Ліквідаторів аварії, котрі залишилися живими, можна поділити на дві групи: тих, хто самовіддано рятував Україну і людство від мирного атома і тепер бореться з недугами, і тих, хто кілька разів відзначився в зоні й довгі роки пожинає плоди псевдоучасті. Полковник Наумов тут стоїть окремо. «Я зараз у Чорнобилі, - обізвався він на мій телефонний дзвінок. - Показую зону журналістам «Шпігеля». Цього року така поїздка вже четверта. Чи п’ята? Олександр Вікторович давно збився з ліку.
Як розстрілювати панікерів і саботажників
Вночі 26 квітня капітана лінійного відділення міліції залізничної станції Київ-Пасажирський Олександра Наумова викликали на службу. У кабінеті комсорг із трофейного приймача слухав «ворожі голоси». Вони повідомляли про вибух і пожежу на Чорнобильській АЕС. Під ранок стали прибувати автобуси з Прип’яті з жінками та дітьми. Невдовзі з’явилися представники серйозного НДІ з дозиметрами.
- Людей треба мити і перевдягати! - розпорядилися вони. - Та й у вас мундири фонять.
Міліціонери здивувалися. Звідки радіація? Вони ж тільки допомагали переносити речі та дітей.
Наступного дня отримали наказ: відправити заступника начальника відділення і шістьох добровольців на станцію Янів. Заступник начальника терміново ліг у госпіталь. Їхати довелося 36-річному Наумову. З ним вирушили переважно двадцятилітні - Валентин Троян, В’ячеслав Сморчков, Микола Бондаренко, Валерій Карпенко і Валерій Журба. Хтось із них тягнув жереб (і долю) на сірниках...
Отримали костюми хімзахисту і протигази. А з аптечкою в капітана вийшла накладка - не оформив доручення. В МВС позітхали, але аптечку видали під розписку. Вона врятувала Наумову щитовидку - там були йодовмісні препарати.
На станції Янів - найближчій до Прип’яті - людей не було. Вилили на підлогу відро води, поміряли дозиметром кушетку. Сідати не можна, вона фонила. Вирішили нести вахту по три години, іншим - залишатися в Чорнобилі.
Другого травня в усіх з’явилася нудота. Наумов повідомив в управління. Через кілька годин відповіли: виїхала заміна. Поверталися радісні - додому! Але в Києві на КПП їх послали в поліклініку МВС.
- Негайно в душ! - заявила жінка-лікар. Заперечення обірвала міцним слівцем. Змінного одягу не було. Загорнулися в простирадла, а слідчий Інна Соколова назбирала по кабінетах якогось одягу. Олександру Вікторовичу дісталися туфлі великі, а кітель - маленький. Сів після санобробки, пояснив дружині. Дружина не повірила.
У Києві обстановка теж була напружена. А коли хтось побачив, що чорні «Волги» доправляють чиїхось дітей у Бориспіль, - усі кинулися на вокзал (там для сімей номенклатури надавали літерний вагон). Каси були забиті депутатами, генералами та адміралами при параді, які йшли в рукопашну, щоб здобути квиток онукам. Наумов у касі ветеранів призначав старшого стежити за порядком. Одного разу побачив у черзі жінку з нагородами й на милицях.
- Мужики, вона така ж, як і ви, тільки без ноги. І ще один момент - вона жінка. І що, вона стоятиме в черзі?
У духоті щогодини п’ять-шість чоловік зомлівали. «Відчинити вікна!» - скомандував капітан і почув істеричний крик:
- Нас хочуть отруїти радіаційним пилом!
Щоб не допустити паніки, Наумов кивнув підлеглим. Коли підвели істеричного громадянина, запитав:
- Скільки патронів у вас залишилося? Чотири? Вивести в яр!
Громадянин гумору не зрозумів, упав непритомний.
Невдовзі евакуацію дітей зробили організованою. Хотів відправити і десятирічну доньку. Але була умова - відрізати довгу густу косу. Косу пошкодували. Дочка з родичами поїхала в Москву.
З усіх залізниць СРСР до Києва гнали потяги. У Бородянку прибув потяг із Узбекистану. Санстанція перевірила вагони. Брудно, треба мити. Провідники відмовилися. Представники уряду намагалися їх умовити. А час спливав.
Наумов попросив бригадира зібрати провідників.
- Куди приїхали, знаєте? У Київську область. Що тут трапилося? Правильно, вибух на АЕС. Діють закони військового часу. Знаєте, що буває з тими, хто їх не виконує? Бригадир, виділи двох людей, я їм покажу за станцією, що сталося із саботажниками!
Узбеки втиснулися у вагон.
- Підеш ти й ти!
- Та ми пожартували, начальник. Де воду брати?
Про «розстріли» дізналося начальство.
- Бери кілька днів відпустки - і до дітей, у Москву. Щоб духу твого тут не було!
Пізно ти прийшов, капітане!
Восени Олександр Вікторович захворів. Професійний спортсмен (закінчив Інститут фізкультури, займався академічним веслуванням, баскетболом, бігав марафони), він звик із болячками розправлятися перевіреним способом. Треба 20 разів віджатися, 100 разів присісти - і всі недуги зникають. Але не цього разу. Пішов розім’ятися в зал. Напарник кинув його через плече... Коли отямився, побачив кахель і людей у білому.
- Ви що, ангели?
- Ні, ми швидка допомога.
Знайомі допомогли потрапити на консультацію в четверте управління МОЗ. У номенклатурній клініці в картках писали: променевий ларингіт, променевий кон’юнктивіт. Здали аналізи. А наступного дня сказали: аналізи направили у вашу поліклініку. І в картці ручкою іншого кольору діагнози було виправлено.
У жовтні пішов у відділення променевої патології. Зайшов провіритися на лічильнику випромінювання людини. Лаборант закричав:
- Хто приніс сюди бруд?
«Дзвеніли» значки, годинник і обручка. То ось чому під каблучкою з’явився опік! Загримів у реанімацію на півроку. На обходах заходив інтерн. Розповідав: «З білими кров’яними тільцями добре, з червоними - добре».
- Чому ж так погано, лікарю? І купа ліків не допомагає.
А лікар-діагност констатував:
- Ти, капітане, спізнився.
- На поїзд, теплохід, літак - куди спізнився?
- Ми перестали ставити діагнози. Ти ж розумієш, режим.
Жити не було сил. Лежав і дивився в стелю. Лікар змінив тактику. Ходить мимо мене і під’юджує: ну що, капітане, гаплик? Дістав! Хотів його схопити, але рука до крапельниці прив’язана. А той зрадів: розлютився - це добре. Чого тобі хочеться? Сигарету? Зробив затяжку - і відключився. Потім попросив чарку. І теж відключився. Але щось змінилося. Зайшов однокласник, який після Афганістану став священиком:
- Надінь хрест, полегшає. Я за тебе молюся.
- Ну, слава Богу! А я думав, ти мене відспівувати прийшов.
Хрест цей досі носить, разом з Георгієм Побідоносцем.
Доки валявся в лікарні, на його посаду призначили іншого. А замполіт на нараді одного разу сказав: треба заслухати тих, хто часто буває на лікарняному. У списку - самі добровольці. Не спрацюємося, вирішив Наумов і вирушив служити в зону.
Командир роти спеціального батальйону територію, яку охороняє, вивчив досконало. У перші місяці після аварії Україна зону відчуження по периметру захистила надійно. А Білорусь - ні. У цей коридор пробиралися мародери. Розбирали на запчастини автомобілі, обчищали будинки, не забуваючи прихопити соління-варення, знімали кришки люків, мідні таблички з назвами організацій.
- Ну навіщо розламали вітражні вікна в басейні? - запитав у Прип’яті у флібустьєра.
- Там же алюмінієві рамки! - здивувався той.
По наживу в зону приїжджали і мисливці. Вбивали неляканих тварин і так само легко могли розправитися з людьми.
Одного разу в сільській школі міліціонери знайшли... автомати Калашникова. Придивилися уважніше - несправжні. Візьмемо парочку, командире? Гаразд, виберіть котрі чистіші! А потім у лісі побачили озброєних до зубів мисливців на УАЗах.
- Пред’явіть перепустки й документи! - Наумов рішуче рушив до порушників.
- Капітане, стій де стоїш! - браконьєр спрямував у його бік п’ятизарядну рушницю.
Так, ситуація не з найкращих, подумав Наумов і раптом почув:
- Командире, відійди з лінії вогню!
Його підлеглі цілилися в порушників із дерев’яних калашів. Але ж ті про це не здогадувалися! Браконьєрів роззброїли і відвезли у відділок. Вже там вони дізналися, що міліціонери були озброєні автоматами для гри «Зірниця».
Хочу дві копійки з автомата... погладити кішку... або свинку
Олександр Вікторович захистив диплом в академії. Служив у відділі атомних станцій МВС. Об’їздив усі АЕС України, де розроблялися плани на випадок схожих катастроф. Потім знову потрапив у зону - 1991 року на ЧАЕС виникла пожежа. І знову хлопці з того самого підрозділу гасили дах із бітумним покриттям, яке спалахувало й липнуло до ніг. І знову отримували дози. І знову були одягнені не в захисні костюми, а в брезентові роби.
Хотілося бити на сполох, писати, привертати увагу громадськості. Пішов до начальства:
- Хочу працювати у прес-службі.
- Ти що, журналіст?
- Ні. Але я талановитий офіцер. У мене і фотовиставки є, і два фільми.
- Тут поліцаї з Баварії приїхали, привезли 44 вантажівки з гуманітарною допомогою. Як їхній візит висвітлиш, так і буде, - сказали. Не питання, висвітлив.
А в прес-службі пішло-поїхало. Тільки-но журналісти в зону, так їх супроводжує Наумов. Знає, що японці дивляться на лічильники і в небезпечні місця - ні ногою, англійці й німці можуть несподівано надіти захисні балахони. Що з цих капіталістів візьмеш - перед відрядженням їх страхують на півмільйона євро.
З російськомовними журналістами Наумов не церемониться. І забаганкам не потакає.
- Хочу 2 копійки з телефона-автомата!
- При своєму умі, вони ж
20 років пролежали!
- А кішечку можна погладити?
- Яку кішку?! Поглянь на вуха з китичками! Це рись. І вона на своїй території. Повільно, спиною відходимо подалі.
- Ой, яка смугаста свинка!
- Не підходь! Он її мама, а там - тато. Один зайвий крок - і я сидітиму на дереві на 10-метровій висоті. А ти? Тебе цей кабан розірве на частини.
Кілька років тому московська газета назвала Наумова сталкером. У комп’ютерній грі в одного зі сталкерів - його обличчя. Тепер молоде покоління журналістів допікає Олександра Вікторовича фантазіями на тему монстрів. Мовляв, шановний сталкере, поїдьмо в зону знімати мутантів.
- Ви хоча б інструкцію до гри читали? Там написано, що мутації з’явилися після повторної аварії у 2012 році. І до чого тут гра? Ви не розумієте, що Чорнобиль - це місце планетарної катастрофи?
Не розуміють. І не тільки молодь. Багато разів перероблявся закон про чорнобильців, і все зі знаком мінус. Його колеги лежать у різних онкологічних клініках, куди треба приходити зі своєю постільною білизною, платити за ліки. І запитують, кому зателефонувати в міністерстві, щоб допомогли дружині з похороном...
Олександр Вікторович показує пляшечку:
- Я включений у програму і купую ліки за собівартістю, по 140 грн. А в аптеці вони коштують 650. Як вистачає совісті наживатися на чужому здоров’ї?
І що він має сказати дідові Савці, коли той нагадує: «Ти ж президенту передай!» Самосел дід Савка познайомився з президентом Ющенком п’ять років тому. Той подарував годинник і телефон з одним номером: телефонуйте, і допоможуть. Раніше допомагали. Тепер хіба що полковник Наумов заїде з журналістами. Зберуть самоселів за одним столом, почастують небаченими лакомствами - ковбасою і цукерками.
А чому - полковник, він же у відставці? Не скажіть! Рік тому на зупинці побачив, як б’ють водія маршрутки. Врятував людині життя, але потім довго пояснював застосування травматичної зброї. Ну не міг Наумов просто пройти!