Минуло 20 років після краху комуністичної системи і сімдесят - після нападу гітлерівської Німеччини на СРСР, а словосполучення «німецько-фашистські загарбники» залишається одним з найживучіших ідейно-пропагандистських реліктів радянської доби. Звісно, для фахівців цілком очевидно, що гітлерівців навряд чи коректно іменувати «фашистами». Натомість масова свідомість досі лишається в полоні термінологічної плутанини, пов’язаної з бурхливими подіями 20-30-х років минулого століття. Але всі речі мають бути названі своїми іменами - на цьому наполягав іще Конфуцій. Тож не зайвим буде спробувати вкотре внести ясність у проблему класифікації тоталітарних ідеологій минулого - бодай для того, аби уникати хибної стереотипізації при діагностуванні їхніх рецидивів сьогодні.
Колізії «європейського вибору»
Для декого, мабуть, буде несподіванкою дізнатися, що наш затишний континент є історичною батьківщиною не лише демократії та представницького врядування, а й багатьох антидемократичних доктрин, зокрема всіх відомих людству тоталітарних ідеологій. І ще якихось сім-вісім десятиліть тому вибором більшості країн Європи були аж ніяк не лібералізм і парламентаризм. До речі, у цьому контексті якось по-новому сприймається теза про «психологічну складність відмови від європейського вибору для сучасної української еліти» (майже дослівна цитата з передовиці столичної газети «Сегодня», присвяченої балансуванню Києва між ЄС і Митним союзом).
Повертаючись до суспільно-політичного ландшафту міжвоєнної доби, варто зазначити, що загальною тенденцією в більшості країн Європи (крім Британії, Чехословаччини, Швейцарії, Франції, Бенілюксу і Скандинавії) стали обмеження, а то й повний демонтаж демократичних інститутів за більш чи менш масової підтримки цих кроків з боку громадськості. Таке «переформатування» суспільного устрою було типовою для тодішньої Європи реакцією на кризові процеси. Ледь не кожна країна з тих, що взяли участь у цьому, якщо можна так сказати, «тоталітаристському транзиті», могла похвалитися власними специфічними методами його здійснення.
Втім, зі зрозумілих причин найбільш дослідженими є приклади Італії та Німеччини - тим паче що остання породила й таке багато в чому унікальне явище, як німецький націонал-соціалізм. Обидві країни об’єднувало те, що масові радикальні партії тут - на відміну від решти європейських «транзитерів» - змогли утвердитися при владі самостійно, більш чи менш поступово відмовившись від підтримки поміркованіших правих сил. Однак ідейні засади та політична сутність режимів Беніто Муссоліні і Адольфа Гітлера при цьому залишалися різними.
28 жовтня 1922 року, другий день «маршу чорносорочечників» на Рим. Лідер італійських фашистів Беніто Муссоліні (в центрі - серед ветеранів колоніальних війн та Першої світової) вже 30 жовтня отримає жаданий пост прем’єр-міністра з рук короля Віктора-Емануїла III. А поки що в очах його соратників рішучість поєднується з невпевненістю в перемозі…
У великою мірою сільській Італії з її хронічною аграрною кризою, незрілим промисловим класом та міцними ліворадикальними традиціями запорукою популярності й успішності будь-якого опозиційного руху могла бути виключно його антиліберальна, антикапіталістична спрямованість. І фашисти, принаймні в ранній період (1920-ті роки), дійсно вбачали головного ворога у лібералізмі та освяченій ним «ієрархії гаманців». По суті, італійський фашизм був наслідком розчарування значної частини суспільства в соціалізмі та соціалістичних партіях, невдоволення обмеженістю пропонованих ними методів антикапіталістичної боротьби. До новонародженого фашистського руху перейшов не лише електорат «традиційних» лівих, а й значна частина їхнього кадрового потенціалу. Що казати, коли навіть в останні місяці італійського фашизму в уряді маріонеткової «Республіки Сало» плідно трудився колишній активний комуніст (і запеклий антифашист першої половини 1920-х) Нікколо Бомбаччі.
Самі фашисти ніколи не вважали соціалістів і комуністів своїми головними ворогами, вони були радше тактичними противниками. За словами Муссоліні, очолюваний ним рух і комуністи йшли паралельним курсом, не змішуючись в ідеологічному плані і не стикаючись на політичному поприщі. І дійсно, по-справжньому серйозних зіткнень між ними не було аж до часів Другої світової війни (за винятком скандалу навколо вбивства у 1924 р. депутата-соціаліста Джакомо Матеотті). Характерно, втім, що відразу по приході Муссоліні до влади промосковський Комінтерн вустами своїх провідників Григорія Зінов’єва і Карла Радека оголосив головною перешкодою для світової комуністичної революції саме фашистський рух.
На відміну від Італії, Німеччина вирізнялася найвищим рівнем економічного розвитку з-поміж усіх держав «тоталітаристського транзиту», а також наявністю дисциплінованого, організованого й переважно державницьки налаштованого робочого класу. За таких умов смертельним ворогом Націонал-соціалістської німецької робітничої партії (NSDAP) та її прибічників прогнозовано ставав інтернаціонал-комунізм. Нацистський рух на початку свого існування видавався цілком адекватною відповіддю німецьких патріотів на Листопадову революцію 1918 року і такі виклики, як, наприклад, створення Баварської Радянської Республіки (невипадково колискою нацизму стала баварська столиця Мюнхен). Особлива загроза вбачалася в «засиллі ненімецьких елементів» серед комуністичного керівництва, що згодом накладе свій відбиток на формування расової доктрини нацизму. Отже, своїм головним завданням гітлерівці вважали усунення «червоної загрози» у глобальному вимірі. При цьому, як це часто буває, непримиренні противники - націонал-соціалізм і комунізм - виявилися настільки типологічно схожими, що пізніше це дало підстави французькому дослідникові П’єру Шоню кваліфікувати їх як «гетерозиготних близнюків». Але, зрештою, то вже тема окремої розмови.
Расове питання: між біологією та метафізикою
Найбільш фундаментальними й наочними є розбіжності між італійським фашизмом і німецьким націонал-соціалізмом у підходах до расової проблематики. Почнемо з того, що перший узагалі не має расової доктрини у повному розумінні цього терміна. В Італії не було нічого подібного до Нюрнберзьких законів 1935 року про расу і громадянство у Третьому Рейху. Єдиним «расовим» документом, що його досі полюбляють принагідно згадувати ліберальні історики, тут була законодавча заборона інтимних зв’язків між італійськими солдатами та місцевими жінками в Ефіопії. Хоча, за логікою речей, цю норму доречніше відносити до сфери охорони здоров’я, аніж сумнозвісної «расової гігієни».
Фашизм навіть теоретично не мав на меті переоблаштування світу на основі чіткої біологічної ієрархії рас, як це передбачала політична програма нацистів. Фашистське розуміння феномену раси було набагато більш метафізичним - не в останню чергу завдяки працям відомого філософа-традиціоналіста Юліуса Еволи. Він, як відомо, не намагався порівнювати наявні антропологічні типи і робити висновки щодо значення представників будь-якого з них для людської цивілізації. Еволу цікавила насамперед проблема співвідношення «раси тіла» (фізичної подоби), «раси душі» (психологічних властивостей) та «раси духу» (можливостей світопізнання й алгоритму світовідношення) та пошуку гармонії між ними всередині кожної окремої особистості. Принциповими для італійського фашизму завжди були індивідуальні риси, а не етнорасова належність тієї чи тієї людини. Таким чином він, окрім усього іншого, демонстрував наднаціональні месіанські амбіції й зазіхав на всесвітньо-історичну роль своєї ідеологічної системи.
У цьому зв’язку не можна обійти й украй дражливу тему антисемітизму. В гітлерівській Німеччині ескалація репресій проти осіб єврейського походження мала своєю ідейною основою багаторічну діяльність пангерманістських організацій расово-шовіністичного й антисемітського штибу, до якої додалася ненависть до євреїв-комуністів. Отже, нацистська юдофобія мала глибоке світоглядне коріння, потужну теоретичну базу й виразний расистський підтекст. Італійські ж фашисти у своїй політиці щодо євреїв та інших етнічних меншин керувалися лише прагматичними міркуваннями - звісно, відповідно до антидемократичного та імперіалістичного характеру свого режиму. Тривалий час юдейська громада - навіть найбільш ортодоксальні й найменш інтегровані в італійське суспільство її представники - розглядалася фашистською верхівкою як другорядний чинник нестабільності порівняно з іншими національними меншинами (словенцями, хорватами та німецькомовними тірольцями). Тож і якихось системних утисків італійські євреї зазнали набагато пізніше за місцевих слов’ян і німців. До всього іншого Муссоліні неодноразово наголошував, що загиблого від рук змовників Цезаря чи не найпалкіше оплакували саме «діти Єрусалима».
«Тоталітарна держава»
Загалом унаслідок певного збігу обставин і, цілком імовірно, різниці в національних темпераментах італійський фашизм проявляв набагато менше, ніж його німецький названий брат, формалізму та педантичності не лише в расовому питанні, а й у справі «тоталітаризації» державного організму. Достатньо сказати, що тривалий час фашистська ідеологія в Італії взагалі не була цілісно оформлена. Лише через десять років після приходу чорносорочечників до влади, у 1932 році, вийшла друком праця Муссоліні «Доктрина фашизму» з викладом офіційних ідеологічних засад. Як писав із цього приводу сам дуче, «фашизм - не стільки доктрина, скільки метод, спосіб захоплення й утримання політичної влади. Фашизм не належить ані до лівих, ані до правих сил, ані, тим паче, до центру. Фашизм претендує на єдиновладдя!».
Фашисти обстоювали принцип «тотальної держави», що розумілася не просто як соціальний інститут, а як певна вища субстанція, котра беззастережно підпорядковує собі волю кожної окремої людини. Особистість у рамках фашистської ідеології взагалі не мислилася поза державою. Відповідно до цього, Муссоліні позначав суспільно-політичний устрій Італії ним самим запровадженим терміном «тоталітаризм».
Однак на практиці фашистський режим не мав потенціалу для здійснення декларованого ним тотального підпорядкування суспільства. Його можливості нав’язати свою волю іншим суспільним інституціям виявилися достатньо обмеженими. Навіть після утвердження фактично однопартійного правління італійські фашисти мусили серйозно рахуватися з позицією інших центрів впливу - бюрократії, армії, церкви та монополій. Саме цим пояснюється низка компромісних кроків в економічній та гуманітарній політиці уряду Муссоліні. Так, в економіці аж до початку масштабних воєнних кампаній у другій половині
1930-х відбувалося лавірування між етатистськими та ліберальними методами управління, а з папським престолом первісно антиклерикальні фашисти уклали досить вигідні для нього Латеранські угоди 1929 року. На додачу, не було помітно навіть спроб встановити такий же тотальний контроль за сферою культури, як у гітлерівській Німеччині чи сталінському СРСР.
Промовисті нюанси спостерігалися й у стилістиці офіційної пропаганди. Приміром, збереглося фото 1923 року, де сам Capo del governo, Duce del fascismo («глава уряду, вождь фашизму») з оголеним торсом вантажить вилами сіно в кузов автомобіля. В нацистській Німеччині нічого подібного ніколи не знімали. Сакралізований, майже містичний, характер влади фюрера не передбачав навіть демонстративно-плакатного позування з будь-якими «низькими» знаряддями.
Повторимо, що всі наведені відмінності диктувалися не лише суто ідеологічними розходженнями, а й - і, можливо, навіть більшою мірою - різною суспільно-політичною кон’юнктурою. Однак так чи інакше, як зауважує у своїй праці «Європейський фашизм: порівняльний аналіз» відомий дослідник політичних ідеологій Вольфганг Віперман, «усе ж націонал-соціалістська Німеччина була набагато тоталітарнішою, ніж італійська «stato totalitario».
Вирок історії
Хоча формат газетної публікації і зумовлює певну поверховість запропонованого в ній порівняння двох ідеологій, їхні головні специфічні риси - навіть на такому рівні - проступають досить рельєфно, аби зробити певні висновки. Тим паче що дійти їх, як і завжди в таких випадках, допомагає сам подальший перебіг історичних процесів. А він свідчить, що й німецький нацизм, і «класичний» італійський фашизм свого часу посідали важливе місце на ідеологічній карті світу. Причому з локалізацією першого дещо простіше: від часів антилівацької чистки у NSDAP він упевнено розмістився на крайньому правому фланзі політичного спектру. Фашизм же, який не тягнули праворуч ані принципова ворожнеча з лівими, ані соціал-дарвіністська расова доктрина, навпаки, виявився майже невловимим в ідейних лабіринтах недавнього минулого. Може скластися враження, що в межах «лібералоцентристського» політикуму для нього взагалі немає місця. Та все ж відчутні наслідки реалізації елементів фашистської доктрини в різних кінцях земної кулі не дають змоги бачити у ній лишень таку собі ідеологію-примару.
Щоправда, саме ті особливості зрілого націонал-соціалізму, які принципово відмежовували його від доктрини італійських чорносорочечників, на певному етапі надали йому змогу істотно похитнути глобальні позиції власне фашизму й перехопити в останнього ініціативу всюди поза межами латинського світу. Нацистам вдалося переконати мільйони людей у всесвітньому, не обмеженому національними кордонами Німеччини і навіть географічними кордонами Європи, значенні своєї антикомуністичної місії та розбудови «нового расового порядку». Непримиренний, окультний антикомунізм Гітлера багатьох штовхав в обійми Третього рейху відповідно до банального принципу «ворог мого ворога - мій друг», часто змушуючи діяти всупереч об’єктивним національним інтересам своєї країни. Так, саме на ґрунті антикомуністичного фанатизму, стали на шлях безумовної співпраці з німецькими окупаційними силами у Франції члени Народної французької партії Жака Доріо.
Втім, домінування націонал-соціалізму у правому сегменті тривало недовго - по суті, до перших значних поразок рейху на фронтах Другої світової війни. Після остаточної капітуляції гітлерівської Німеччини нацизм узагалі було визнано злочинною, людиноненависницькою ідеологією на міжнародному рівні (згідно з рішенням Нюрнберзького процесу). Експорт «класичного» фашизму в історичній перспективі виявився набагато успішнішим - згадаймо хоча б франкістську Іспанію чи Бразилію часів першої каденції Жетуліу Варгаса.
Слід, утім, завжди брати до уваги те, що фашизм надавався до прямого копіювання ще меншою мірою, ніж нацизм, і тому в кожному конкретному випадку маємо справу з його фактично унікальним національним різновидом - причому, як правило, помітно правішим за «класичний» італійський зразок. У будь-якому разі, хай як би ми ставилися до обох цих ідеологій та вироку, винесеному їм історією, нам не завадить уміти принаймні диференціювати їх. Як писав уже згадуваний В.Віперман, попри всю утилітарну зручність уживання узагальненого поняття фашизму, «передовсім необхідно відрізняти німецький «радикал-фашизм» від «поміркованого фашизму» Італії та решти фашистських рухів».