Зустріч Віктора Ющенка і Володимира Путіна 12 лютого в Москві принесла справжню сенсацію: президенти України та Росії таки домовилися спільно відзначати 300-річчя Полтавської битви, до того ж у тристоронньому форматі — із залученням Швеції, представників якої російський президент навіть визвався запросити сам.
Це справжній прорив, бо на попередній російсько-українській зустрічі на найвищому рівні йшлося лише про спільне святкування 200-річчя Миколи Гоголя, а щодо битви — мовляв, абсолютно неможливо через різні інтерпретації цієї події в російській та українській історіографіях.
За адекватного підходу тема 300-річчя Полтавської битви для України може стати важливим гуманітарним ресурсом впливу та розвитку іміджу країни (так званою Soft Power — технологією м’якої влади). За незбалансованого й недбалого підходу ця тема може стати реальною гуманітарно-політичною загрозою: наприклад, ухиляння від діалогу з Росією з приводу 300-річчя і від спільного відзначення (саме «відзначення», а не «святкування»!) означатиме моральний програш влади і позиціонуватиме її представників як слабаків, котрі не вміють відповідати на виклики й «тримати удар». Оскільки 2009 рік — це не тільки ювілей, а ще й рік президентської передвиборної кампанії, очевидно, що різна інтерпретація битви та її наслідків, а також постатей Петра I та Івана Мазепи може стати матеріалом для чергової інформаційної війни, яку зацікавлені сили неодмінно використають для подальшого ментального та ціннісного розколу країни.
Тож вибір формату відзначення 300-річчя Полтавської битви для України є питанням справді стратегічного характеру.
Полтавська битва: погляд з України, Росії та Швеції
Отже, Полтавська битва, що відбулася 27 липня (за старим стилем) 1709 року на північних підступах до Полтави, стала, наскільки можна судити з трьохсотлітньої дистанції, справжньою «точкою біфуркації» — ключовим моментом, після якого історія Європи пішла іншими шляхами.
Після битви під Полтавою Швеція почала «зосереджуватися» — зняла з себе тягар наддержави, перестала бути загальноєвропейським політичним «балансиром» і фактично почала будувати той самий «шведський соціалізм», яким шведи нині пишаються.
Росія навпаки: існує причинно-наслідковий зв’язок між битвою під Полтавою та перетворенням Московського царства на Російську імперію, улаштовану на новій, секулярній, концепції влади та централізованій моделі державного устрою.
Одна зі складностей у знаходженні російсько-українського порозуміння щодо 300-річчя Полтавської битви полягає у відмінностях історичних міфів. Річ не лише в тому, зрадив Мазепа чи не зрадив. І навіть не в тому, було на нього накладено анафему з дотриманням канонічного права чи ні? Річ у тому, що в Росії всі знають про «викторию под Полтавой», але далеко не всім навіть гуманітарно освіченим людям відомо про трагедію Батурина, про тактику «випаленої землі», яку Петро наказав Мазепі застосовувати до українських регіонів, де могло пройти шведське військо, про руйнування Запорізької Січі, про політику обмеження прав Гетьманщини... Тому російська свідомість не сприймає факту, що в тих подіях діяло, як мінімум, три суб’єкти: російський, шведський та український, а не лише два перші, як учили в радянській школі. Тож на сьогодні створення «спільного» для Росії та України курсу історії, про необхідність чого постійно заявляють російські політики, — зі сфери малореального.
Над іміджем Івана Мазепи, Петра I та інтерпретацією Полтавської битви ось уже 300 років працюють дві команди «чорних» піарників — істориків, публіцистів, письменників, кінорежисерів. Одна команда доводить, що Мазепа — зрадник, клятвопорушник, другий Іуда, тоді як Петро — мудрий цар, переможець, реформатор, модернізатор, європеїзатор (з цією «PR-командою» попрацював і Олександр Пушкін). Інша команда доводить протилежне: Мазепа — державотворець, євроінтегратор, покровитель наук і мистецтв, Петро ж — азіатський тоталітарист, скажений тиран та збоченець (один з останніх «шедеврів» цієї «агітгрупи» — фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу»). Зрозуміло, що обидві інтерпретаційні схеми існують за логікою пропаганди та інформаційних воєн — аргументи обох сторін добре відомі протягом трьох століть. Тому намагання обстоювати одну з цих версій з точки зору продуктивності російсько-українського діалогу є безперспективним.
Гарним прикладом підходу, що розбиває усталені стереотипи, є книжка пітерського історика Тетяни Яковлєвої «Мазепа», видана минулого року в серії «Жизнь замечательных людей» (!) московським видавництвом «Молодая гвардия». Автор — росіянка, позбавлена якихось особистісних сентиментів щодо України, намагається з допомогою позитивістської методології дослідити справжні мотивації вчинків гетьмана й докладно розповісти російському пересічному читачеві те, що російська історіографія воліє обходити увагою: і про Батурин, і про тактику «випаленої землі», і про образ квітучої України, яку майже збудував Мазепа, і про те, що саме український гетьман може вважатися одним з провідних ідеологів створення Російської імперії.
У 2004 році (до речі, напередодні помаранчевої революції) Тетяна Яковлєва віднайшла у фондах Санкт-Петербурзького інституту історії РАН, опрацювала й частково видала той самий знаменитий Батуринський архів гетьмана Мазепи (близько 1000 документів), який історики марно шукали протягом століть. (Українське МЗС уже порушило питання про копіювання цього архіву для України або навіть про його можливу передачу.)
Полтавська битва: погляд з Полтави
Якщо для Києва, Москви та Стокгольма Полтавська битва і її ювілей — це абстрактно-концептуальна ідеологічна проблема, то для Полтави — питання цілком конкретне, емпіричне, навіть господарче.
Саме битві Полтава завдячує тим, що під час адміністративних реформ Олександра I у 1802 році вона з полкового містечка перетворилася на центр великої губернії. Прадавні Лубни — вотчина князів Вишневецьких, Ромни, відомі своїм ярмарком, чи навіть придніпровський Кременчук із погляду практичної доцільності мали більше шансів стати губернським центром, але «тендер» виграла саме Полтава.
Існує два полтавські бренди, які мають загальносвітову відомість чи принаймні можуть на неї претендувати: Гоголь і Полтавська битва 1709 року. Але для того щоб Полтава могла повноцінно заробляти на їх експлуатації, щоб могла стати великим туристичним центром, потрібно докласти ще чимало зусиль. Поки ж музейна, туристична та й навіть готельна інфраструктури міста перебувають у проблемному стані.
На сьогодні сформульовано дві концепції перспективної реконструкції поля Полтавської битви.
Братська могила російських воїнів в центрі поля Полтавської битви потребує капітальної реконструкції |
Автори другої концепції — київсько-полтавський архітектор Віктор Шевченко та полтавський художник Олександр Нечипоренко — виходять з недоцільності забудови поля битви, яке розглядається як найважливіший меморіальний об’єкт. Згідно з їхнім планом передбачається протягом 20—30 років знести максимально можливу кількість будівель XIX—XX століть — у тому числі нинішній музей Полтавської битви та численні об’єкти Інституту свинарства УААН, розташовані в центральній частині поля. Музеї ж передбачено перенести до центру Полтави — або в приміщення колишнього Петровського кадетського корпусу (унікальна архітектурна пам’ятка першої половини XIX століття зараз перебуває в занедбаному стані — навколо неї триває складне судове провадження), або в наймодерновіші, наново збудовані в стилі «хай-тек» музейні поліфункціональні приміщення.
Кожна з цих концепцій має свої плюси і мінуси. Але, як визнав міський голова Полтави Андрій Матковський, об’єднує їх те, що першочерговим кроком у підготовці відзначення 300-річчя має стати впорядкування самого поля битви (розчищення, рекультивація, звільнення його частини з-під колишнього військового містечка і бази паливних матеріалів) та реставрація кількох редутів у натуральних розмірах 50 на 50 м (єдиний відновлений 1909 року редут виконано у зменшеному вигляді — 35 на 35 м).
Ще одна проблема пов’язана з найновішою українською політтехнологією — війною пам’ятників. Згідно з указом президента України № 955 від 9 жовтня 2007 року в Полтаві передбачається встановити пам’ятники Івану Мазепі та Карлу XII. Але в цей проект закладається, як здається, велика концептуальна помилка. Цілком логічно, аби пам’ятник Карлу XII стояв не в центрі Полтави, яку шведи протягом двомісячної облоги не змогли взяти, а на самому полі — наприклад, біля одного з редутів, який узяти їм таки вдалося. А от що символізуватиме пам’ятник Іванові Мазепі на полі битви, в якій він не брав участі і після якої трагічно завершилася його кар’єра, а згодом і життя, — це питання. У Росії багато хто обурений самим фактом появи пам’ятника гетьманові-«зраднику», але в принципі готові змиритися з тим, що це внутрішньоукраїнська проблема. Тому такий пам’ятник не повинен викликати іронії чи сарказму: найкраще місце для нього — в історичному центрі Полтави.
Полтавська битва: погляд у майбутнє
Кульмінацією подій, пов’язаних із відзначенням 300-річчя Полтавської битви, можуть стати щорічні військово-історичні реконструкції на полі — так звана «жива історія». Детальну програму та проект дійства розробив президент громадської організації «Департамент воєнно-культурної антропології» Олексій Руденко (у його професійному доробку, поміж іншого, недавня реконструкція бою під Крутами і проведення три роки поспіль міжнародного військово-історичного фестивалю Terra Heroica у Кам’янці-Подільському). Так, уже в цьому році в реконструкції під Полтавою може бути задіяно до 100, а у 2009-му — до 500 людей з України, Росії та країн Європи, чиї представники брали участь у битві на боці Карла XII.
Як відомо, людську увагу найлегше привернути цікавим розвитком дії, тож саме щорічні військово-історичні реконструкції під Полтавою, якщо вони набудуть загальноєвропейського розголосу й визнання, можуть стати одним з найголовніших чинників туристичної привабливості та брендингу Полтавського регіону.
Отже, нині маємо всі підстави для російсько-українського порозуміння щодо проблеми відзначення 300-річчя Полтавської битви. Українській стороні є про що вести продуктивний діалог із Росією: про Батуринський архів, про анафему Мазепі, про участь російського бізнесу в реставрації пам’ятників та поля Полтавської битви, про розвиток історичного туризму, про участь у військово-історичних реконструкціях, про ознайомлення російського суспільства з українськими інтерпретаціями подій Північної війни (1700—1721 рр.) та ін.
Як правило, кожна кругла дата використовується владою для історичного підтвердження тих чи інших сучасних прав, власної сили, легітимності та авторитету. Наприклад, 300-річчя Переяславського договору у 1954 році було використане для символічного «підтвердження» російсько-українського союзу та зміцнення політичного режиму Микити Хрущова (на початку 1980-х із цією ж метою режим Леоніда Брежнєва використав 1500-річчя Києва). Для ствердження політичного статусу Москви у 1947 році з великою помпою відзначено 800-річчя міста, а от 850-річчя в 1997-му було більше схоже на PR-кампанію мера Юрія Лужкова як політика загальноросійського значення. Помпезне 300-річчя Санкт-Петербурга в 2003 році мало показати всьому світові, хто такі «пітерські», і підтвердити їхнє моральне право керувати всією Росією. Під час ліберальних реформ Олександра II (у середині XIX століття) в Новгороді Великому 1862 року було встановлено відомий пам’ятник на честь 1000-річчя Росії. До речі, 200-річчя Полтавської битви теж відзначено з помпою не заради любові до мистецтва: Микола II намагався використати ювілей для посилення власної легітимності в очах суспільства під час складного політичного протистояння з Державною думою.
Тож головне питання у зв’язку з відзначенням 300-річчя битви під Полтавою, відповідь на яке ще треба знайти й сформулювати, є таким: що саме означає ця дата для сучасної України, для сучасних українців, для сучасних україно-російських та україно-шведських відносин?
Без відповіді на нього Полтава стане ще одним «прогуляним» уроком історії.