Остання декада лютого перебувала під пильною увагою футбольної громадськості країни: національна збірна виїхала на Кіпр для участі в п’ятому Міжнародному турнірі асоціації футболу цього середземноморського острова, а «брати молодші» брали участь у фіналі чемпіонату Європи з футзалу, що проходив у Москві.
Турнір на Кіпрі став останньою віхою перед виходом наших майстрів на старт відбіркових поєдинків чемпіонату світу 2002 року. Федерація футболу країни задовго до початку кваліфікаційних матчів чітко визначила свою позицію: «Наша мета — 2002!». Амбіції головного футбольного штабу цілком зрозумілі: жовто-блакитна команда поки ще жодного разу не пробилася ані на континентальний, ані на світовий форуми. У двох останніх циклах чемпіонатів світу і Європи українські футболісти зупинялися за крок від заповітної мети. Їм не вдавалося подолати спочатку хорватський, а потім і словенський бар’єри.
Минула осінь для національної команди була спочатку пофарбована у похмурі тони. Стартовий поєдинок на НСК «Олімпійський» з поляками завершився сумно — 1:3. Здавалося, домашня поразка не дасть українцям висунутися в групу лідерів. Проте дві виїзні перемоги в Єревані й Осло дозволили дивитися в майбутній сезон з оптимізмом. Наставник збірної України Валерій Лобановський розпочав підготовку до березневих поєдинків з білорусами й валлійцями заздалегідь. Ще в січні на базу в Кончу-Заспу викликали близько трьох з половиною десятків претендентів на місце в основному складі збірної. Правда, Валерій Васильович зазначив, що реальна підготовка до відбіркових матчів розпочнеться саме на Кіпрі.
Участь у міжнародному турнірі мала передумовою уважніше вивчення можливостей найближчого резерву — Левицького, Мелащенка, Грановського, Свистунова, Призетка, Лисицького та інших. За відсутності перевірених бійців — Шевченка, Реброва, Лужного — молодим виконавцям дали можливість проявити себе повною мірою. Тим більше що суперниками наших хлопців були непогані команди — Румунії, а потім і Кіпру.
У стартовому поєдинку, який пройшов у столиці держави Нікосії, наша команда була такою: Шовковський (Левицький), Парфьонов, Грановський (Несмачний), Головко, Ващук, Призетко (Лисицький), Кардаш (Тимощук), Снитко (Свистунов), Яшкін, Воробей, Мелащенко. Румунські футболісти приїхали на цей турнір без багатьох своїх провідних гравців-легіонерів. Проте прізвища Пруня, Продан, Молдован, Чеботару досить переконливо характеризують силу суперника. Цей кістяк дозволив румунам захопити ініціативу в дебюті матчу. Тільки до середини тайму гра вирівнялася, а до його закінчення українці помітно активізувалися й мали можливість піти на перерву з перевагою.
Друга частина зустрічі пройшла жвавіше, чому сприяла низка замін з обох боків. Одна з них у складі українців, на жаль, виявилася вимушеною. У середині тайму Шовковський, виходячи на перехват, невдало зіштовхнувся в повітрі чи то зі своїм захисником, чи то з румунським нападаючим. Утім, основний час завершився нульовою нічиєю, і командам довелося з’ясовувати стосунки в додатковий час. На дев’ятій хвилині «овертайму» арбітр призначив штрафний, після якого Чеботару забив єдиний у цьому поєдинку гол.
У матчі за третє місце, що відбувався цього разу в Ларнаці, наші футболісти зустрічалися з господарями турніру — кіпріотами, які поступилися в першому поєдинку литовцям. Цього разу склад жовто-блакитної команди був таким: Левицький, Грановський, Снитко, Несмачний, Ващук, Парфьонов, Лисицький (Тимощук), Призетко (Кардаш), Яшкін, Воробей, Мелащенко.
У другому своєму поєдинку наша команда показала себе значно краще. Можливо, позначилася зіграність, напрацьована під час попередніх тренувань і стартового матчу. Принаймні, перевага гостей виявилася досить швидко, і вже на дев’ятій хвилині новобранець київського «Динамо» Мелащенко відкрив рахунок — 1:0. Можливо, ще до перерви нашій команді вдалося б розвинути перевагу. Проте цьому став на заваді... місцевий арбітр, що раз у раз приймав, м’яко кажучи, вельми дивні рішення: кожен сумнівний епізод він без жодних докорів сумління трактував на користь кіпріотів, які зуміли до перерви провести два м’ячі.
У другому таймі вагоме слово «сказав» форвард донецького «Шахтаря» Андрій Воробей, відкривши свій «бойовий рахунок» у національній команді. Двома точними ударами на 57-й і 63-й хвилинах український форвард вивів свою команду вперед — 3:2. Напевно, поєдинок так і завершився б перемогою гостей, якби в його перебіг знову не втрутився арбітр. Спочатку він без найменшого вагання видалив за незначне порушення Яшкіна, а на фініші зустрічі призначив у ворота Левицького пенальті — 3:3. У додатковий час щастя, як і в першій грі з румунами, було на боці суперника — 3:4.
Гадаю, не слід посипати голову попелом після програшів на Кіпрі. Адже завдання полягало не в здобутті очок, а в техніко-тактичних напрацюваннях, перевірці ряду кандидатів перед офіційними поєдинками. Лише після їх завершення й можна буде говорити про реальні можливості команди, мета якої — 2002.
Минулий четвер приніс українським шанувальникам міні-футболу, чи, як його називають офіційно, «футзалу», радісну звістку: збірна країни, пройшовши крізь сито групового турніру, дійшла до фіналу, де зустрілася з головним світовим «авторитетом» — командою Іспанії.
Футбол у залі почали особливо культивувати в останні 20 років гравці, котрі, як правило, не відбулися у великому футболі. Специфіка гри в залі вимагає від спортсменів зовсім інших рис, ніж у протистоянні на трав’яному газоні. Проте імпульсивність і азарт суперників привертають до «молодшого брата» дедалі більшу увагу. В Україні міні-футбол здобув популярність досить швидко. А достойні виступи нашої команди у фіналі проти чемпіонів світу — іспанців — яскраво це підтвердили. В основний час була зафіксована нічия — 1:1. І лише у фатальних минулого тижня для наших команд овертаймах піренейці вирвали перемогу — 2:1. Проте й «срібло» на грудях підопічних Геннадія Лисенчука та В’ячеслава Гончаренка — достойний результат їхньої багаторічної праці.