У 1953 році письменнику-початківцю Вільяму Голдінгу явно не щастило. Двадцять один видавець з неабиякою впертістю відкинув можливість публікації його роману «Незнайомці, які з’явилися зсередини». Цю, здавалося б, безвихідну ситуацію врятував редактор-початківець Чарльз Монтейт, котрий умовив видавництво Faber&Faber купити рукопис.
Книжка зі значними виправленнями і під новою назвою «Повелитель мух» побачила світ у вересні 1954 року і досить швидко принесла автору всесвітню славу. З роками літературні таланти Вільяма Голдінга були вшановані практично всіма мислимими відзнаками, серед яких Нобелівська премія з літератури 1983 року та лицарський титул, дарований у 1988 році англійською королевою Єлизаветою ІІ. «Повелитель мух», за версією журналу «Тайм», входить до числа ста найкращих романів англійською мовою і є «романом 1954 року». Пітер Брук у 1963 році та Гаррі Хук у 1990-му знімають за ним фільми.
Сам Голдінг досить скептично відгукувався про свій opus magnum, вважаючи пізні свої твори, зокрема «Спадкоємці» (1955), «Злодюжку Мартіна» (1956), «Шпиль» (1964) глибшими та цікавішими. Успіх і славу «Повелителя мух» він розглядав як щось випадкове, на кшталт грандіозного виграшу в азартній грі. Складно сказати, чи було це літературним кокетством, ревнощами творця до вже створеного твору, який «покинув» творця і жив своїм самобутнім життям, чи ще чимось. Для мене Вільям Голдінг є передусім автором роману «Повелитель мух», і, схоже, на сьогодні історія світової літератури із цим цілком солідарна. Усього ж упродовж досить довгої літературної кар’єри Вільям Голдінг написав та підготував до публікації 12 романів, останній з яких, «Подвійна мова», вийшов 1995 року вже після смерті письменника.
Сюжет «Повелителя мух» начебто простий. Після авіакатастрофи група англійських підлітків опиняється на незаселеному острові й змушена боротися за існування у прагненні вціліти до приходу рятувальників. Але буквально за кілька днів ці добропорядні нащадки з культурних родин перетворюються на дикунів, які відроджують криваві архаїчні ритуали. Цей момент разюче перегукується з результатами експериментів Філіпа Зімбардо, що проводилися у Стенфордському університеті на початку 1970-х. На жаль, культура, яка досі здавалася потужною і непорушною, в екстремальних умовах виявляється тонкою плівкою або ж, використовуючи метафору Карла-Густава Юнга, «шкірою обличчя», за якою вирують несвідомі, ірраціональні, часом звірячі пристрасті й страхи.
«Ибо тот, кого они создали, - этот парень
Не сгинул, а возвратился
в их дни,
И был еще беспощаднее,
чем он им казался,
Еще богоподобнее,
чем полагали они».
(Вістан Х’ю Оден)
Звір, якому в романі починають поклонятися послідовники Джека Мерідью, надто часто з’являвся на сцені світової історії ХХ століття. Це й дві світові війни, які забрали десятки, якщо не сотні мільйонів життів. Це досить численна низка оракулів і вождів - від біснуватого невдатного художника Адольфа Гітлера до випускника Сорбонни та шанувальника Жана-Поля Сартра Пол Пота, які намагалися в якомусь істеричному пориві повернути колесо історії назад, змінити час і світ ним створений. Це й геноциди в Руанді, Кампучії, Югославії, Оттоманській імперії, Голокост, Голодомор в Україні... Звір може ховатися за пишномовними доктринами про соціальну справедливість, національну перевагу, класову боротьбу, «новий світовий порядок». Звір вимагає крові для того, кому це вигідно. Він безжалісний і цинічний, його веде лише воля до влади, до володіння ресурсами, і при цьому звір не скупиться на видовища, на які традиційно ласа чернь.
У «Повелителі мух» фактично розгортається драма закінчення тривалого історичного періоду. Цікаво, що приблизно в цей самий час виходить праця німецького філософа та богослова Романо Гвардіні «Кінець Нового часу»! Homo sapiens, людина розумна, зазнає в романі Голдінга нищівної поразки в битві за життя. Його трагічне фіаско - це смерть хлопчика Хрюші, головною цінністю якого в ситуації виживання є не властивий йому високий інтелект, а окуляри - як інструмент добування вогню. Така густо замішана на крові «переоцінка цінностей» визначає сюжетну лінію роману. Яким буде Homo novus, котрий прийде на зміну людині розумній? Що за метаморфози очікують культурну традицію й духовні цінності? Чи збережеться наступність історії і, коли ні, що її замінить? Ці й багато інших запитань створюють смислове поле роману, визначаючи його таємничу чарівність та езотеричну енергетику.
Колись Вільям Блейк писав про «величезний світ - у зернині піску». Якимось парадоксальним чином Вільяму Голдінгу вдалося відобразити в цій книжці основні проблеми та катаклізми ХХ століття, оголити приховані вузли або ж точки біфуркації нової історичної епохи. Усе це втілено в досить традиційному сюжеті з незаселеним островом та обмеженою кількістю персонажів. Сюжеті, який відомий європейській літературі з часів оспіваних Гомером мандрівок Одіссея та який приніс у ХVIII столітті славу співвітчизнику Голдінга Даніелю Дефо, a в столітті XXI - французу Мішелю Вельбеку. «Піщинка Голдінга» - це магічний кристал, у якому відбився наш час. Причому відбився саме таким, яким він є насправді, бо письменник віртуозно володіє даром «в одном мгновенье видеть вечность» і створювати притчі, які спираються на якісь первісні архетипові структури, апелюючи згодом до смислів універсальних.
19 вересня 2011 року ми відзначатимемо 100-ліття від дня народження Вільяма Голдінга. Останні 18 років «Титанік» європейської цивілізації мандрує без нього. Запитання, поставлені Голдінгом на початку 1950-х років, як і раніше, залишаються відкритими, бентежать, беруть за живе - отже, справжня література продовжує існувати, творячи свою особливу реальність і тим самим знижуючи ймовірність реалізації катастрофічних сценаріїв.
«Под солнцем белели ноги, уходя в зеленое лоно
Воды, а изящный корабль, с которого не могли
Не видеть, как мальчик падает с небосклона,
Был занят плаваньем, все дальше уплывал от земли…»
(Вістан Х’ю Оден)