Це традиційний російський інститут списків «ворогів народу», цілком і повністю апробована та культивована практика. У нинішній Росії вона зветься «спісок іноагентов» і з кожною новою нормативною зміною дедалі більше нагадує свій оригінал. Хто не з нами, той проти нас.
5. Страх перед відмінностями. Бути не таким, як усі, — погано. Це одна із засад будь-якого тоталітарного режиму. Рашизм тут не є винятком. Він виступає проти самої суті західної цивілізації — індивідуалізму, маскуючи це під боротьбу за традиційні цінності, проти новомодних ідеологій. Направду ж він виступає проти будь-якого прояву індивідуального — всі мають бути однаковими, а права, голос, суб'єктність набувають виключно через долученість до колективу, інакше ти — ніхто, звати тебе ніяк і дивись пункт №4.
6. Звернення до соціальних проблем — заклик до розчарованого середнього класу, який потерпає від економічної кризи чи відчуття приниження або наляканий тиском із боку інших соціальних груп. Йдеться про цілком звичну практику пошуку приниженості. У сучасній Росії рашизм повністю побудований на ресентименті, ідеях реваншу. «Вони (вороги) нас недооцінюють, не сприймають серйозно, не відводять нам важливого місця, вони гадають, що є кращими за нас, вони нам указуватимуть, що робити…» — начебто через це приниження суспільство й живе так погано.
Хто гидить по кутках у російських під'їздах, вам усім також добре відомо.
7. Одержимість змовами — так само, як і пункт №5, абсолютно типова ознака будь-якого тоталітарного режиму. Ба більше: «змови» — один із улюблених сюжетів російських пропагандистських телеканалів. Тут навіть зупинятися немає сенсу, нехай росіяни і скажуть, що це мені рептилоїди та масони заборонили про них писати.
8. Ворог одночасно і сильний, і слабкий — не можна допускати, аби він був лише сильним або лише слабким. Цю ознаку класичного фашизму в інтерпретації рашизму було дуже цікаво простежувати на ставленні росіян до США та Великої Британії: з одного боку, ці країни є гідними та небезпечними ворогами, з іншого — Росія повсякчас натякає на їхню слабкість у протидії власній моці й погрожує знищити територію цих держав ядерними ударами. Віднедавна, після російського програшу в битві за Київ, цю ж модель задіюють і щодо України. Тепер уже не «тільки бровою поворухнемо — і…», а «війна з другою за силою армією Європи, яку навчали й озброювали…».
9. Пацифізм — це торгівля з ворогом. Інакше кажучи, бути пацифістом та бажати домовитися з ідеологічним опонентом у фашистському суспільстві дорівнює зраді національних інтересів. Спробуйте нині в Росії вийти з будь-яким плакатом за умовний «мир» чи навіть без нього, аби висловити свою позицію, — вас одразу заарештують і щонайменше на кілька діб ув'язнять у СІЗО. Пацифізм давно став злочином у російському суспільстві. Згадаймо нещодавній випадок, коли під час свята останнього дзвоника в одній із російських шкіл дівчинка-школярка висловила свою протестну позицію «за мир», — довелося публічно вибачатися і їй, і її батькам.
10. Зневага до слабких — в ідеології рашизму це означає, що якщо ти слабкий, твоя доля — ніколи не зрівнятися із сильним. Це дуже добре лягає і в наратив, поширюваний іще за часів Радянського Союзу, який успішно перекочував до сучасної Росії — Україна завжди сприймалася як «молодша сестра» «великого та сильного брата» Росії. Ймовірно, саме в цьому оманливому припущенні й полягає одна зі стратегічних причин нинішніх поразок російської армії на території України: у Кремлі були впевнені у цілковитій слабкості як ЗСУ, так і всього українського народу, який за замовчанням нібито й подумати не міг про опір «непереможній другій армії світу».
Ба більше, в геополітичному розрізі кожен партнер Росії є новим трофеєм та сферою впливу, й аж ніяк не сильним союзником. Критерій сили один: якщо можеш дати по зубах Росії, ти — сильний і гідний суперник, не можеш — слабкий сателіт без будь-якої реальної суб'єктності. Бояться — отже поважають, отже рахуються, — таким є геополітичний алгоритм рашизму. Шкода, що досі далеко не всі на Заході це усвідомлюють.
11. Усі вчаться, щоб стати героями. У фашистській ідеології культ героїзму є нормою та міцно пов'язаний із культом смерті. В Росії ще з дитячих садочків намагаються виховувати воїнів-солдатів, перевдягаючи малечу у військову форму та відтворюючи на рівні дитячої гри бойові дії. Культ смерті нав'язується через наратив про те, що померти за батьківщину — це обов’язок. Натомість потрапити в полон, здатися, зберегти життя — це зрада та незмивна ганьба. Яскравий приклад — як зустрічають звільнених із полону в Росії та Україні. В нас таких воїнів вітають як героїв і тих, кому вдалося вижити, в Росії ж таких солдатів усіляко цураються і сприймають як потенційних зрадників.
12. Маскулізм та зброя. У рашизмі змалечку нав'язують культ сили та насильства, мужика, який може «вломити», силовиків, котрі можуть побити, — страху та покори перед сильним. Суспільство чітко відводить чоловікові роль воїна, який має володіти зброєю, тоді як роль жінки зводиться до «баби єщо нарожают». Йдеться про повну зневагу до ідеї рівності — в такому суспільстві в кожного свої роль та місце, і їх потрібно знати. За рівнем та толеруванням сімейного насильства Росія б'є всі можливі рекорди.
13. Селективний плебісцит. Ідеться про те, що будь-які форми низової участі громадян в ухваленні рішень є вибірковими. Тобто коли потрібно, є імітація волі народу та необхідні «рішення» від більшості населення через одностайні голосування в Держдумі, псевдореферендуми для легалізації загарбницької політики. З іншого боку, якщо це не потрібно — держава нічого ніколи не питає ні у народу загалом, ні в кожного громадянина зокрема. Провідником волі народу є виключно лідер.
14. Фашизм використовує новояз — вигадуються нові назви для понять, щоб замінити їхній зміст. Наприклад, відоме з 2014 року поняття «зелені чоловічки», які брали участь в окупації Криму. Насправді йдеться про російських військових, проте російській пропаганді було важливо змінити змістове наповнення, аби, по суті, приховати міжнародний злочин, спричинений загарбницькими діями російської армії. Мовляв, а ви спробуйте довести, що це справді наші військові. «Сепаратисти» — теж покруч від тих самих авторів, що мав надати флеру антиколоніальності та приховати роль Росії в агресії на сході України 2014 року. З останніх новоязівських витворів — «спеціальна операція», а не війна. За називання речей власними іменами «світять» грати.
Насамкінець хочу наголосити ще на одній важливій деталі. Ідеології ХХ століття — фашизм, нацизм та незасуджений комунізм — мали одну спільну рису: всі вони будувалися на прагненні певних ідеальних моделей суспільств майбутнього. Водночас рашизм не пропонує жодної моделі майбутнього — йдеться лише про наративи з минулого, на яких 24/7 гарує пропагандистська машина Кремля. Така собі модель політичного зомбі-апокаліпсису, коли чи не єдиною проєкцією химерного майбутнього для рашизму є відновлення СРСР 2.0. Як завжди, там, де у італійців вийшов «Фіат», у андрофагів (як називав їхніх пращурів Геродот) — «жигуль».