15 березня 1828 року в петербурзькій газеті «Северная пчела» з’явилася малесенька замітка, написана, певне, самим видавцем і редактором Фаддеєм Булгаріним: «Вчерашний день, 14 сего месяца, прибыл сюда коллежский советник А.С. Грибоедов с мирным трактатом, заключенным с Персией 10 февраля в Туркманчае. Немедленно за сим пушечный выстрел с крепости возвестил столице о сем благополучном событии — плоде достославных воинских подвигов и дипломатических переговоров, равно обильных блестящими последствиями».
Незрозуміло, чому відомий літератор припустився похибки, яку годі будь із чим порівняти: Петропавлівська фортеця салютувала цій події аж ніяк не одним, а двісті одним пострілом!
І було чого! Підписаний трактат із Персією, котрий отримав назву Туркманчайського миру, приніс Росії право мати в Каспійському морі військовий флот, контрибуцію в 20 мільйонів карбованців сріблом і нові, украй важливі стратегічні території — Еріванське й Нахічеванське ханства.
А головне, звісно, те, через що воювали, воюють і, на превеликий жаль, ще довго воюватимуть у нашому неспокійному і заздрісному світі: ринки збуту. Інакше кажучи, торгівля і торгові шляхи. У ті не настільки вже далекі часи — що для нас якихось два століття? — це була Індія для однієї зарозуміло-консервативної країни, яка відповідно до свого гімну «правила над морями», і Персія — для іншої великої імперії, котра майже безперервно вела кровопролитні і далеко не завжди переможні війни.
За активну, якщо не сказати вирішальну, роль в укладанні настільки вигідного для Росії Туркманчайського миру 33-річний дипломат, колезький радник (відповідав військовому чину полковника) Олександр Сергійович Грибоєдов одержав орден святої Анни другого ступеня з діамантами і чотири тисячі червінців. Один із найбільш шановних, вірніше, значних російських орденів, малою дещицею грів самолюбство не особливо честолюбного дипломата, хоча чотири тисячі червінців виявилися дуже доречними для Олександра Сергійовича, що добряче потратився під час східної місії.
Таким був результат і такою була монарша винагорода трирічної дипломатичної кар’єри найдивовижнішої людини XIX століття. Того, кого інший Олександр Сергійович — великий поет Пушкін, котрий як ніхто інший цінував товариство, висловлюючись сьогоднішньою мовою, інтелектуальної еліти, ще за життя назвав «одним із найрозумніших людей у Росії», а пізніше, підбиваючи підсумки розмірковуванням про його долю, гірко зауважив: «Способности человека государственного остались без употребления; талант поэта был не признан; даже его холодная и блестящая храбрость оставалась некоторое время в подозрении»…
«Горе з розуму»
Олександра Сергійовича Грибоєдова знають геть усі як видатного письменника, котрий залишив у спадщину нащадкам блискучий драматичний твір, спочатку названий автором «Горе розуму» і визначений за жанром як «сценічна поема». Згодом Грибоєдов назвав його комедією і дав назву, яка, напевно, усе ж менше відповідала змісту твору — «Горе з розуму». Перші сторінки його написані молодим Грибоєдовим ще в Грузії, де він перебував при «проконсулі Кавказу», герої Вітчизняної війни 1812 року, генералі від інфантерії Олексії Петровичі Єрмолові секретарем по іноземній частині. Пізніше, вибивши відпустку, він вирушив у тульський маєток свого найкращого друга, відставного корнета Олонецького мушкетерського полку найдобрішого Степана Микитовича Бегічева. Там дощового літа 1824 року він завершив свій великий твір фразою головного героя Олександра Андрійовича Чацького:
«Вон из Москвы!
Сюда я больше не ездок.
Бегу, не оглянусь,
пойду искать по свету,
Где оскорбленному
есть чувству уголок!..
Карету мне, карету!»
— і останньою реплікою його сценічного антипода Фамусова — перш ніж опускається завіса:
«Ах! Боже мой!
Что станет говорить
Княгиня Марья Алексевна!»
Дивна річ! Комедія молодого дипломата набула найширшої популярності, по неосяжних просторах Російської імперії ходила неймовірна кількість її списків (деякі дослідники вважають, що їх було не менше сорока тисяч, але це, швидше за все, просто красива легенда), а власті ніяк не бажали давати дозвіл ні на її постановку, ні тим більше на видання. Ось такий собі казус: уперше комедія окремим виданням вийшла через чотири роки після загибелі Грибоєдова. У німецькому перекладі… Ще через два роки її було видано й у Росії — але в якому вигляді! Цензура розстаралася так, що сам автор, напевно, будь він живий, не впізнав би своє улюблене дітище. Як не впізнав би, напевно, і першу постановку своєї комедії. Глянемо на афішу, котра анонсує «сцени з «Горя з розуму», датовану 2 грудня 1829 року: усього чотири грибоєдовські герої, зате цілих десять — «дійових осіб в інтермедії» і на додачу «г. Шувалов и г-жа Иванова будут петь дуэт… танцевать будут гг. Огюст, Эбергард, Трифанов и Шелихов…» — усього тринадцять чоловік.
Трохи наївний, але дуже старанний і по-хорошому уїдливий І.Д. Гарусов, один із перших дослідників творчості Грибоєдова, ще 1875 року зробив цікаву заяву: «Ровно полвека идут толки о «Горе от ума», а комедия… остается непонятною».
Задамося елементарним питанням: наскільки зрозумілішою стала для нас велика комедія сьогодні, на початку XXI століття?
Давайте спробуємо поговорити з гостем із фамусовської Москви.
«Как европейское поставить в параллель с национальным»?
— Ужель ушла проблема? Ужель переломаны все копья?
«… с ранних пор привыкли верить мы, что нам без немцев нет спасенья».
— Ну, Александр Андреич! Думали ли вы, что «привычка» эта сохранится на сто восемьдесят лет? И, судя по всему, будет для нас привычной еще долго...
«Подписано — так с плеч долой».
— Как же, как же, знакомо…
«Где, укажите нам, Отечества отцы, которых мы должны принять за образцы»?
— Вот уж, воистину, вопрос вопросов…
«Служить бы рад — прислуживаться тошно…».
— Ай да Александр Андреич, ай да молодец!
А ще? Розум і честь. Честь і служіння. Честь і влада. Влада і народ. Влада і моральність. Народ і держава. «Вік нинішній і вік минулий». Прогрес і регрес. І так далі, і тому подібне. Перечитайте з любов’ю і ретельністю — і обов’язково знайдете ще десятків зо два проблеми, із якими звертається до нас Олександр Андрійович Чацький, він же Олександр Сергійович Грибоєдов.
Або ж — керуючий у казенному місці Павло Афанасійович Фамусов:
«А чтобы зло пресечь, —
Собрать все книги
да и сжечь!»
Погодьтеся, аж ніяк не архаїзм і для нашого часу...
Декабристи
Чи означає це, що п’єса «Горе з розуму» не пов’язана з бурхливим початком XIX століття? Звісно, ні! Як і всі геніальні твори, вона, відправляючи в далеке майбутнє потужний імпульс тимчасового й вічного, повністю перебувала під владою найгостріших питань і свого часу. Учений комітет, карбонарії, розмови про палати депутатів, суд присяжних, Байрона, аракчеєвщину... А головне — про ганебний відгомін работоргівлі: російське кріпосне право. А ще про те, як, якими шляхами потрібно йти, щоб встати за рівнем демократії нарівні із європейськими державами. Інакше кажучи, грибоєдовська драма, але аж ніяк не комедія! — стала осередком того, що ввійшло у світову історію під назвою ідеології унікального явища — декабризму.
Чи варто сьогодні включатися в дискусію про те, чи належав формально Грибоєдов до таємного товариства декабристів? Здається, остаточне вирішення цього непростого питання можна сміливо залишити ученим-історикам. Нам же цілком досить зупинитися на констатації того безсумнівного факту, що, маючи серед своїх близьких друзів найрозумніших і найшляхетніших людей свого часу, котрі займали ключові пости в таємному товаристві, Олександр Сергійович просто не міг не поділяти їхню ідеологію, їхню концепцію — у плані бачення майбутнього своєї країни. Згадаймо імена тих, кого добре знав і любив великий драматург, їхню гірку долю...
На шибениці опинився близький і улюблений друг Кіндратій Рилєєв, котрого незадовго до повстання Грибоєдов збирався «щиро, по-республіканськи обійняти». Повішено товариша дитячих років, учасника жвавих петербурзьких суперечок про перетворення суспільства Петра Каховського. Там же, на кронверку Петропавлівської фортеці страчені Сергій Муравйов-Апостол і Михайло Бестужев-Рюмін — добре знайомі Грибоєдову люди. На двадцять років каторги засуджений 23-річний поет, «дитя серця» Олександр Одоєвський. Засуджені до каторги на той же строк найдорожчі друзі — побратим по літературі Вільгельм Кюхельбекер і Олександр Бестужев, котрий прославляв «Горе з розуму». Разом із ними — товариш дитячих років Іван Якушкін, давні знайомі Микита Муравйов, Василь Івашев, Костянтин Торсон, Сергій Трубецькой, Артамон Муравйов, Микола і Михайло Бестужеви. Ніжно любимий Петро Бестужев, майже хлопчик, розжалуваний у солдати і відправлений служити в найвіддаленіші гарнізони. І ще багато, багато інших.
Сам Грибоєдов був арештований у фортеці Грізній (так-так, тій самій, яка нині іменується містом Грозним) наприкінці січня 1826 року, і вже 11 лютого перебував на гауптвахті Головного штабу в Петербурзі, оскільки Петропавлівська міцність на той час була, за висловлюванням одного з декабристів, «ущерть забита». На допитах тримався з розумом і винятковою гідністю, свою приналежність до таємного товариства заперечував, розуміючи, що прямих доказів проти нього немає. Воно й зрозуміло — чимало дослідників не без підстав вважають, що генерал Єрмолов заздалегідь попередив Грибоєдова про арешт, після чого було спалено всі компрометуючі папери.
8 червня 1826 року Грибоєдов одержує так званий очисний атестат, у якому значиться: «Комиссия… свидетельствует, что Александр Сергеев сын Грибоедов… членом того общества не был и в злонамеренной цели оного участия не принимал». Вже через три дні він, підвищений у чині до восьмого класу, розписується за «прогонные деньги до Тифлиса на три лошади за 2662 версты 526 рублей 47 копеек, да на путевые издержки, полагая по 100 рублей за 1000 верст, 266 рублей 20 копеек, всего 792 рубля 67 копеек»…
Київ
Повернімося на рік назад — у травневий Київ. Тоді вперше, прямуючи на Кавказ, його відвідав Олександр Грибоєдов. Він оселився в прекрасному «Зеленому готелі», що належав Києво-Печерській лаврі (тепер на цьому місці розташований будинок №30 по вулиці Московській) і цілих два тижні віддавався розкоші спілкування з «матір’ю міст руських». Ось що він пише в одному зі своїх листів: «Я в древнем Киеве; надышался здешним воздухом и снова еду далее… Как трепетно вступаешь в темноту Лавры или Софийского собора, и как душе просторно, когда потом выходишь на белый свет: зелень, тополи и виноградники, чего нет у нас!»
Ідилічна картина, чи не так? Та ні... До ідилії було далеко. Саме тут, у Києві, сталися ледь не найдраматичніші події в житті Грибоєдова. Відомо, що відразу ж по приїзді він зустрічається з керівниками Південного товариства Сергієм Муравйовим-Апостолом і Михайлом Бестужевим-Рюміним; відразу об’являється Сергій Трубецькой — черговий офіцер штабу 4-го піхотного корпусу. Трохи пізніше до них приєднуються Артамон Муравйов і Матвій Муравйов-Апостол. Ось він — весь актив найрозумнішої, напористої, енергійної і послідовної Васильківської управи Південного товариства. Вже згадуваний нами Фамусов у «Горі з розуму» казав у таких випадках:
«Да вместе вы зачем?
Нельзя, чтобы случайно…»
Нельзя, чтобы случайно… Но для чего тогда?
Прийняти відомого літератора в таємне товариство? Для цього не варто збиратися майже усій верхівці Васильківської управи. Поговорити «про все і ні про що» із заїжджою знаменитістю? Ну ні! Не ті були люди!
Послухаємо дуже авторитетну думку патріарха декабристознавства, академіка Міліци Василівни Нечкіної.
Наприкінці літа 1825 року після звичайних літніх таборів передбачався традиційний царський огляд 3-го армійського корпусу. Було відомо, що імператор Олександр I зупиниться в Білій Церкві, в маєтку графині Браницької. Змовники мали намір поставити у варту до государя членів таємного товариства, переодягнених солдатами. Подальше, щоправда, було в мороку — але виглядало загалом правдоподібно: арешт Олександра, видання прокламацій — до армії та народу, потім марш-кидок 3-го корпусу на Київ і Москву з надією на те, що до нього приєднаються інші війська, спонукувані «загальним духом невдоволення». Планувалося, що одночасно підніметься гвардія і флот на півночі країни. Ця потужна підтримка дозволить диктувати свої умови: термінове скликання Сенату з вимогою перетворень у державі.
Такими були плани збройного повстання, які плекали найкращі люди Росії — представники найзаможніших аристократичних родин. Однак була невелика непогодженість у цьому грандіозному задумі: Кавказький корпус генерала Єрмолова. Офіцери-змовники, котрі прекрасно розбиралися у військовій стратегії, розуміли: якщо Єрмолов залишиться вірний імператору, то його корпус може завдати нищівного удару з флангу і перешкодити з’єднанню південних військ із північними. Якщо ж Єрмолов стане на бік повсталих... Успіх був би забезпечений.
Вирішальна роль у попередньому оповіщенні Олексія Петровича Єрмолова про білоцерківський план, а також можливу його роль в ньому приділялася Грибоєдову — людині, якій генерал довіряв беззаперечно і думкою якого дорожив, вважає академік Нечкіна. Цілком, цілком імовірно...
А що ж Олександр Сергійович? Беззастережно вітаючи ідеологію декабристського руху, він не міг прийняти — і не прийняв! — методів досягнення проголошуваних цілей. Слід гадати, саме тоді, у Києві, ним була сказана гірка фраза: «Сто прапорщиков хотят переменить весь государственный быт России».
…Білоцерківський план не було реалізовано: уряд отримав відомості про підготовку змови, царський огляд було скасовано. А потім було 14 грудня, Сенатська площа, безмовне каре повсталих, вереск картечі. Дізнання, кронверк Петропавлівської фортеці, їдкий дим від спалюваних мундирів із орденами, шибениці, Сибір...
Персія
Яке прекрасне визначення: Персія — гола долоня старої людини...
Велика в минулому держава, а на початку XIX століття — шматована протиріччями й інтересами сильних світу цього азійська країна. Незвичайна східна розкіш — з одного боку, неймовірні злидні — з іншого. Але на обох полюсах — ненависть до невірних, готовність у будь-який момент до священної війни, жорстокого і нещадного газавату.
Хто стане Вазір-Мухтаром — посланником Росії-переможниці — у цій країні? Хто зможе «вичавити» мільйони срібних карбованців контрибуції? Хто зможе повернути тисячі полонених росіян на батьківщину і стільки ж — втікачів із неї? А ще — виконати надтаємне найвище повеління: «остановить перевес английского влияния в Персии, ослаблять оное неприметным образом и наконец вовсе истребить его»? І врахувати при цьому, що до Туреччини з Персії виводиться 25 тисяч російського війська.
Ось вам, пане Грибоєдов, новий чин, посада повноважного міністра і шість тисяч червінців річної платні.
«Вирушаю на з’їдання», — зовсім без іронії констатував Грибоєдов. Та краще вже «на з’їдання», аніж посміхатися Чернишову, котрий щойно отримав графське достоїнство... Чи не за те, що допитував, не дивлячись, Олександра Сергійовича, недбало, не піднімаючись, простягуючи для підпису допитний лист? Або пити горілку з Голеніщевим-Кутузовим, котрий хвацько розпоряджався повішенням п’яти чоловік і крикнув, коли троє зірвалися з шибениці: «Вішати знову!»?
…Рівно через п’ять місяців після прибуття Олександра Сергійовича на місце служби всю російську місію було вирізано («истреблена» — так позначено в офіційному документі) юрбою фанатиків. Одним із перших було вбито Грибоєдова. Тіло Вазір-Мухтара протягом кількох днів возили вулицями Тегерана. Упізнати його змогли лише за кистю лівої руки, простреленою колись на дуелі.
Віддати забуттю...
І знову салютує Петропавлівська фортеця: Санкт-Петербург зустрічає делегацію Персії. Везуть повноважні посли «объяснения невинности правительства в имевшем место злодеянии». І на доказ своєї щирості підносять імператору дорогоцінний діамант індійського походження на ім’я Надир-Шах. Значно пізніше його назвуть «ціна крові».
Гарний подарунок! Та хіба в ньому річ? Грибоєдови приходять і відходять, а велика Персія залишається. Тим більше що, як пише міністр закордонних справ Росії, «государь с чувством живейшего прискорбия изволил узнать о бедственной участи, столь внезапно постигшей министра нашего в Персии и всю почти его свиту, соделавшихся жертвою неистовства тамошней черни… Сие происшествие должно приписать опрометчивым порывам усердия покойного Грибоедова, не соображавшего поведения своего с грубыми обычаями и понятиями черни тегеранской».
Перська місія везе із собою прощення двох мільйонів контрибуційних карбованців, які залишалися, і заключну фразу Миколи I: «Я предаю вечному забвению злополучное тегеранское происшествие…»
Ніна Олександрівна, уроджена Чавчавадзе, юна вдова Грибоєдова, ховає свого чоловіка в Тифлісі, на горі святого Давида. На пам’ятнику щемливі слова: «Ум и дела твои бессмертны в памяти русской, но для чего пережила тебя любовь моя?»