Вибірковим у нашій країні може бути не тільки правосуддя, а й народне розчулення. Чимало людей, що загубилися в перипетіях нинішнього життя, причому незалежно від віку, підтримують себе "в тонусі" ностальгією за прекрасним і
далеким Радянським Союзом. 27% населення навіть вважають, що наш народ ніколи не зможе обійтися без керівника типу Сталіна, який "прийде й наведе порядок". І в цьому справжній радянський сюрреалізм - замилування людськими жертвами.
За недавніми соціологічними даними московського "Левада-центру", наші сусіди росіяни визнали найкращим правителем ХХ століття Леоніда Брежнєва. Негативно респонденти поставилися тільки до Михайла Горбачова і Бориса Єльцина: кількість негативних відгуків про них утроє більша, ніж позитивних. Навіть Йосипа Сталіна позитивно оцінюють 50% громадян! На думку соціологів, люди надають перевагу жорстким політикам, оскільки зі свободою настає невизначеність. Для росіян навіть не ганебна й не стидка асоціація "Путін-Брежнєв"!
На щастя, ми живемо в Україні. Але світоглядних проблем і в нас із перебором. На нашому телебаченні модно гуморити про політиків - смішні такі мультики, гострослівні образи... Але чомусь усе це нагадує гоголівську унтер-офіцерську вдову, яка сама себе регулярно шмагає й щотижня ятрить болячки... Після польоту думки наших політиків у різномастих ток-шоу хочеться бачити реальні рішення щодо змін у країні. Іноді мало не фізично відчуваєш, як спливає час - соціальний час, коли могла б реалізуватися кожна людина. А людина візьми й випади в осад марної ностальгії за радянською стабільністю! Спадають на думку слова Пастернака: "Так пошлость свертывает в творог седые сливки бытия"…
Наш співрозмовник - доктор філософських наук, професор, провідний працівник Інституту філософії НАНУ Сергій ПРОЛЄЄВ. Ідеться про феномен радянського сюрреалізму.
Терором - по душах
- Почнімо з ностальгії за радянським минулим. Наскільки вона виправдана?
- Ностальгія продиктована не замилуванням колишнім життям, а відразою до сьогодення. Це почуття "від протилежного". Я готовий солідаризуватися з найрізкішими оцінками нинішнього стану речей, зараз усім нам справді доводиться жити у тяжких, просто недостойних людини умовах. Та тільки навіщо на підставі цього створювати з минулого міражі? Це безплідно. Але так улаштована людина. Якщо сьогодення неблагополучне, вона шукає іншу точку опори. Можна шукати її в майбутньому, але для цього треба вірити в перспективу творчих перетворень. Цього немає. Тоді її шукають у минулому - тут і починається політ фантазії. Минуле ідеалізується, з нього вихоплюються частковості, які підносяться до значення загальних основоположних характеристик, погане забувається. Звідси й розчулення. Воно говорить не про те, що минуле було прекрасне, а про те, що сьогодення неблагополучне.
Краще взагалі обходитися без вигадок, тим більше що "радянське" набагато ближче до нас, ніж здається. Воно аж ніяк не зникло в минулому. Ми досі живемо в руїні радянського суспільства.
Та й людський тип не дуже змінився. Тому нема від чого особливо ностальгувати: радянське чи його продовження - з усіх боків. "Дикий капіталізм" (або бандитський, якщо завгодно) якісно не перетворив життя. А перерости у щось більш творче йому не дає корисливий інтерес купки нуворишів, що захопили владу й власність у країні.
- З допомогою яких механізмів було створено тип "радянської людини"? Як "переплавка" з нормальної людини в "радянську" взагалі могла лягти на світогляд
людей, які до "совєтів" мали власний життєвий
"кодекс"?
- Насамперед слід уникнути некритичного ототожнення людей, що жили в радянський час, із поняттям "радянська людина". Люди - це люди: з розмаїттям їхніх індивідуальних властивостей, характерів, схильностей. А радянська людина - антропологічний тип, певний соціальний персонаж, вироблений умовами життя в радянському суспільстві. Це накладало відбиток на кожного, бо кожен так чи інакше був учасником радянського суспільства. Але наївно думати, начебто в людях і їхньому житті не було нічого, крім "радянського".
Радянська людина - плоть від плоті радянського ладу, який сам є втіленням грандіозної тоталітарної утопії, що зветься "комунізм". Усякий соціальний лад виготовляє людину під себе, а тоталітарний - тим більше. Сама назва "тоталітаризм" указує, чому надається перевага - тотальності, цілісності. Але що це за "цілісність"? Ідеться навіть не про суспільство загалом. Тоталітаризм має на увазі цілісність всеохопного всесвітньо-історичного руху, комуністичного проекту, у світлі якого перетвориться реальне суспільство, життя всього людства.
Грандіозне, запаморочливе завдання! Перед ним усе тьмяніє й здається малозначним, дрібним. Тому все інше, що існувало на світі, - речі, люди, їхні властивості й прагнення, економіка, культура, - все без винятку мало підкоритися грандіозному всесвітньо-історичному проекту. Все інше було лише засобом. Природно, засобом виявилася й людина. Вона набувала сенсу настільки, наскільки служила побудові досконалого суспільства, в якому "все в ім'я людини, все на благо людини". Але заради цього ідеалу в майбутньому вона мала жертвувати всім у своєму сьогоденні. Радянське життя - це життя в постійному самозреченні, самопожертві; до нього люди були примушені незалежно від свого бажання й згоди. Як давній стоїчний фатум, ця доля згодних вела, а незгодних тягла, у кожному разі виявляючись спільною для всіх.
Утопія - це своєрідна перевернута реальність. У ній дійсним вважається тільки те, що має бути, належний порядок речей. А те, що безпосередньо є, що нас оточує, має лише умовне право на існування. Воно не більш ніж матеріал для "чудесного нового світу" і тільки в цьому прекрасному майбутньому дістає своє виправдання й міру. Стосовно прийдешнього комуністичного суспільства навіть уся людська історія видавалася лише передісторією - недосконалим попереднім етапом життя людства.
Якою ж могла бути радянська людина, що жила в цій утопії? Вона мала слугувати надійним інструментом усіх докорінних перетворень суспільства. Відповідно, все в ній, що не вписувалося в цю вимогу, мало бути знищено, викинуто, усунуто. Саме цій меті служив репресивний механізм - терор, страх, обмеження прав, нелюдські умови існування, в яких сама людська воля втрачала здатність до опору. Людині взагалі не залишалося місця; право на існування мали лише маси. І вожді. Все це ми, на жаль, пройшли.
- І на цьому тлі знімалися світлі фільми про колгоспи й заводи з участю Любові Орлової...
- Владі потрібно було начертати для народу світлий ідеал. Адже якщо запропонувати людям жертвувати собою в ім'я світу мороку й зла, приниження й скрути, то важко розраховувати на ентузіазм. А ентузіазм - цей зворотний бік самозречення - був найважливішим "пальним" всіх радянських проектів. У кадрах фільмів, що лакують дійсність, як-от "Кубанські козаки", ми бачимо вдосталь продуктів, одягу, товарів, чого насправді не було. Цю невідповідність творці фільму й самі усвідомлювали, але вважали, що знімають дійсність такою, якою вона "має бути". Тобто знімали мрію. Це нагадує Голлівуд, і, в принципі, нічого аморального в цьому немає. Тільки не треба сприймати фантазії за дійсність. Щоб реально зазирнути в той світ, треба переглядати не кіновигадки, які досі вводять людей в оману, а кінохроніку. Вдивитися в обличчя радянських людей - на демонстраціях, мітингах, судових процесах, зборах. Часто за цим страшно спостерігати, з екрана на тебе напливає жах, відчуття чогось нелюдського.
- Автор книжки "Червоний апокаліпсис: крізь розкуркулення і Голодомор" Дмитро Гойченко, який сам був активним комсомольцем і тероризував мирне населення, пояснював свої дії так: "Якщо знадобиться в ім'я щастя майбутніх поколінь принести й себе в жертву, то я готовий на це. Чому ж мене має лякати принесення в жертву інших людей?"
- Це блискуча ілюстрація аморальності грандіозних соціальних проектів, у яких люди виявляються тільки засобом. Людина навіть не усвідомлює, що вона вправі розпоряджатися тільки своїм життям. Хоча й це не зовсім правильно: твоє життя - це не просто власність, як будь-яка річ. Життя - це дар. Ми не можемо ним довільно розпоряджатися, бо відповідаємо перед тими, хто його нам вручив: перед Богом, природою, батьками, людством.
Але навіть якщо визнати право кожного віддати своє життя на захист якоїсь ідеї, то з цього не випливає право розпоряджатися життям чужим. Ним може розпорядитися лише той, кому воно належить. Право на життя є невідчужуваним у принципі. Коли рішучість розпорядитися своїм життям (добре ще, якщо не декларативна) перетворюється на право розпоряджатися життями інших людей, відбувається воістину бісівська підміна. Вона є глибинним аморальним змістом тоталітарних утопій, зведеним у принцип їхнього існування.
Згадаймо ленінське: "Моральне все, що служить справі комунізму". Тут політична доцільність заміщає моральність. А хто вирішуватиме, що саме доцільно? Зрозуміло, лідер, вождь. Так червоне органічно переходить у коричневе. В унісон із ленінським визначенням звучать слова вождя іншої робітничої партії - Гітлера: "Я звільняю вас від химери, яку називають совістю". Ці, здавалося б, політичні антиподи узгоджуються один з одним. Чому? Тому що незалежно від різновиду тоталітарної утопії - інтернаціонал-соціалістичної (комуністичної) чи націонал-соціалістської (фашистської) - для успіху тоталітарного руху потрібно, щоб людина була позбавлена совісті, особистого вибору й стала часточкою маси. Якраз остання вважається головною дійовою особою, але насправді вона - не більше ніж глина в руках вождя. Так з'явився "гомо совєтікус".
- Гойченко пише, що делегати якоїсь партконференції під час Голодомору отримали коробки з провізією - і їхні обличчя просвітлилися, а в очах заіскрилася готовність продовжувати служити радянському ладу… І це попри їхні особисті втрати, втрату близьких під час голоду.
- Ці люди казали б, що щасливі, навіть якби в них не було жодних пайків, і залишалися б безмовними, якби їх били ціпками, оскільки сказати щось інше означало відразу загинути. Те безмірне витравлювання всього людського й наруга, яких зазнавала особистість, нині можуть викликати лише гнів і величезну скорботу. Люди часто переймалися несумірним пафосом просто через страх. Вигукуючи "Ми любимо Сталіна!", вони немов заклинали потворну дійсність, аби вона не спрямувала на них свого смертельного удару. Вони аж ніяк не захоплювалися радянським ладом, а просто хотіли вціліти. Відомо, що деякі визначні партійні чиновники й воєначальники перед розстрілом кричали: "Хай живе Сталін!". Покалічені катуваннями, не
маючи вже жодних ілюзій щодо того, ким був їхній кат і чим була вся ця система, ці люди, можливо, сподівалися останнім криком відвернути страшний момент загибелі, а можливо, захистити своїх близьких... Хто тепер зрозуміє цей божевільний розпач?
У житті, переповненому страхом і божевіллям, розцвітає лиховісний "чорний гумор". Його зразків чимало в обвинуваченнях, що їх висував НКВС у сталінський час. Іноді вони такі абсурдні, що здаються безглуздим жартом. Якщо не знати, що у цих справах людей засудили й розстріляли, то можна подумати, що це якийсь розіграш або марення божевільного. Наркома сільського господарства обвинувачували в тому, що він підмішував коням скло. Якийсь нещасний без імені, виявляється, рив підкоп мало не в Індію. Безліч людей засуджено за шпигунство, тоді як більшість із них іноземця в очі не бачили! Сталін полюбляв застосовувати "жарти ката" й у середовищі своїх сподвижників. Так, дружини його відданого секретаря Поскрьобишева і другої людини в країні Молотова були репресовані як "вороги народу". Ніхто не смів почуватися в безпеці.
- 1932 р. було запроваджено паспортну систему, що послужило інструментом контролю й поліцейського стеження, а не закріплення права людей на проживання.
- Фактично це була нова форма кріпосного права, коли людині пропонувалося місце проживання, і без санкції міліції вона не могла його змінити. Вона мала й зворотний бік: селянам не видавалися паспорти до хрущовської відлиги. Людей позбавляли мобільності й соціальної активності, небажаної для влади. Вони роками працювали за трудодні, за рисочки в зошиті й фактично нічого не отримували за свою працю.
- Тоталітаризм сам по собі сюрреалістичний?
- Він сюрреалістичний у своїй основі, оскільки віддає право бути реальністю не тому, що нас оточує, а всесвітньо-історичному проекту. Справжня реальність десь далеко. А те, що є сьогодні, - не більше ніж проміжний стан, усього лише матеріал для справжнього життя.
- А майбутнє для цього "матеріалу" ніколи не настає, і "матеріал людський" - у стані глини, яка ніколи не затвердіває.
- Усі люди мають бути учасниками безперервного процесу перетворення, нескінченного будівництва "прекрасного нового світу", кажучи словами Олдоса Гакслі. Тому їм не можна ні до чого прив'язуватися, ні в чому вкорінюватися. Їм слід бути повністю залученими в безперервний рух "уперед", а тому їх треба постійно виривати з усякої осілості, прив'язаності, побуту. Цьому величезною мірою слугували репресії: вони були засобом для підтримання людської маси в розпаленілому стані "матеріалу для ліплення". Подібно до того, як нагрівають пластилін, щоб він був м'яким, так і репресії "підігрівали" людську масу, щоб завжди вона була "розм'якшеною" страхом, абсолютною залежністю, безправ'ям... Репресіями не так карали, як усіх і кожного мобілізували на спільну справу. Тож вони спрямовувалися на суспільство як таке, а не на якихось ворогів чи противників ладу.
Потреба "підвішувати" людей, немов маріонеток у ляльковому театрі, щоб ніхто не відчував землі під ногами, - звичайна властивість тоталітарного режиму. Вона добре ілюструє марність усіх казок про "стабільність" того часу. Лише в період правління Хрущова, а потім в епоху застою, у міру того як де-факто почав згортатися тоталітарний проект побудови комунізму, під яким суспільство було мобілізоване, - тільки тоді дістали визнання якісь людські потреби, почав облаштовуватися такий-сякий побут, з'явився хоч якийсь ґрунт під ногами.
Вихідним імпульсом послужило елементарне бажання номенклатури вижити, просто жити. Адже Сталін готував новий маховик репресій, який зачепив би його найближчих соратників, заново мобілізував країну для атаки на "буржуазний світ". І тут найшла коса на камінь: "світової революції" фактично бажав тільки верховний вождь, а його найближчі сподвижники захотіли просто жити. І, навчені гірким досвідом попередніх 30–40-х років, найімовірніше, усунули свого вождя. Радянська верхівка захотіла благополуччя тут і тепер. Звичайно, вона його й так мала у вигляді системи привілеїв. Але без жодних гарантій: сьогодні ти маєш усе, а завтра - ворог народу. Ось такої екстремальності й постаралися позбутися.
Однак радянське суспільство до самісінького свого кінця було внутрішньо репресивним. Полягало це в тому, що людина залишалася суто засобом для досягнення державних цілей, вона так і не набула якогось самостійного значення, не стала автономною величиною, не стала й донині. Тому можна стверджувати, що ми живемо фактично в руїнах радянського ладу. У нашому житті теж достатньо сюрреалізму, і він здебільшого дуже невеселий.
"Для людей часто важливішим є не краще, а передбачуване"
- Амбивалентність деяких наших сучасників просто жахає. Так, у розмові зі мною 56-річний дрібний підприємець назвав себе затятим сталіністом, оскільки, на його думку, "порядок при Сталіні тримався на смертельному страху, а такий різновид страху тільки й здатен породжувати прогрес, ті ж таки успіхи в праці". Життя в СРСР співрозмовник назвав "райським", бо "була надійність, людина знала, що робитиме через рік, через десять років, вона планувала, коли отримає квартиру, коли купить машину... Та й людей науки в часи застою цінували більше". Свій спіч він закінчив жалем, що його діти ніколи не зможуть скористатися такими "райськими" благами.
- Подібні висловлення нескінченно далекі від справжніх радянських реалій. Усе стало б на свої місця, якби надати людям такого складу думок можливість пожити в умовах сталінського режиму - відчути цей "рай" на собі. Моторошний вийшов би експеримент. Його учасники швидко усвідомили б, що смертельний страх - аж ніяк не райська насолода, а повне безправ'я - зовсім не синонім щастя. Якби їх судили за сталінськими законами, якби за цими законами оплачували їхню працю... Не нами сказано: так буде кожному по вірі його. Ваш дрібний підприємець як соціально чужий елемент прожив би там дуже недовго.
А що стосується сильного страху, який міг спонукати людину до чесної праці, то це цікава й важлива для розуміння теза. Як і теза про порядок. Що ми розуміємо під порядком? Якщо казарму, в якій цар і бог - тупий фельдфебель, що очманів від необмеженої влади, то це одне. Але зрозуміло ж, що з таким порядком суспільство просто не виживе, не кажучи вже про спроможність розвиватися. Казармений порядок не дає можливості щось винайти, впровадити нове, позбавляє можливостей для творчої ініціативи, та й узагалі для людської радості. Разом зі словом "порядок" людську сутність визначає "свобода" - важливе слово, що має безліч реалізацій, від способу життя до творчості й культурного розвитку.
Історія все розставила на свої місця, показавши, що лише те суспільство, в якому задіяно серйозний ресурс свободи, здатне розвиватися. І головне - тільки це суспільство здатне на міцний порядок. Адже справжній порядок, по-перше, - в самій людині; по-друге, він представлений у ній не вигляді страху, а у вигляді відповідальності перед іншими людьми. Совість, а не страх - ось її основа. А коли дію совісті заміняють дією страху, виникає світ покалічених доль.
На думку вашого знайомого, радянська система буцімто забезпечувала успішний розвиток суспільства. У тому-то й річ, що вона не тільки не забезпечила його розвитку, а призвела до краху, створивши соціально-економічний порядок, що виявився неконкурентоспроможним у сучасному світі. Так, можна було рабською працею побудувати Біломорсько-Балтійський канал, але користі від нього було мало (сам Сталін назвав його безглуздим і нікому не потрібним), як і від останнього "великого комуністичного будівництва" - БАМу. Жодною рабською працею ви не зможете винайти комп'ютер, створити нові технології й виховати людей, здатних працювати, використовуючи ці високоінтелектуальні пристрої. А це означає програш перед суспільствами, побудованими на інших засадах.
Дрібний підприємець говорить про "надійність", властиву радянському часу. Хотілося б запитати, надійність чого мається на увазі? Надійність убогого споживання - умовно кажучи, пайка, на який могла розраховувати радянська людина? Так, можна було бути впевненим, що в магазині нічого, крім найбіднішого асортименту продуктів, ви не купите, якщо тільки не "прикріплені" до розподільника. Зі свого дитинства пам'ятаю цю "надійність", коли достопам'ятна "докторська ковбаса по два двадцять" ще була в Києві, але в село до бабусі ми привозили її як делікатес... А як вам "надійність" того, що людина могла по двадцять років очікувати квартиру й все життя прожити в когось на голові... Знати можна було тільки одне: той убогий рівень, на якому ви перебуваєте, залишиться з вами назавжди. Оце було гарантовано. Якихось гарантій життєвої перспективи, якісного зростання смішно було очікувати. Якщо, звичайно, не вважати втіленням мрії купівлю холодильника, телевізора або - апофеоз дерзань! - автомобіля "Жигулі".
Так, люди не голодували, у них було безплатне медичне обслуговування, за навчання в університетах не треба було платити - з кінця 1950-х усе це більш-менш установилося. Але вже за Хрущова СРСР почав закуповувати за кордоном хліб. І полиці магазинів - навіть з їхніми скромним асортиментом "найнеобхіднішого" - почали порожніти не в роки перебудови, а ще за Брежнєва. На двох компартійних з'їздах поспіль, ХХV і XXVI, Брежнєв повторив у звітній доповіді: в країні бракує голок і ниток! Отака була проблема, яку дві п'ятирічки не могла розв'язати радянська економіка. Хіба могла бути "надійність" у країні загального дефіциту, яким був тоді Радянський Союз? У країні, в якій за гроші нічого істотного не можна було купити, і, щоб "дістати" чогось варту річ, потрібно було отримати особливий режим доступу, а вже потім заплатити гроші, які фактично перетворилися на фантики, що підтверджують право купівлі.
Якщо говорити про престиж наукової праці, то, безумовно, зарплата професора в радянський час була набагато вагомішою величиною, ніж тепер. Однак наука цінувалася лише тією мірою, якою вона служила головній меті діяльності радянського ладу - мілітаристській. У ті часи, коли понад три чверті економіки працювало на війну, на озброєння, влада бачила у вчених тих, хто допомагав їй мати величезні кулаки. Це не було проявом поваги влади до науки, до творчості. Хочеться нагадати, що багато видатних учених і інженерів (наприклад, Туполєв і Корольов) саме при "чудовому" Сталіні працювало в "шарашках", тобто були в'язнями, як і багато інших трудівників.
Утім, із реальних негараздів і проблем радянського життя не слід робити висновок, що "все було погано". Важливо не таврувати чи звеличувати огульно, а судити тверезо. І, не заплющуючи очей на вади й пороки радянської системи, розуміти, що була реальна творча праця людей, їхні надії й доблесть, їхні досягнення й молодість, творчість і щастя. Не можна перекреслювати долю людини тільки тому, що її життя минуло в паскудну епоху або в нелюдських умовах. Якщо так судити, то й нинішній огидний стан суспільства вимагає поставити на всіх нас хрест. Але навряд чи це справедливо.
Якщо люди, більша частина життя яких минула при соціалізмі, згадують те хороше, що їм довелося зробити або пережити, то в цьому правда їхнього життя. З нею треба рахуватися. Як і з тим, що й у спільному житті було чимало надихаючого - польоти в космос, наприклад. Або масове будівництво житла, яке почалося за Хрущова, коли люди нарешті покинули комуналки - первісні печери соціалізму. Є й особлива магія часу. Як на мене, не було в ХХ столітті такого світлого, натхненого часу, як період із кінця 50-х до кінця 60-х років. Якась особлива, незвичайна аура притаманна цьому часу при всіх його драмах і катаклізмах. Це стосується не тільки СРСР, а й усього світу. Тому своїми твердженнями я аж ніяк не описую всієї повноти того, що відбувалося в радянський час, а лише заперечую необґрунтовану ідеалізацію радянського ладу.
- Я пам'ятаю, коли помер Брежнєв, нас змусили прийти до школи в парадному (!) одязі й стоячи дивитися по телевізору церемонію його поховання... На різні ювілеї Брежнєва газети рясніли статтями про скромність і патріархальну зворушливість генсека. І це на тлі війни в Афганістані й цькування дисидентів, що відбувалися в часи його правління! Пам'ятаю, як під час святкування якоїсь річниці Брежнєва по телевізору показували фільм "Дисиденти". Переводячи погляд з телеекрана на газетну сторінку, я відчувала всю міць махрово-застійного "совкового" сюрреалізму, який дуже любив саме газети...
- Із того, що Леонід Ілліч особисто був доволі симпатичною людиною - я охоче це допускаю, - зовсім не означає, що за цією рисою ми маємо оцінювати його як главу величезної держави. І зовсім не означає, що ми маємо відчувати замилування застоєм або формами тодішнього правління. Гіммлер, наприклад, коли вперше був присутній при розстрілі, зомлів. Але навряд чи цим людина, яка знищила мільйони людей, викличе в нас симпатію. Так само й Брежнєву його благодушність не завадила переслідувати дисидентів, розв'язувати війни й чинити безліч інших діянь, у результаті яких гинули люди, ламалися долі, гальмувався економічний розвиток країни. Треба давати оцінку діям Брежнєва як правителя - він же не наш дідусь, зрештою!
Ключове слово, яке повторюється, коли звертаємося до постатей радянського минулого, - стабільність. Воно розкриває важливу особливість людського сприйняття. Для багатьох людей важливішим є не краще, а передбачуване. І тому передбачуваність життя (нехай навіть передбачуваність несвободи й убогого способу життя, але зате добре відомих і опанованих) створює ілюзію стабільності, до якої тяжіє людська істота. Інша річ, які основи цієї стабільності й відносного благополуччя. Кажучи про епоху Брежнєва, забувають одну маленьку деталь: 70-ті роки минулого століття СРСР прожив на нафтодоларах. Зменшився їх потік - зникло благополуччя радянського життя. І де тут стабільність? Гра випадку, світова кон'юнктура. Так і тепер: відносне благополуччя Росії пов'язане з колосальними світовими цінами на вуглеводні, на газ і нафту. Зміниться ситуація - і що буде тоді із цим "процвітанням"?
Навіть у тих обмежених формах, про які йдеться, радянська "стабільність" була доволі ілюзорною. Вона стала наслідком окремих сприятливих чинників, ефект яких був тимчасовим і, головне, не продукувався самою системою життя.
Є ще один істотний чинник. Стабільність - це не тільки сукупність об'єктивних умов і показників, а й стан свідомості. Радянські громадяни не мали права на невдоволення. Простий сумнів у тому, що вони живуть у "найкращому зі світів", у найпрогресивнішому й найсправедливішому суспільстві, вже розглядався як злочин і ознака неблагонадійності. Найкоротший шлях до щастя - наказати людям вважати себе щасливими й жорстоко карати всіх тих, хто із цим не згоден. Звучить доволі дико, але саме так і було.
Нескінченні порівняння з 1913 р. покликані були продемонструвати небачені успіхи радянської економіки. До речі, якщо вдатися до такої алхімії, то яку прекрасну картинку успіху за останні 20 років можна намалювати! Почнемо лічити кількість холодильників, телевізорів, а ще краще - комп'ютерів на душу населення. А скільки автомобілів - усі вулиці забиті! І яких марок - радянські генсеки на таких не їздили. А квадратних метрів житла на ту ж таки нещасну "душу населення"! Порахуйте самі: якщо за 20 років населення України зменшилося приблизно на 20%, то навіть якби нічого не будували, забезпеченість житловим фондом збільшилася б на п'яту частину! Але ж будують, і не так уже й мало. Кому дістається - інша річ. Однак цифри всенародного благополуччя середні - як температура по лікарні. Тож якби нині працювали радянські ідеологи, ми б довідалися, як добре, виявляється, всі ми живемо.
Але сьогодні ми принаймні маємо право на невдоволення. І тому можемо констатувати, що живемо у вкрай нестабільному суспільстві. Можна зрозуміти обурення людей, загальну для всіх стурбованість, дискомфорт від життя в несприятливих умовах. Є багато серйозних проблем, і їх треба розв'язувати. Але якщо шукати розв'язків, впадаючи в ностальгійні ілюзії, проблеми можна тільки поглибити. Не слід забувати, що більшість нинішніх проблем коріниться в радянському минулому й у рисах радянської людини.
- Маразматичний час пізнього застою подарував такий епізод: добрий знайомий поїхав у відрядження до Москви якраз у день смерті Андропова. На столі в дрібного чиновника знайшов "опрацьований", із закладками, том "творів" Черненка.
- Здатність до мімікрії була головною властивістю радянського чиновника (втім, і нинішнього також). Кожен громадянин мусив увесь час "сходитися" з "лінією партії", а оскільки та іноді робила різкі повороти, слід було швидко "повертати" разом із нею. Люди, які набили руку в цьому занятті, були готові до всього.
- Отже, застій не був таким потішним і анекдотичним, як його бачать люди, які цих подій не пам'ятають?
- Поняття застою потребує точнішого визначення. Само по собі це метафора. По суті йдеться про те, що економіка й суспільство втратили динаміку свого розвитку, загрузли в стагнації. Динаміка тоталітарного суспільства ґрунтувалася на репресивних мобілізаціях, на безмежній державній експлуатації людей, зведених часто до становища рабів. У післясталінський період цей тоталітарний механізм розкладається. В епоху застою мобілізаційна активність радянського суспільства ослабла - зникли ті способи, з допомогою яких досягалися нові цілі. А інших система запропонувати не могла. Та й то сказати: якщо завдання первинної індустріалізації репресивними мобілізаціями й надексплуатацією ще можна було вирішити, то здійснити науково-технічну революцію - ніяк. Тому суспільство жило з дедалі виразнішим відчуттям колапсу, з якого не видно виходу. Якби у світі не відбулося науково-технічної революції, якби суспільство продовжувало залишатися в основі своїй індустріальним, радянський лад проіснував би ще довго.
- "Зрівнялівка" - це суто радянське поняття? Мені розповідали про екскаваторника, який працював у дві зміни, щоб замість двохсот карбованців принести додому чотириста. Наприкінці місяця йому з пошаною видали "двадцятку", і він пішов, задоволений тим, як його цінує начальство й колектив.
- Головним у радянській системі оплати праці була навіть не просто "зрівнялівка", а те, що людина не отримувала за свою працю адекватної плати. Вона отримував стільки, скільки державі було завгодно їй дати. Іноді держава пропонувала людині отримати багато - як стахановцям, з яких робили показових героїв, демонструючи їхнє благополуччя й успіх. На це кошти виділялися. Але поруч трудилися люди, які віддавали роботі не менше сил, але отримували незрівнянно меншу зарплату. Головний принцип "зрівнялівки" полягав у тому, що не було чесних принципових відносин між людиною праці й роботодавцем, яким у радянський час була держава. Вона знала свою вигоду й прагнула мінімізувати витрати. Іноді великі суми отримували академіки, люди мистецтва - але й це було результатом милості держави. А милостиня, незалежно від того, велика вона чи мала, ніколи не визначає якість праці.
Однак загальна ситуація в Україні зараз, мабуть, іще гірша. Як відомо, частка оплати праці у вартості продукції в нашій країні злочинно мала й у кілька разів відрізняється від пропорцій розвинених країн. Це одна з головних причин нашого неблагополуччя й негараздів. У цьому фактичному пограбуванні й надексплуатації трудівника - причина потворних соціальних диспропорцій нашого життя. Зухвала верхівка, що зарвалася, безсоромно наживається на праці мільйонів.
- Чи переживаємо ми сьогодні стагнацію?
- Боюся, ми переживаємо ситуацію гіршу за стагнацію. Це ситуація поглиблення соціальної кризи, більше того - соціального конфлікту, який може набути якихось екстремальних форм. Гостра соціальна криза й відсутність видимих спроб її пом'якшити (не кажучи вже про те, щоб подолати) навівають недобрі передчуття. Отож стагнація - це ще, можливо, наш "хороший сон", і попереду щось набагато гірше.