"Ще не вмерла України і слава, і воля…" - на двадцять четвертому році незалежності нашої держави початок Національного Гімну констатує єдине наше досягнення за весь цей період часу. Практично четверть століття - це час, за який Німеччина відновилась після Другої світової війни, а Україна наблизилась до громадянської, а можливо, вже й перейшла цей рубіж.
То в чому ж причини? Невже винні Янукович і Ко, Путін і російські шовіністи, Барак Обама й американські імперіалісти? Однозначно ні. Причини набагато глибші. Винні всі ми - громадяни України. Кожен з нас доклався до краху нашої батьківщини, звісно, у міру своїх можливостей. Політики і бізнесмени замість будувати політичну систему і розвивати економіку, заробляли гроші на недосконалості ними ж створеного законодавства, простіше кажучи, крали. Чиновники й освітяни, замість вирішувати проблеми людей і навчати молоде покоління, марнували папір, використовуючи для цього всі можливості сучасної обчислювальної техніки. Студенти й учні належно не вчилися. Майже всі давали і брали хабарі. Багато хто не ходив на вибори, бо "вони" вже все вирішили. Або голосував за гроші, або, не задумуючись, заповнював бюлетень як лотерею. І "вони" - олігархи народилися, виросли й повністю приватизували не лише економіку, а й владу в Україні.
Відбулася підміна базових понять у всіх сферах життя суспільства. Ми переплутали мету із засобами її досягнення, причини з наслідками. До церкви багато людей ходять не збагатитися любов'ю до Бога і ближнього свого, а тому що так заведено. В університетах навчаються не для того, щоб отримати знання, вміння й навички, а заради диплома. У політику йдуть не для того, щоб удосконалювати суспільно-політичну систему, а для особистого збагачення й влади. І реформують, реформують, реформують - бо не знають, як зупинити рівноприскорений рух Української держави у прірву небуття.
Проаналізуймо першопричини подій у Криму, Донбасі і в Україні в цілому. Так, вплинули і російський шовінізм, і американсько-європейський імперіалізм, але першопричиною того, що українці і Україна перетворилися на іграшки в чужій геополітичній грі, став наш власний український пофігізм. І Путін, за всієї нашої нелюбові до нього, просто використав шанс, який ми йому надали.
Наше прагнення кращого життя, в ЄС не підкріплені реальними діями кожного для зміни самого себе і держави. Україна подібна до автомобіля "Таврія", що рухається з відставанням кілометрів на 50–70 (що дорівнюють рокам) від автомобіля "Мерседес" (країн ЄС) без шансів його наздогнати. Адже крім гірших технічних характеристик - політичної та економічної систем, кожна зупинка (вибори) в нас супроводжується тривалим перепочинком, зміною напрямку руху (то на Росію, то на Європу і навпаки) та з'ясуванням стосунків - політичним або й фізичним мордобоєм.
Проблема не в особистостях, що обіймають певні державні посади, а в недосконалості суспільно-політичної системи, яка дає їм змогу це робити. Проблема не у відсутності реформ, яких за часів незалежності було більше, ніж потрібно, а в незнанні й нерозумінні "реформаторами" базових понять і причинно-наслідкових зв'язків. Наприклад, боротьба з корупцією як із причиною створенням додаткових органів держвлади - Антикорупційного комітету та інших структур - приречена на неуспіх. Корупція є наслідком недосконалості суспільно-політичної системи держави, і створення додаткових структур лише поглиблює її. Складається враження, що політики не знають або не хочуть знати змісту цього поняття. Корупція (від лат. corrumpere - псувати) - протиправна діяльність, яка полягає у використанні службовими особами їхніх прав і посадових можливостей для особистого збагачення, підкупність і продажність громадських і політичних діячів. З визначення корупції випливає й єдино можливий шлях боротьби з нею - удосконалення суспільно-політичної системи мінімізацією органів держвлади, виборність на ключові посади держапарату, контроль виборців за посадовими особами в режимі реального часу, обмеження прав та посадових можливостей службових осіб, неминучість покарання за протиправну діяльність.
Закріплений у Конституції України розподіл державної влади на три гілки - законодавчу, виконавчу і судову - є не більше ніж декларацією. Адже в Конституції та інших законах встановлено, що законодавча влада формує виконавчу і, разом із главою держави, - судову. Тобто в реальності ці гілки є взаємозалежними.
Загалом, законодавчий орган України - Верховна Рада - за завданою українському народові й державності шкодою посідає третє місце у XX ст. (після Гітлера і Сталіна) і, безперечно, лідирує у XXI ст., залишивши позаду двох Вікторів. За часи незалежності український парламент з представницького і законодавчого органу влади перетворився на закритий клуб олігархів та їхніх поплічників. Складається враження, що законотворці не знають або не хочуть знати визначення слова "закон".
На 12 травня 2009 р. в Україні було
3729 законів, а після цього наші законотворці працювали ще п'ять років - у перервах між з'ясуванням стосунків, мордобоєм та грою на публіку плодячи по кілька законів за один сесійний день.
Невже стільки найважливіших суспільних відносин у нашій державі? Звичайно, ні. Закони стали для олігархів та їхніх поплічників засобом утримання влади, боротьби з опонентами та заробляння грошей, і регулюють вони не найважливіші суспільні відносини, а відносини між олігархічними кланами. Кількісні зміни викликали нову якість - "закон як дишло...". Такою є характеристика сучасного законодавчого поля України.
Для трактування тисяч законів і на порядок більшої кількості підзаконних актів створено багатотисячну армію юристів. Активно допомагає їм інша гілка влади - судова. Ситуація складається парадоксальна - закони пишуть одні люди, а пояснюють написане інші - формально незалежні судді. Чим вони керуються - власними інтелектуальними можливостями чи інтересами - і перед ким несуть відповідальність - питання риторичне.
Але виникають і інші. Чи можуть представники незалежної судової та виконавчої гілок влади затверджуватися на посаду представниками законодавчої гілки влади? Де рівноправна участь громадян в управлінні загальнодержавними та місцевими справами, у контролі за держдіяльністю, що є ознакою демократичної держави? Чому громадяни України усунуті від можливості обирати й замінювати за втрату довіри представників судової та виконавчої гілок влади? Чому президентом України та депутатами ВР стають люди, за яких проголосувало менш як 50% виборців, що мають право голосу?
Відповідь одна - тому що Україна не є демократичною державою, тобто державою, в якій усю повноту влади має народ. Крім конституційного визнання народу джерелом влади, у нас практично відсутні будь-які інші ознаки демократичної держави. Україна - олігархічна держава, в якій влада (політична, економічна тощо) належить невеликій, закритій і тісно згуртованій групі осіб. Саме представники олігархії в абсолютній більшості стають депутатами ВР і в 100% випадків - президентами. Під себе вони створили виборче законодавство, позбавивши абсолютну більшість громадян будь-яким чином впливати на формування влади в Україні.
Олігархічна Україна вичерпала свої можливості як державне утворення. Наслідком стали Майдан, війна, зовнішня агресія, повна економічна залежність від інших держав, зубожіння абсолютної більшості населення. У майбутньому можливі два шляхи розвитку нашої держави.
1. Україна трансформується в демократичну державу, і український народ, як дійсне джерело влади, здійснюватиме управління загальнодержавними та місцевими справами шляхом прямої (референдуму, виборів) та представницької (через реально обраних представників) демократії.
2. Україна залишиться олігархічною державою і через якийсь час зникне з політичної карти світу під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників.
Оскільки другий шлях розвитку успішно реалізується на нинішньому етапі, зупинимося на можливості реалізувати перший.
Становлення демократичної Української держави потребує реальних дій кожного з нас для зміни самого себе і держави. Звичайно, потрібно відмовитися від принципу всеукраїнського пофігізму, але цей процес індивідуальний для кожної людини. Одних змінює війна, інших - мирне життя, треті живуть за інерцією як і раніше. Проте зміни у свідомості людей відбуваються, і для їх інтенсифікації потрібно змінити суспільно-політичну систему України, надавши реальну владу, а отже й відповідальність, кожному громадянину.
Повернімося до аналогії з автомобілями "Таврія" і "Мерседес". Як наздогнати провідні країни світу? Можна поїхати коротшим шляхом, можна змінити конструкцію автомобіля. Звичайно, будь-який із зазначених шляхів пов'язаний з певними ризиками, але нам особливо нема чого втрачати.
В основу нового суспільно-політичного устрою України мають лягти наступні принципи.
1. Загальнообов'язкова участь громадян у виборах та референдумах. Право громадян України обирати має стати обов'язком. Громадські активісти - це добре, але для створення ефективної держави необхідні активність кожного громадянина, яка виховуватиметься насамперед через обов'язкову участь у виборах, і відповідальність за невиконання цього обов'язку.
2. Ухвалення рішень лише абсолютною більшістю громадян, що мають право голосу (50% плюс один голос).
3. Ухвалення ключових законів (Конституції України, кодексів) на референдумі.
4. Обмеження законодавчого регулювання лише сферою найважливіших суспільних відносин. Потрібно відмовитися від тисяч законів, обмеживши їх кількість максимум кількома десятками. У разі виявлення неврегульованих суспільних відносин застосовувати принцип судового прецеденту (рішення суду в конкретній справі, що має силу джерела права).
5. Розподіл державної влади між:
5.1. Законодавчо-судовою владою з функціями написання та трактування законів, реалізації правосуддя контролю за виконавчою владою. Законодавчо-судова влада формується з виборних суддів та виборного голови. Судді вирішуватимуть справи в округах, від яких їх обрано, і формуватимуть зі своїх представників суди вищої інстанції, включно до Верховного суду України. Суддям підпорядковуватимуться місцеві органи прокуратури. Доцільність існування центрального органу прокуратури залишається під питанням.
5.2. Представницькою владою з функціями ухвалення законів, контролю над законодавчо-судовою та виконавчою владою шляхом ухвалення рішення про недовіру представникам цих гілок влади. Представницький орган влади формується з народних представників, що обираються громадянами від округів і здійснюють свої повноваження на непостійній основі (лише під час сесії, наприклад, два тижні двічі на рік).
5.3. Виконавчою владою з функціями управління сферами суспільного життя та реалізацію загальнодержавної політики. Очолюватиме виконавчу владу президент - глава держави, обраний абсолютною більшістю громадян у загальнодержавному виборчому окрузі. Він одноособово формуватиме уряд і нестиме всю відповідальність за його роботу. Рішення представників виконавчої влади і президента може бути скасоване головою законодавчо-судової влади. Оцінка роботи виконавчої влади здійснюється представницьким органом влади на кожній сесії. У разі висловлення недовіри виконавчій владі відбуваються нові вибори президента.
5.4. Місцевим самоврядуванням, яке очолює виборний голова місцевої громади. Рішення голови місцевого самоврядування може бути скасоване суддями від округів, що входять до місцевої громади, головою законодавчо-судової влади або президентом.
6. Виборність на всі ключові посади держапарату. Громадяни України прямим голосуванням більшістю від тих, хто має право голосу (50% плюс один голос), повинні обирати:
а) главу держави, що очолюватиме також виконавчу владу;
б) суддів та голову законодавчо-судової влади з громадян, що мають юридичну освіту;
в) народних представників до представницького органу влади;
г) голів місцевого самоврядування (мерів міст, сільських голів).
Потрібно мінімізувати проміжні ланки між громадянами і виконавцями їхньої волі - державними управлінцями. Очолювати управлінські ланцюги повинні обрані громадянами представники, що нестимуть всю відповідальність за їхню роботу.
7. Контроль громадянами обраних посадовців (у тому числі їх відкликання й анулювання ухвалених ними рішень) у режимі реального часу через загальнодержавну інтернет-систему. Громадяни України повинні оперативно впливати на обраних ними осіб, у тому числі замінювати їх у разі втрати довіри. Кожен матиме сторінку в єдиній державній виборчій інтернет-системі. На цій сторінці він зможе висловити недовіру обраним представникам. У разі, якщо більшість від тих, хто має право голосу (50% плюс один голос), висловила недовіру своєму представникові (президенту держави, судді, голові законодавчо-судової влади, народному представникові, меру, сільському голові), проводяться дострокові вибори цього представника.
Кроками до застосування сформульованих вище принципів суспільно-політичного устрою є:
а) формування законодавчо-судової влади з обраних громадянами суддів та голови;
б) написання Конституції України представниками законодавчо-судової влади;
в) ухвалення Конституції на референдумі;
г) вибори за новою Конституцією народних представників, президента та голів місцевого самоврядування.
Проте найпершим кроком є ухвалення українськими олігархами рішення передати функції управління Україною її громадянам, відмовитися від влади в обмін на збереження власних капіталів. Лише таке свідоме рішення дає нам шанс зберегти державність, бо ще однієї революції Україна як державне утворення не переживе.