Людство вже тривалий час живе у спільноті, яку можна визначити як цивілізацію примусового обміну. Апофеозом цього явища стало формування суспільства споживання з постдемократією як інструментом функціонування такої цивілізації.
Сучасна світова економіка може вважатися втіленням кейнсіанської моделі. Умовно її можна визначити як управління попитом. Поки таке управління обмежувалося вивченням попиту та його задоволенням, парадигми суспільства приватної власності та ініціативи коректно координувались із загальнолюдськими цінностями, і у співвідношенні супероснов Капітали-Капіталісти-Споживачі панувала стійка динамічна рівновага, що забезпечувала сталий розвиток. У певний історичний момент управління попитом перейшло межу лише вивчення і впровадилось у царину формування попиту. Це забезпечило бурхливий розвиток капіталів, розмило поняття класів і, за великим рахунком, усіх зробило споживачами. У співвідношенні супероснов Капітали-Капіталісти-Споживачі відбулася трансформація, в якій залишилися Капітали, Споживачі і незначна частина Капіталістів, яка займалася формуванням попиту і формуванням Капіталів, що почали набувати ознак штучності, оскільки були отримані на штучно сформованому попиті. Класичні парадигми суспільства приватної власності та ініціативи хоч і продовжували діяти, та вже були відірвані від загальнолюдських цінностей і не координувалися з ними.
Це призвело до того, що стадія формування попиту дуже швидко набула потворних змістів: попит почали не просто формувати, а нав'язувати шляхом маніпуляцій, що негайно віддзеркалилося у співвідношенні зазначених супероснов. Капітали стали фіктивними, місце Капіталістів посіли маніпулятори і спекулянти, а Споживачі втратили міру буття й опинилися на межі розпаду морального світу, що забезпечило тотальний розквіт маніпуляцій у всіх сферах життя.
Ці тенденції знайшли своє відображення і в мистецтві, і в політиці. Якщо на фіктивному попиті можуть існувати Капітали, то можуть з'явитись і витвори мистецтва, які до мистецтва не мають жодного стосунку, а є лише фінансовим інструментом - тим самим зманіпульованим попитом. Якщо у постмодернізмі автор ігнорував і твір, і читача, то тепер у співвідношенні супероснов Твір-Автор-Читач розгардіяш: ігноруються і текст, і автор, і читач, бо в читача маніпуляціями (думкою, оцінкою "експертів") формують уявлення про те, що він "хоче" прочитати, і вказують, у "кого" є відповідний "текст". Сучасне мистецтво здебільшого деструктивне, в ньому багато дії, але немає пророцтва. Це своєрідний протест проти тотальної маніпуляції глобального світоутворення, який може тішити лише тоді, коли розумієш, що в такому вигляді мистецтво абсолютно точно лягає у дискурси фіктивних Капіталів і тому й існує. Фіктивні Капітали самі є деструктивними утвореннями на тілі справжньої інституційної картини капіталізму, де Капітал завжди забезпечений реальною власністю, а не зманіпульованим попитом.
Це ж знайшло своє відображення і в політиці. Правда, тут маніпуляціями формувався не попит, а соціальне замовлення.Задоволення такого сурогатного замовлення-попиту було теж своєрідною маніпуляцією. Чому, якщо існують фіктивні Капітали, не можуть існувати фіктивні кандидати і партії? У співвідношенні супероснов Влада-Партія-Виборець останньому нав'язують "його" уявлення про очікування щодо Влади і визначають Партію, яка здатна найповніше таке уявлення втілити.
Усе це разом, в умовах глобалізованої кейнсіанської економіки, сформувало нове суспільно-політичне явище - постдемократію і разом із розшарпаним моральним світом людини, який замінила бюрократична, універсальна, але чужа толерантність, витворило новітню фантасмагорію - Імітацію життя.
Імітація Капіталів негайно індукувала Імітацію Влади. Це, своєю чергою, знайшло своє продовження в суспільному житті: твори мистецтва, що передають дійсність, самі стають Імітацією, кількість пародистів перевищує кількість авторів. Але "шоу має тривати"! І кількість людей, які імітують життя, перевищує кількість тих, хто його живе.
Криза, яку переживає цивілізація, є демонстрацією не надмірності спекуляцій чи нестримного соціального популізму. Вона демонструє фатальність відриву парадигм доцільності від настанов загальнолюдських цінностей. Втрата міри буття через торжество збоченої доцільності, яка зробила допустимими інституційні виродки - фіктивні капітали, знайшла своє найгірше втілення і в творах мистецтва, і в політичному житті цивілізації.
В чому полягає втрата міри буття людиною? Можна умовно виділити сім засадничих запитань, на які людина шукає відповідь: "що можу?", "що хочу?", "що маю?", "звідки?", "куди?", "що є Світ?" і "що є я?". Суспільство споживання і постдемократія пропонують відповіді на ці запитання. В результаті цивілізація примусового обміну перетворюється на найнебезпечнішу для людини форму: цивілізацію примусового успіху.
Тотальне адміністрування діяльності людини починає проникати вже й у приватні й інтимні сектори її життя. Поле "що можу?" нестримно звужується, хоча зовні все може виглядати інакше. Не можна говорити про усвідомлене й щире "можу", якщо вся життєдіяльність відбувається під наглядом "адміністратора", якому підпорядковано всі силові структури. В результаті ми отримуємо примусовий вибір.
Концентрація капіталів у ТНК призводить до стандартизації "хочу". Харчі, ліки, видовища й дозвілля стають уніфікованими. Це розмаїття супермаркету, але воно стерильне. І ми отримуємо примусовий смак. Супероснови Автор-Твір-Читач розпадаються. Культурні явища не творяться, а визначаються голосуванням. Так з'являються автори без творів, твори без авторів, а замість читача (глядача) - споживач, який уже не слухає автора, не читає (дивиться) твір, а лише вивчає рейтинги і жує попкорн.
Примусовий смак задовольняється таким самим уявленням про "маю". Воно нав'язане і часто обтяжливе. Як апофеоз цієї фантасмагорії - повна втрата розуміння того, хто ж насправді кого має: людина власність чи власність людину. Сучасну реальну ситуацію з "маю" промовисто описав американський "філософ бізнесу" Джим Рон: "Якщо ви візьмете всі гроші світу й розділите їх порівну між усіма, то незабаром вони опиняться у тих самих кишенях, в яких були до цього".
У такій примусовій конструкції втрачається сенс запитання "звідки?". Минуле, яке повинно переосмислюватись у досвід, бути основою поступу суспільства, стає доктриною моменту. Воно не просто перестає бути обґрунтованою підставою для планування зважених дій і визначення майбутніх викликів, а, спотворене й нав'язане доцільністю кон'юнктури, починає дезорієнтувати людей, бо вносить розгардіяш у наявний продуктивний досвід.
Нав'язане кон'юнктурне минуле формує вигаданий досвід суспільства. А минуле, прочитане з чорною свідомістю, призводить до відповідних очікувань щодо майбутнього. В таких умовах відповідь на запитання "куди?" буде не просто нав'язаною, а небезпечною для людей, бо стане часточкою ідеології примусового уявлення про успіх людини.
Нав'язане уявлення про успіх вимагатиме підтвердження не в цілісності світогляду людини, а в кількісних показниках її різноманітних рейтингів, тестів і анкет. Виховання заміниться навчанням, навчання - інформуванням, а інформування обмежиться інструкціями з використання розпорошених баз даних. Світоглядна модель неосяжного світу стане клаптиковою, пікселізованою і в результаті "що є я?" збіжиться в крапку. Саме тому регулярно наступають "кінці світу", і люди, замість плавати в морі, підніматися в гори, усміхатись і дивитись у небо, спускаються в бункери, скуповуючи харчі й сірники.
Позбавлена досвіду й світогляду людина втрачає міру буття: вона не може координувати себе з довколишнім Світом і конституціювати в суспільстві. Так з'являється "квазілюдина", моральний світ якої розпадається, бо втрачає цілісність. Натомість упроваджується збірка інструкцій із використання приладів, виконання законів і норм, прописаних під використання приладів (хоча б ПДР) і "прейскурант-кошторис" "життя".
Маніпуляції з капіталами, попитом, соціальним замовленням, вибором і правом - це шлях у прірву. Будь-яка влада в Україні повинна розуміти "механіку" нового постдемократичного світу: якщо дії влади будь-якої країни стають проблемою в управлінні глобальним попитом, то така влада дуже скоро "випаде" з трендів глобальної політики та економіки. І першими "випадуть" її виконавці. А згодом - і сама країна, тому що з суб'єкта попиту вона перетвориться на його об'єкт.
Нічого особистого, тільки постдемократія.
До винайдення глобальних рецептів від нових криз найкраще, що може зробити влада в Україні, - це дбати про збереження цілісності морального світу своїх громадян і бодай не шматувати його контроверсійними законопроектами. Це так уже тому, що Імітація країни завжди є стійкішою, ніж Імітація держави. Перша дуже жорстко відображає саму країну, бо в її основі світ неформальних настанов, які важко імітувати, бо це фантастична сума індивідуальностей, настанов, традицій і віри з усім багатством імпровізацій та інтерпретацій. Але так триває доти, доки членам спільноти, зруйнувавши цілісність їхнього морального світу, не впровадять у "мозок" настанови бюрократичної толерантності, яка легко адмініструється й не містить у собі чудес метафізичного уявлення про світ.
Толерантність у поєднанні з любов'ю та піклуванням творить моральний світ і Віру. Толерантність без любові - це байдужість, яка є чиєюсь доцільністю. Сама по собі доцільність іще може бути обґрунтована ситуативно, що ми й маємо. Але в перспективі, залишаючись відірваною від фундаментальної природи людини, вона приречена.
Більшість населення України нині досі сповідує настанови, серед яких матеріальна доцільність не є першою чеснотою. По селах іще збереглася практика безкорисливої взаємодопомоги, дару й щирого піклування. А, як зазначав Мартін Гайдеґґер у своєму інтерв'ю виданню "Шпігель" під назвою "Тільки Бог іще зможе нас урятувати", саме піклування, "думка і поезія можуть повстати проти деструктивного механістичного дискурсу розвитку цивілізації. І разом із вірою в Бога врятувати майбутнє людства".
Чому в цих умовах надзвичайно важливим є збереження цілісності морального світу людини? Бо такою людиною важче маніпулювати, ніж тією, що має пошматований, клаптиковий погляд на Світ.
Розшарпана країна, країна дезорієнтованих "людей-хатоскраїв" у сучасних умовах негайно перетворюється на предмет маніпуляцій, перестає мати власну історію, втрачає набутий досвід, а нав'язана практика дій формує такій країні чуже майбутнє.
Цілком можливо, що в умовах нинішнього переформатування парадигм цивілізації саме Україна продемонструє правдивість настанови про те, що "останні стануть першими". Адже на заміну парадигмам глобалізації дедалі виразніше проступають тренди локалізації: самодостатніх, самозабезпечених територій із власною традицією та колоритом.
Зрозуміло, що спершу буде важко пристосуватися серед карпатських смерек без звичних уже еквадорських бананів. Але на їхнє місце повернуться соковиті кутські яблука, якими на початку минулого століття гуцули частували всю Європу. І мова не лише про яблука: тоді ж, на початку ХХ століття, з фанери карпатських буків, що вироблялась у Вижниці, будували повітряний флот Великої Британії.
Я далека від того, щоб матеріальні злидні інтерпретувати як унікальність. Але переконана: спрагла й розкута душа народу, окрилена Вірою, а не закріпачена доцільністю, здатна явити чудо.