Довгоочікуване повернення на Батьківщину Надії Савченко, Юрія Солошенка і Геннадія Афанасьєва, окрім загальної радості, викликало безліч запитань.
Адже, за інформацією першого віце-спікера ВР Ірини Геращенко, у полоні бойовиків залишаються 113 осіб, а у в'язницях Росії - 10 українських політв'язнів. Чому звільнили саме цих людей? На яких умовах здійснювався обмін? Який перебіг переговорного процесу? Усе це залишилося невідомим широкій аудиторії. Тому ще цікавіший для нас досвід Ізраїлю - країни, яка не одне десятиліття активно чинить опір терористам.
Десять років тому, 25 червня 2006 р., бойовики ХАМАС захопили в полон капрала Гілада Шаліта. Йому було всього 19. Він провів п'ять років практично в повній ізоляції: не бачився не тільки з родичами і друзями, а й узагалі з людьми. За час перебування в полоні Шаліт бачив тільки чотирьох-п'ятьох людей - своїх викрадачів. За свободу одного 25-річного призовника уряд Біньяміна Нетаньяху погодився віддати Хамасу 1027 палестинських бойовиків, які перебували у в'язницях в Ізраїлі. Хоча свого часу прем'єр-міністр Ізраїлю обіцяв не робити жодних поступок терору.
Ізраїльська сторона порушила кілька своїх же негласних правил. До 1978 р. Ізраїль не вів переговорів з терористами. Ні в 1974 р. у Маалоті, де палестинські бойовики взяли в заручники 85 школярів і вчителів. Ні в 1976-му, коли палестинські й німецькі терористи захопили літак авіакомпанії Air France і, погрожуючи вбити пасажирів-євреїв, змусили екіпаж летіти в угандійське Ентеббе. Однак уже в 1978 р. уряд Менахема Бегіна звільнив 76 палестинських терористів в обмін на ізраїльського резервіста Авраама Амрама. А в 1983-му шістьох ізраїльських полонених військовослужбовців обміняли на 4765 в'язнів. 1985 року уряд Шимона Переса заплатив за повернення трьох полонених ізраїльських солдатів звільненням 1150 палестинських в'язнів. У 1998-му за тіло бійця диверсійного підрозділу ізраїльських ВМС Ітамара Ілії, що залишилося на території Лівану, уряд відпустив 40 терористів і передав ліванцям 60 тіл убитих бойовиків. А в 2004 р. Ізраїль отримав тіла трьох солдатів і одного полковника, яких викрала "Хезболла", в обмін на звільнення 436 в'язнів.
"Курс обміну" полонених коливався, але не доходив до крайнощів. Правда, у 2004 р. в обмін на 433 бойовиків і 59 тіл терористів було повернуто одного ізраїльтянина - Ельханана Тенненбаума, викраденого за межами Ізраїлю, і тіла трьох військовослужбовців ізраїльської армії. Угода щодо звільнення Шаліта підняла ціну майже вдвічі.
70% ув'язнених, що вийшли на свободу в результаті угод, на волі повертаються до "улюбленого заняття" - тероризму. Організація родичів жертв терору "Альмадор" зібрала просто жахливу статистику, яка наочно це демонструє. Згадують Махмуда Хамедана, який вийшов з в'язниці і через два місяці вбив семимісячну дівчинку Шакед Авраам, хлопця і двох поранив. Після чого сів у в'язницю довічно. Або Марвана Баргуті, одного з лідерів першої інтифади, якого засудили до п'яти довічних строків. Як бачимо, ціна угоди щодо звільнення Шаліта виявилася дуже високою. Саме тому значна частина громадян країни і політиків відкрито засудила угоду з ХАМАС.
- Коли почалася кампанія зі звільнення Шаліта, одні кричали, що він герой і його потрібно звільнити. Інші погоджувалися, що він, звичайно ж, дорогий своїм батькам, але його звільнення створить прецедент, наслідки якого доведеться ще довго даватимуться взнаки, - згадує ізраїльський публіцист Семен Кацив. - Командир екіпажу танка, в якому перебував Гілад Шаліт, дав наказ покинути машину. У танку залишилися Шаліт і навідник гармати, який був контужений і не подавав ознак життя. Хтось стверджував, що прямо за Шалітом був кулемет, і він міг відкрити вогонь по терористах. Але ніхто не може знати всієї правди. Ніхто з нас не може судити Шаліта або його батьків. Розумію, що є поняття присяги, військового обов'язку. Але у всій цій ситуації я звинувачую тодішній уряд на чолі з Ехудом Ольмертом. (Його, до речі, пізніше посадили у в'язницю за хабарництво). Коли тільки почалися переговори щодо Шаліта, була одна ціна. Потім вона стала зростати, у списках ХАМАС з'являлися нові й нові люди. Якби Ольмерт погодився на ранній обмін, у самому Ізраїлі були б урятовані життя. Я вважаю, що Гілад Шаліт не зробив нічого героїчного.
- Як зустрічали капрала?
- Нічого помпезного не пам'ятаю. Був прямий ефір на радіо й телебаченні, урядові прапори і прем'єр-міністр Нетаньягу. Звичайно, було загальнонародне свято, усі були раді й щасливі за нього, особливо за його батьків. Дякували Богові й усім, хто був причетний до обміну. Але щоб його приймали як героя? Не було такого. Він не отримав ніяких медалей, посад, матеріальної винагороди. Але час, проведений у полоні, йому зарахували як проходження служби. Він отримав чергове звання і став старшиною.
- Як склалася подальша доля Гілада Шаліта? Він не пішов у політику?
- Наскільки я знаю, він не збирався займатися політикою, більше того, йому навіть не рекомендували це робити. Він багато їздив різними країнами, читав лекції, збирав кошти. Це не можна назвати політикою, швидше - гуманітарною місією. Наскільки мені відомо, збирався вступати на економічний факультет університету в Тель-Авіві. Вступив чи ні, не знаю.
- Я чула, він працює спортивним коментатором у газеті…
- Той факт, що про нього нічого в подробицях невідомо, що його життя не афішується, сам по собі примітний. І лише підтверджує, що ніхто не збирався робити з нього героя.
* * *
Якщо вірити опитуванням громадської думки, майже 80% ізраїльтян усе ж таки підтримали цей обмін. Адже Ізраїль - країна призовників. Усі батьки там зобов'язані відправляти своїх синів і дочок в армію на строк до трьох років, причому часто солдати несуть службу в дуже небезпечних умовах. Кожен ізраїльтянин, який служив в армії, відчуває, що міг опинитися на місці Гілада Шаліта. І всі батьки розуміють, що на місці юного призовника так само могли бути їхні діти. Ізраїльтяни вважають, що в обмін на жертви, які вони приносять, уряд зобов'язаний робити все можливе, щоб урятувати солдата у разі непередбачуваних обставин.
Якоюсь мірою це пов'язано з тим, що в юдаїзмі домагатися звільнення євреїв, які перебувають у полоні, вважається однією з Божих заповідей. Виконання цієї заповіді приносить благословення, а порушення сприймається як гріх. Вчення юдаїзму говорить, що полон гірший за голод і смерть. "Викуповувати полонених важливіше, ніж підтримувати бідних і їх одягати", - писав середньовічний філософ Маймонід.
У сучасному Ізраїлі громадяни сприймають свою країну як таку, що перебуває в облозі. Тому ця релігійна ідея стала державним кредо.
У той час Біньямін Нетаньягу написав родичам жертв терору: "Ця країна не залишає своїх солдатів". Ізраїль відчуває свою відповідальність за людину, яка вдягла військову форму, і готовий заплатити за її життя навіть свободою 1027 злочинців, усвідомлюючи пов'язаний із цим ризик. Можливо, це складно зрозуміти вихідцям з колишнього СРСР або жителям нинішньої Росії, де окремо взяте людське життя ніколи не було для держави об'єктом особливої уваги.
"Головний актив Ізраїлю, як з людського погляду, так і з погляду безпеки, - це почуття взаємної відповідальності, яку відчувають стосовно одне одного його громадяни і його солдати, - писав оглядач ізраїльської газети Haaretz Аві Шавіт. - Без цього почуття наше життя тут втрачає сенс. Без цього почуття у нас не буде ні армії, ні безпеки, ні здатності себе захищати".
Справедливо це чи ні, але Гілад Шаліт перетворився на символ цієї взаємної відповідальності. І його звільнення стало не тільки викупом полоненого, порятунком життя й поверненням сина додому. Звільнення Шаліта втілило в життя ізраїльську солідарність.