"Переконаність, що ваша робота надзвичайно важлива, - прямий симптом наближення нервового зриву".
Бертран Расселл
Загалом це цілком щиро. Схоже, це частина нового світогляду, складеного з уламків старого.
Є в цьому переконливе відчуття історичної реконструкції. У цілком достовірний у рамках своєї епохи (і через це геть непридатний, з якого сьогодні жодної користі) середньовічний обладунок, сопучи й пріючи, силкується влізти цілком сучасна людина. Вона робить це добровільно й свідомо, вирішивши в такий магічний спосіб долучитися до джерел моральних та етичних цінностей.
Тут (як і в низці подібних випадків) маємо акцентувати увагу ось на чому. Є принципова різниця між груповою поведінкою та індивідуальною. Окремо взята людина, незалежно від рівня освіти, віку й здоров'я, - розумніша й кмітливіша, ніж група. Хай які священні мантри ця група виспівує. Але вона ж, поза групою, психічно більш уразлива - чутливіша, тривожніша і взагалі нестабільна. Це непогано для художньої творчості, але не більше.
Тому людина як "соціальна тварина" (за Арістотелем), вічно хапливо кидається між цими двома станами - суверенності і належності.
Країна робить те саме.
І ці коливання іноді збігаються - тоді відбувається ривок уперед або відкочування назад, причому оцінити напрямок можна лише через значний час.
Або не збігаються - тоді енергія вихлюпується всередину, стає руйнівною.
Сама людина при цьому почувається кимось на кшталт молодшого школяра, якому ставлять незадовільну оцінку за невивчений урок. А він у сльозах: "Але ж я вчив!" Його навчили, що витрачені на навчання сили і час - і є позитивний результат. Що терпіння і труд усе перетруть. Але не сказали, навіщо це потрібно і чи потрібно взагалі.
Отже, ззовні на суб'єкта невблаганно і по зростальній тиснуть (якщо суб'єкт раніше не зметикував, що до чого, і не адаптувався) глобальні зміни зовнішнього соціального середовища. Усередині вмикається механізм захисту. Далі поведінка залежить від вибору з трьох варіантів - завмирання, втеча і боротьба. Вибір здійснюється завдяки культурним настановам-атитюдам. Тому що кожен тип поведінки має свою соціальну оцінку, незалежно від його реальної ефективності.
У нашому соціально-політичному випадку маємо говорити про вибір на користь "боротьби", вона ж опція "Я ж учив!". Традиційне виховання в дусі національних традицій передбачає чіткий рецепт характеру - стійкість, непоступливість і самовідданість.
Про особисту ефективність такої поведінки найкраще розповідає міф про Сізіфа, включаючи його трактування Альбером Камю. Але суспільство у своїй меншій, культурній, частині таку поведінку вважає благородною, зразковою, яка неодмінно веде до процвітання всієї великої соціальної групи. Усього суспільства.
Тут є смислове протиріччя. Яким чином сума самодеструктивних вчинків може конвертуватися в успішний видовий розвиток, якщо кожен від початку готовий приректи себе не на продовження роду, а на жертву в ім'я його. "Думка не вільна, якщо нею не можна заробити на життя", - писав англійський філософ і математик Бертран Расселл.
Пояснюється це тим, що така рольова поведінка започаткувалася ще в античні часи, коли героїзм був релігійною категорією, богорівною поведінкою, а сам герой - об'єктом прямого поклоніння й обожнювання. Тому родичі та друзі героя отримували незаперечний і конкретний матеріальний бонус.
Однак у нашу освічену європейську добу, коли етнічність і національність вважаються дрімучими пережитками, культивування особистого героїзму не дуже вітається. Воно поступається місцем груповій законослухняності як новому способу виживання. Утім, підсвідомість про це нічого не знає. Вона як і раніше продовжує спонукати особистість активно опиратися, інстинктивно накидаючи в мозок різних гормонів.
Український національний опір у цьому сенсі набагато ширше явище, ніж традиційне інакомислення, безмежна волелюбність і збройна боротьба за незалежність країни. Це опір реальності, яка, згідно з метафізикою протесту, має в підсумку необоротно прогнутися під протестувальників.
У цьому відчайдушному опорі реальності, що насувається, Україна - типова східноєвропейська країна. Під загрозою зникнення національних ідентифікаторів, як і безлічі інших консервативних маркерів поведінки, східні європейці примірять усе той самий середньовічний політичний обладунок.
А інший світ тим часом із цікавістю розглядає його (і нас разом із ним) в оптичні приціли.
Власне, за такого опису реальності ми насамперед розуміємо інший світ як ворожу Росію, дружню Америку й підозрілу Європу. Це ті три слони, на яких почиває наш плаский серединний світ, український Мідгард.
У старих жартах про "глобус України" є цілком раціональне зерно, тому що кожен суб'єкт мислить категоріями "глобуса" власної країни. Якщо ви сумніваєтеся, уявіть собі губернатора китайської провінції, відповідального за 250 мільйонів людей.
Чому український світ - це пласка Земля. Тому що психологічно його можна побачити від краю й до краю, кожному явищу є логічне, з погляду цієї теорії, пояснення. (У цьому місці не треба супитися і напружуватися, тому що "русский мир" - це взагалі вирва. А бувають і неевклідові простори.)
Це не гірше і не краще, ніж в інших, і на суб'єктному рівні цілком працює. Доти, доки події та явища походять з українського дискурсу або хоча б уміщуються в ньому. Проблеми починаються саме "на краю Землі".
У фантастичній новелі Філіппа Фармера "Підняти вітрила!" Колумб, який пливе відкрити Індію, підпливає до водоспаду краю Землі, де обірвався обрій, і каравела падає в нього. Але більш ілюстративним у нашому випадку є маловідоме сатиричне оповідання Кіплінга "Як голосуванням визнали Землю пласкою". Фінальна його сцена - чудова ілюстрація того, що таке парламентаризм, і кожен легко впізнає в ньому нашу Верховну Раду.
"Лейбористи, завжди вірні традиціям і правилам пристойності під час кризи, стримувалися довше за інших, але варто їм було почати, як вони ревонули несамовитіше за будь-яких синдикалістів. І не зважаючи на відмінності між партіями, не оглядаючись на виборців, забувши про честолюбність чи вигоду, депутати співали хто що і як уміє, розгойдували свої розм'яклі тіла, конвульсивно тупотіли розпухлими ногами. Вони виспівували "Там голосуванням визнали Землю пласкою": по-перше тому, що їм самим хотілося, а по-друге - така ця жахлива пісня - тому, що вони не могли зупинитися. У жодному разі не могли зупинитися".
Ми нині в стані системної кризи культури як моделі поведінки. Цю кризу поглиблюють суперечливі команди й сигнали з різних центрів світового впливу. При тому, що самі ці центри та їхні системотвірні країни - в тому самому стані.
Егоцентрична європейська модель, заснована на психології споживання і повному розкріпаченні особистості, ефективна з тієї причини, що працюючу верству їхніх суспільств становлять гастарбайтери. Почалося це ще з "німецького економічного дива", заснованого зовсім не на генії Людвіга Ерхарда, а на праці гостинно запрошених курдів і турок, ну, і далі пішло повсюдно.
Це така сама логіка, яку описував Платон у своїй "Державі". В істинному суспільстві філософів працювати повинні раби й військовополонені.
Виходить досить дивна ситуація, в якій, поділяючи нові загальноєвропейські цінності, ми маємо самі собі бути і рабами, і військовополоненими.
Якщо не хочемо відкривати навстіж двері чужим, хоч як політкоректно їх називай. Або якщо не хочемо воювати так, щоб брати побільше полонених. Ну, в широкому значенні цього слова, аж ніяк не тільки в мілітарному.
Який із цього практичний висновок, послуговуючись окресленими вище рисами національної психології?
Енергія боротьби та опору цілком придатна для дослідних цілей, для сміливих зустрічей з незвіданим. Доведено всіма великими мандрівниками й першовідкривачами минулих часів. Головне - що ця енергія в підсумку не Сизіфова, вона справді продуктивна.
Бо є тільки два варіанти: або ви самі сміливо прямуєте на край Землі, або цей край поступово наближається до вас.
Тому що завмирання і втеча в сакральні її центри, чим характерна традиційна культура, зрештою справді перетворять вас на рабів. Або на військовополонених.