От що можна подумати, прочитавши ці рядки? Уявляються кітелі в орденах, військовий оркестр і браві хлопці, вишикувані для військового параду? Ага, «щас»!
Ідеться про пенсію багатодітній матері сімох дітей. Усього лише.
Чому всього лише? А що, є люди, які щиро вважають, ніби народження і, що важливіше, виховання дітей у великій сім’ї - це важка, просто-таки пекельна праця, яка гідна належної винагороди? От тільки чесно.
Мені особисто такі майже не зустрічалися. Я маю на увазі на серйозному, державному рівні. Разових політичних акцій на кшталт «Дітки, взяли в руки подарунки й усміхнулися в камеру - до вас приїхав дядя-депутат», до уваги не беремо.
А на звичайному обивательському рівні замучили запитаннями: «Ну чому у вас така велика сім’я?», «І як ви даєте їм раду?».
І справді, чому? Як пояснити те, що не вкладається у звичайну життєву логіку? Те, що самим лише провидінням Божим і можна пояснити? Меркантильні міркування?
Зараз на дітей держава платить хорошу допомогу тощо. Чудово. А коли народилися мої діти, не було не тільки допомог, а й держави як такої. СРСР розвалився, Україна ще недонародилася. Діти народжуються не тільки в період розквіту й благополуччя, а й у часи воєн, розрухи й революцій теж. Щастя - це ж не тільки коли все добре й спокійно, плюс державна допомога й підтримка.
Щастя - це присісти на хвильку біля телевізора з дитиною на руках, послухати останні новини. Втягти голову в плечі від спалахів червоних точок на карті країни (тоді ще СРСР).
Спітак, Степанакерт - землетрус, найбільший за останні 100 років; Нагірний Карабах - дика й страшна незбагненною жорстокістю громадянська війна; Чечня - без коментарів. А на такі дрібниці, як затонулі кораблі, збиті літаки й розвалена економіка із закритими чи на межі закриття підприємствами, взагалі не зважаємо.
І боягузлива, може, подекуди навіть підленька, але цілком людська думка: «Слава Богу, що в рідному Донбасі поки що все тихо й спокійно».
Кров, біль, страждання, вервечки людей - без сил, надії, без даху над головою, а може, й без майбутнього. Цікаво, нинішня просто-таки повінь гламуру й глянцю на екрані - чи не реакція це на все пережите? Бажання віддалити від себе все темне й моторошне в ім’я світлого майбутнього.
Я стільки довідок про склад сім’ї здала за своє життя в різні установи, що, заплющуючи очі, напевно, до кінця життя бачитиму імена й прізвища своїх дітей у цій стрункій шерензі, виписаній рівним канцелярським почерком.
Іноді питають, чому стільки уваги саме матері великого сімейства? Що правда, то правда. Уваги багато, деколи навіть занадто. Причому часто не завжди тактовної і доброзичливої, а якраз навпаки. Чоловік повинен працювати, в цьому його життєве завдання, ось у чому фокус. Незалежно від того, велика в нього сім’я чи маленька. За це йому честь і хвала, а також нагороди і шана. З жінкою складніше. Вона тримає у своїх руках майбутнє держави - сім’ю і дітей, але ця сама держава не може обійтися без жіночих робочих рук і жіночого інтелекту, хоч би хто й що там казав. Тобто отакою розумницею, трудівницею, доброю матір’ю і господинею повинна бути сучасна жінка в обивательському (переважно чоловічому) уявленні. А там уже як вийде - може, нагородять, а може, скажуть: «Народила, а хто тебе просив, сама й виховуй».
Ну та хай собі, зараз не про це, зараз - ось вона, моя довідка про склад сім’ї:
1. Євген - 1981 р.н.
Мама - студентка третього курсу, брак досвіду компенсується молодістю, здоров’ям та ентузіазмом.
Усе життя попереду!
Не лякають ні відсутність коштів, житла, брак найелементарнішого. І хто сказав, що діти з перших років життя нічого не запам’ятовують і не відчувають? Та вони вбирають життя як губка. Всю атмосферу, яка їх оточує. Інакше звідки в сина таке прагнення навчатися, така дивовижна для педагогів легкість, з якою він і досі бере чергову освітню чи професійну вершину: школа, інститут, університетська магістратура, ЗМІ районні, міські, обласні, республіканські. А там уже й власна сім’я. І онука, котра з милою татовою усмішкою стрибає з класу в клас шкільними сходами.
2. Оксана - 1987 р.н.
Мама вже молодий спеціаліст. Житло, хоч і однокімнатне, але своє. І величезне бажання нарешті почати його облаштовувати, осісти десь. Перестати розриватися між домом, роботою і навчанням. Більше часу приділяти сім’ї. Оксана - мамина помічниця. Щоправда, подеколи занадто. На другі ролі не погоджується. Якщо мама ложку солі в суп, то дочка - дві.
Ну та що поробиш, перший млинець завжди грудкою. А прагнення в будь-якій справі бути лідером - це на все життя. І, треба сказати, дає непогані результати. Хоча іноді спричиняє необдумані вчинки й конфлікти з оточенням. Темперамент - більше личить мексиканці або іспанці, а не блакитноокій та русоголовій наполовину українці, на чверть польці й росіянці.
Проте життя вибудовується хоч і на завищених швидкостях, але загалом нормально: дім, робота. А онук, зберігаючи мамині темперамент і впертість, тішить суто чоловічою розважливістю.
3. Дмитро - 1988 р.н.
Ну от треба ж, щоб брат із сестрою були такі не схожі характерами! Точніше, характер схожий, але без зон високої напруги, небезпечних для життя. Бажання чогось досягти в житті, але без конфліктів (якщо можна), без бажання пройти по головах і напролом. Якийсь дар внутрішньої гармонії, бажання принести у світ затишок, спокій, радість.
Однак це не заважає ні в навчанні, ні в роботі. А представницям прекрасної статі, які сприймають ці риси характеру за слабкість, доводиться дуже швидко розчаровуватися. Це як у свята, коли наелектризований натовп зупиняють біля загородження і пояснюють, що далі не можна. У людей просто дах зносить на емоціях. Може, через це сім’ї ще немає? Потрібна не тільки красуня, а й розумниця?
4. Світлана - 1992 р.н.
Трошки зріс добробут сім’ї, поліпшилися житлові умови, все якось упорядкувалося, устоялося, устаканилося. І Світлана - міцний горішок, наче втілення всього цього. Радує спокійним характером і розсудливістю. Безпроблемністю та безконфліктністю. Однак, якщо логікою й розважливістю Бог не образив, то характеру й темпераменту їй, як і старшій сестрі, не позичати. І на різкі повороти в житті вона теж майстриня. Правда, поки що бажання будувати сім’ю бореться в ній на рівних правах з бажанням будувати кар’єру. Що для неї потрібніше, що важливіше - життя покаже. Наразі вона всього лише студентка-третьокурсниця.
5. Діана - 1997 р.н.
Ось кому амбіцій і планів на майбутнє не позичати! А на вигляд тишко, води не скаламутить. Але найголовніше - скільки аж ніяк не дитячої праці вкладено в ці плани й амбіції. З першого класу, точніше, трошки раніше: балетна школа, секція плавання, навчання в школі, недільна школа. І чому в добі тільки 24 години? Хоча, якщо розписати їх по хвилинах, можна багато чого встигнути. Ну хто повірить, що це не мама поставила паровозик на рейки й підштовхнула, щоб котився, а навпаки - це білява шестирічна малявка виклала мамі програму-максимум на 10-15 років. Залишилося взяти до відома й допомагати. І, видно, є на те воля Божа. Програма потихеньку приносить перші плоди. Перший розряд із плавання і місце у збірній області. Балетну школу закінчено, і ми в перших рядах шоу-балету, закінчуємо 8-й клас на 10-11 балів із численними нагородами в багатьох олімпіадах.
6. Артур - 1998 р.н.
Свою програму-мінімум Діана писала, мабуть, для двох: та ж таки балетна й звичайна школи, та сама секція плавання, ті самі досягнення у всіх видах спорту й навчання. З поправкою на чоловічу силу й розважливість.
Вони пливуть у басейні сусідніми доріжками, сидять у школі за однією партою, разом у залі на репетиції. Вони сваряться й миряться, як і всі брати й сестри. Але, видно, так розпорядилася доля, видно, так улаштовано в житті: жінка може спалахнути яскравим вогником і повести за собою, але цей вогник горітиме яскраво й рівно, тільки спираючись на чоловіче плече.
Не повинна жінка переймати чоловічий стиль поведінки, не повинна перетворюватися на чоловіка. Ніколи. Нехай домагається будь-яких висот і досягнень, будь-яких перемог та успіхів. Але нехай при цьому залишається собою, не перекроюючи своєї, Богом даної суті. І Господь пошле їй чоловічу опору й підтримку - батька, братів, чоловіка, синів, друзів і колег по роботі. І разом дуже багато чого можна досягти.
7. Борис - 2001 р.н.
Усі кажуть, що молодший зазвичай най-най. Найбалуваніший, найулюбленіший, найбільш довгоочікуваний тощо. Так! Чи ні? Та чи не все одно? Головне, підростає маленька людина, ось уже музичну школу закінчила, п’ятий клас звичайної.
Кажуть, слух, голос - звідси й «музикалка». Правда, сам співак свій голос не надто цінує. Не певен, що це може стати в пригоді в житті. Придивляється, міркує. Ну й правильно. Думати завжди корисно. Особливо до, а не після. Тим паче поки є час. Які там наші роки!
От і вся моя довідка про склад сім’ї.
Нещодавно зустріла знайому, начальника відділу кадрів. Каже, труднощі з набором персоналу, молодь іде не дуже охоче. Особливо ті, хто має гарну освіту й затребувану спеціальність. Питала: «А ваші старші де?». Як казала в такому разі моя хрещена, вам відповісти ввічливо чи в риму? Що ж у нас спохоплюються, коли смажений півень клюне? Демографічна політика - річ тонка.
Працюють мої хлопці в Донецьку, але ж колись у рідному Красноармійську роботу шукали, хоч яку-небудь, і скрізь - вибачай та голоблі повертай. І коли востаннє доступний житловий будинок для молоді будувався? Соціальна інфраструктура знову ж таки? Не встигаємо латати безконечні дірки, а потрібно будувати щось нове, сучасніше.
Слава Богу, багато що таки міняється в житті, а то в гості довелося б їздити до внуків не в Донецьк, а в Польщу або Чехію. Адже найголовніша частина пенсії за особливі заслуги перед Україною для багатодітної матері - це щоб діти й онуки були щасливі й затребувані тут, у рідній Україні. А за кордон - людей і світ подивитися, себе показати - в турпоїздку, відрядження, на змагання, та мало ще чого й по що. Довгий і непростий шлях для окремої сім’ї і для країни, але по-іншому, напевно, не можна.