На жаль, сьогодні поняття "захист прав дітей" в Україні не передбачає належної комплексності.
Є дуже хороші, досить розвинені елементи. Але немає системності, бачення цілісної структури. До захисту прав дітей в Україні досі підходять секторально, тобто кожен сектор займається проблемою сам по собі. Тим часом європейський підхід потребує міжсекторальності.
В Україні багато говорять про соціальні послуги, тоді як ЮНІСЕФ використовує ширше поняття - "соціальні сервіси". Соціальних сервісів в Україні - велике розмаїття. Є навіть такі, яких немає в інших частинах світу. Це непогано, адже кожна країна створює свою власну систему.
Проблема в тому, що немає планування на основі даних, які сервіси працюють на рівні громади, району, області, скільки їх, і які потреби вони покривають.
Раптом вирішили, що проводимо деінституалізацію, і потрібні малі групові будинки (МГБ). Скільки, яких, яка в них потреба - даних немає. Країна кидається з крайнощів у крайнощі. Але розвиток має бути рівномірним. І не тільки за розпорядженням згори. Бажано, щоб громади, які краще знають проблему знизу, самі брали участь у цьому плануванні. Тому:
1. Спочатку необхідний хороший ситуаційний аналіз, щоб зрозуміти, де і яких сервісів не вистачає, - скільки дітей, скільки родин, які їхні потреби і яких сервісів вони потребують.
2. Котирування вже наявних сервісів, людських і фінансових ресурсів - що вже є, як працює, і чого бракує.
3. Подальше планування слід проводити на основі двох попередніх кроків - можливо, необхідно посилити деякі наявні сервіси; можливо, потрібно створювати нові.
Сьогодні в Україні проводиться одразу кілька реформ. Децентралізація, адміністративна реформа, реформи освіти (у тому числі інклюзивної), охорони здоров'я, деінституалізація... Якщо подивитися на їхні цілі, всі вони - позитивні. Але, на жаль, загальної дорожньої карти всі ці реформи не мають. Кожен сектор знову робить своє.
Тим часом будь-яка реформа потребує докладного аналізу, перш ніж ми вирішимо, що і як хочемо змінювати. Потрібно зрозуміти, яка ситуація в країні, у тому чи іншому регіоні, у громаді. Проблеми зі статистикою (останній перепис проводився вже дуже давно), на жаль, поглибив ще й воєнний конфлікт. Проте Україна біжить із реформами вперед, не враховуючи того, що є на місцях.
Зараз триває реформа інклюзивної освіти. Для цього спочатку треба було зрозуміти, скільки насправді в країні дітей з інвалідністю. Зареєстрованих - менше 2%. Але цього не може бути. Як правило, їх - більше 10%, а в конфліктних країнах - до 20%. Необхідно зрозуміти індикатори дитячої інвалідності - які їх види, скільки. Потім дивитися - чи покривають ці потреби інтернати, і як треба їх змінювати. А не оголошувати впровадження інклюзії, не підготувавши ні шкіл, ні батьків. Не можна зробити інклюзію за одну ніч. Для цього потрібна якісна підготовка. Якої всі ці, по суті хороші, реформи не мають.
У сфері деінституалізації зараз хоча б стало зрозуміло: якась робота з котирування сервісів ведеться. Її треба продовжувати, щоб зрозуміти, як і що ми хочемо змінювати і чи вистачає для цього ресурсів на рівні громади та сім'ї. Бо не можна просто закрити всі інтернати і створювати натомість МГБ. Кожна дитина, кожна сімейна історія - це особливий випадок, і рішення мають ухвалюватися на індивідуальному рівні, - потрібно розвивати всі форми альтернативного догляду, не тільки МГБ. Соціальним сервісам, які приймають рішення про влаштування дитини в альтернативний догляд, теж мають бути доступні різні його види - від опікунства, всиновлення й до різних видів фостерних сімей тощо.
Тому першочергові кроки у сфері у 2020 році, на мій погляд, мають бути такі:
1. Необхідна координаційна структура, над міністерствами, щоб провести аналітичну роботу і зрозуміти взаємозв'язок реформ - як кожна з них впливатиме на інші. Наприклад, як децентралізація і реформа освіти вплинуть на деінституалізацію або систему соціальних пільг і виплат, на реформу охорони здоров'я. Хтось має виконати цю велику роботу і пов'язати всі ланки в єдине ціле, щоб зрозуміти - яка загальна мета. Для дітей у цій країні необхідно створити якесь загальне бачення. Кажуть, що воно є, але основа його розірвана.
2. Провести оцінку людських і фінансових ресурсів. Бюджет України, як і будь-якої країни, не такий гнучкий. Треба подивитися, які ресурси є в установ, котрі ми плануємо закривати, і як можна переспрямувати їх на потреби реформ - децентралізації, деінституалізації. Якщо цього не робити, армія співробітників дитбудинків та інтернатів протидіятимуть реформі, створюючи бар'єри. Треба зрозуміти, хто з цих людей готовий змінюватися заради дітей.
3. Якщо говорити про деінституалізацію, то слід подивитися на вимоги міжнародних стандартів з альтернативного догляду і одночасно з реформою розвивати ці стандарти не тільки кількісно, а й якісно.
Для правильних фінансових уливань Євросоюзу та інших донорів дуже важливо, щоб країна мала своє бачення, якийсь аналітичний документ, що показує, де є проблеми й що треба розвивати.
Деінституалізації не станеться, якщо в країні немає уваги до превенції й до розвитку сервісів двох різних типів - для допомоги сім'ям, що перебувають у СЖО (наприклад, денні центри, батьківські класи, юридичні сервіси, шелтери для жертв насильства), і альтернативний догляд (опікунство, піклування, ДБСТ і прийомні сім'ї, патронат, усиновлення). Усе це входить у поняття "сервіс", ширше, ніж "послуга". Служба у справах дітей - це теж сервіс, зі своїми інструментами й методами.
4. Паралельно необхідно розвивати навички і знання фахівців, що працюють з дітьми й сім'ями у всіх сферах. Кожен план має включати розробку різних сервісів, стандарти й capacity building (нарощування потенціалу).
І час уже думати про навчальні програми в університетах. Жоден донор не зможе перетренувати всіх спеціалістів, які працюють із дітьми. Capacity building має бути частиною будь-якої реформи.
5. Необхідно прорахувати, скільки і який сервіс коштуватиме, і створити мінімальний пакет. Щоб люди на місцях щоразу не починали з нуля, а знали, скільки коштує МГБ, ДБСТ і прийомна сім'я, денний центр, і які мінімальні вимоги до кожного з них. Це допоможе місцевому самоврядуванню планувати.
6. Ще одна важлива річ, якої часто не вистачає, - моніторинг і звітність. Щоб усе працювало, як заведене, час від часу необхідні перевірки й рекомендації на їх основі: що і як необхідно змінити. Працівники соціальних сервісів мусять розуміти, не тільки з якими інструментами вони працюють і які є вимоги й ресурси, а й що вони підзвітні - за кожне прийняте рішення, за кожен надаваний сервіс, за його якість і результати.
Для моніторингу необхідні стандарти. Не лише кількісні - квадратні метри й калорії на день, а й якісні. Наприклад, як часто дитина має спілкуватися з біологічною сім'єю? Як запобігти насильству? Як дитина може поскаржитися на насильство в інституції?
Люди дуже часто розуміють деінституалізацію як закриття великих інституцій і створення маленьких, що неправильно. Це, швидше, посилення превенції, щоб дитина не потрапляла в інституції. Тут також дуже важливе розмаїття форм альтернативного догляду, щоб у структур, які приймають рішення про долю дитини й сім'ї, було багато опцій і можливостей якнайкраще врахувати інтереси дитини.
Цього літа тендер на проведення оцінки системи альтернативного догляду в Україні виграла організація International Social Service - один з авторів керівництва ООН з альтернативного догляду. Дуже сподіваюся, що результати оцінки допоможуть усім нам рухатися далі в правильному напрямку, з урахуванням міжнародного досвіду і специфіки України.