Ярослав Мельник - українець, який нині більше відомий у Литві або Франції, аніж у рідній Україні. У 80-х роках він - активний літературний критик, який спровокував не одну дискусію. Потім на тривалий час зник з літературного українського обрію, щоб з’явитися в Литві. «Литовець» Jaroslavas Melnikas - досить знаний на другій своїй батьківщині письменник, прозаїк та есеїст, якого називають неосимволістом. Він також і «француз» Jaroslav Melnik, кілька книжок якого побачили світ у цій країні.
І ось, нарешті, хоча все життя пише рідною мовою, Ярослав Мельник «повернувся додому», в Україну... Цього року у видавництві «Темпора» вийшла його книжка «Телефонуй мені, говори зі мною». Презентації відбулися у Києві та Львові.
Шлях Ярослава Мельника до українського читача тривав понад двадцять років, відколи він мешкає у Вільнюсі, одружившись із литовкою.
Наша розмова - не тільки про літературу, скоріше, це - погляд на Україну збоку та зсередини.
- Ярославе, ти добре знаєш реалії нинішнього литовського й українського суспільства. В чому принципова різниця, на твою думку, між ними?
- Різниця велика - литовці вже давно мислять себе частиною Заходу - ЄС, НАТО… Немає кордонів: заманулося злітати в Париж - за годину ти в аеропорту, за три - в Парижі. Це переформатовує всю свідомість. Відчуття своєї країни, планети загалом. Також і в політиці - все інше. Ти - повноцінна частина західного світу.
- На жаль, титульна нація, українці, досі почувається закомплексованою, меншовартісною. Досі триває неоголошена війна дискурсів, війна ідентичностей. Як щодо цього в литовців? Як ця невелика нація почувається в ЄС серед «старих» французів, німців тощо?
- У литовців свої комплекси, приміром комплекс «малої нації». Тим більше що Литва колись була імперією, в яку близько двох століть входила й Україна. А тепер литовців залишилося менше трьох мільйонів. Уявімо, що стільки залишилося б українців. Тож цілком зрозумілі їхні комплекси і страхи. Але це, можливо, й дало литовцям силу духу, бо «відступати нікуди». У литовців дуже сильний націоналізм - у розумінні обстоювання національного. Скажімо, полякам, які здавна живуть компактно навколо Вільнюса, вони не дозволили писати польською мовою назви їхніх населених пунктів і вулиць (маленькими буквами під литовськими). Хоча поляків нині лише п’ять відсотків населення і, здавалось би, де тут загроза?
В Литві литовці комплексу меншовартості не мають. Хай їх менше ніж три мільйони, але вони мають литовськомовну державу, в якій почуваються господарями.
Щодо французів, німців - те саме. Правда, у французів останнім часом виникла дискусія, кого вважати французом. Франція - батьківщина демократії і самого поняття «права людини». Тому колір шкіри, походження там не грають ролі - основне бути громадянином цієї країни. В Парижі ти можеш зустріти людину чорну, як вугілля, котра говорить без акценту французькою і є французом за духом, бо засвоїла французьку культуру, історію, пишається нацією, яку вважає своєю. Вона тут народилася. Хоча її батьки, а часто й діди жили в «чорній» Африці.
Однак останнім часом французи зіткнулися з проблемою інтеграції дітей колишніх емігрантів. Особливо це стосується арабів, які нерідко, коли грають футбольні команди Франції та Алжиру, вболівають за… Алжир (бачив на власні очі тисячі французьких арабів у центрі Парижа, які святкували перемогу над Францією: вилізши на машини, вони розмахували… алжирськими прапорами).
Однак цим тенденціям, як на мене, протистоїть прихований французький… расизм. У другому за величиною місті Франції живе вже більше арабів, ніж «власне французів». А подивіться на уряд Франції, на парламент: знайдіть там арабів, представників чорних, азіатських рас. Хіба що для вигляду ліві беруть до уряду одного «не свого». Таким чином «корінні французи» контролюють ситуацію.
- Коли 2009 року востаннє була в Литві, подумки відзначила: нині для литовців, принаймні у Вільнюсі, російська мова не є інструментом ідеологічної «обробки». Твоя думка?
- Про це не може бути й мови. Російськомовні литовці знають своє місце, жодній політичній партії в Литві не спаде на думку порушувати питання російської мови під час виборчої кампанії. Не знаю, чи є взагалі радикальні в політичному сенсі проросійські сили в Литві, які би ставили під сумнів статус литовської мови. А молоде покоління російськомовних чудово інтегроване в литовське суспільство - досконало володіє, окрім рідної, литовською і нічим, хіба що прізвищем, не відрізняється від своїх литовських однолітків. Навіть буває (згідно зі статистикою), що російськомовні випускники складають держіспит з литовської мови краще, ніж литовськомовні. Бо займаються додатково. Це не заважає їм спілкуватися між собою і в сім’ї російською.
- Де відчуваєш більшу екзистенціальну самотність: в Україні чи Литві? Чи не має значення?
- Та всюди її відчуваю - як і кожна людина в момент, коли випадає з контексту - з людських зв’язків, потоку суєти - і опиняється один на один із собою і Богом. Тут, мені здається, всі люди однакові. Тільки цих випадань у людей дедалі меншає - і найстрашніше, що, здається, росте покоління, яке може не знати цього стану. Я маю на увазі покоління «есемесників», «фейсбучників» і «мобілобазік». Мені розповіли, що школярки за день надсилають по 30-50 есемесок. Зміст: «Ти де?», «Я в кав’ярні такій-то», «Що їси?» - «Піцу Маргарита», «А що п’єш?» - «Пиво. А ти де?», «Я в кіно з Лєнкою, жру поп-корн». «Який фільм?» - «Армагеддон 3, кайфую».
- Ось і тема для роздумів… Муки творчості. В чому вони полягають для тебе?
- Як на мене, це якесь непорозуміння: творчість - задоволення, а не муки. А якщо муки, то це вже не творчість, а вичавлювання тексту. Ідеї приходять завжди самі по собі.
- Чи мають місце в сучасній литовській літературі пострадянський і постколоніальний синдром, відповідний дискурс?
- Ти, певно, маєш на увазі пострадянські комплекси? Ні, цього немає. Литовці не відчувають себе ні колонією, ні постколонією. Зовсім інша реальність, ніж в Україні.
- Наші письменники час од часу роблять політичні заяви, коментують політичні події, пориваються стати депутатами. Як із цим у Франції, Литві?
- І тут, мушу сказати, абсолютно інша, ніж в Україні, ситуація. Не можу уявити жодного литовського письменника, який би того прагнув. Його просто не зрозуміли б. Є кілька письменників, які підробляють політичними коментаторами на інтернет-сайтах. Але вони нічим не відрізняються від десятка інших коментаторів-неписьменників - у тому сенсі, що читач навіть не здогадується, що ці люди ще й художні тексти пишуть.
А французькі письменники й поготів ніколи не виступатимуть як знавці політики. Це їх скомпрометувало б як письменників. Але, може, причина в тому, що там немає проблем, які мають українці?
- Твоя думка про масову культуру й літературу в Литві, Франції?
- Масова культура є всюди: видавництва живуть з видання бестселерів, а все інше випускають, щоби вважатися видавництвами на рівні. Та є різниця. В Литві - проблема самоокупності серйозної літератури, хоча в процентному відношенні до населення її купують, певно, не менше, ніж у Франції. Але якщо у Франції цей відсоток може дати наклад десять тисяч примірників, то в Литві відповідно п’ятсот, ну, тисячу. Десять і навіть п’ять тисяч окупають себе. А п’ятсот чи тисяча - ні.
- Наскільки розвинений державний протекціонізм щодо національного культурного продукту в Литві?
- Щоби видати книжку малим накладом, має бути допомога держави або якогось фонду. З приватними фондами в Литві не дуже, як, урешті, і в ЄС загалом. Це в США їх повно. Фонди в Литві створені самою державою. Є фонд культури при міністерстві культури. Гроші до нього надходять від продажу алкоголю і сигарет! Із цього фонду субсидуються видання творів поважних авторів. Є й інша програма мінкультури, яка підтримує серйозні книжкові видання безпосередньо з держбюджету. Тож деякі литовські письменники жартують, що мусять більше пити й курити, аби допомагати фонду культури. Митці мають підтримку також у вигляді державних стипендій, які дорівнюють приблизно середній зарплаті.
- Нині в українській літературі працює більше жінок, аніж чоловіків. На це може бути кілька причин. А як у Литві?
- У Литві приблизно порівну. А можливо, чоловіків навіть більше. Хоча читачі - переважно жінки. Причому жінки розумні: мою прозу, скажімо, вважають чоловічою, іноді навіть жорсткою, розрахованою на думання. І все-таки саме жінки основні мої читачі. Не можу пояснити цього парадокса. Може, це тому, що нерідко зображую жінку істеричкою: на моє глибоке переконання, істеричність жінки є екзистенціальним феноменом, вимі-ром глибини. Між іншим, одну з найглибших рецензій на мою україномовну книжку також написала жінка - на сайті «Буквоїд».
- Яке твоє бачення сучасної української літератури - по двадцяти роках незалежності?
- Література в нормальному стані - цікава, багатогранна. Тільки, я би сказав, їй шкодить «актуалізація». В тому сенсі, що література, повторюся, перетворюється на інструмент політики. Моя давня думка - народ не повинен вимагати від кожного творця бути «борцем» за його, народу, виживання. Та й не зможуть письменники «врятувати» народ, якщо він сам буде пасивним. Це - фікція. Все вирішить мільйон на вулицях Києва. Невже так важко вийти мільйону? Ні, ці люди сидітимуть по хатах і чекатимуть, що прийде месія і все за них зробить.
Є різні типи талантів. Має бути створено острів для «власне літератури», інакше ми ніколи не перестанемо бути хутором, провінцією. Це не лайка: провінція - це село. Те, що живе лише собою. Що не цікаво великому світу. Це дуже просто.
Певна річ, в Україні існує потреба осмислити свою історію, сьогодення… Бо є багато невисвітлених сторінок, білих плям. Та й сьогоднішня політична ситуація провокує крен в актуальне. Однак, можливо, є небезпека «зациклення». Історичного неврозу. Чи не відбирає «суспільний запит» в народу потенційних творців зовсім іншого плану, які, можливо, були б цікаві світу саме загальнолюдською проблематикою?
Хіба не може бути паралельне існування «заангажованих» і «незаангажованих»? І чи «незаангажовані» перестають бути «синами народу»? Ми ж не вимагаємо, аби хірурги були політиками. Хоча хірург може бути великим патріотом. А якщо він цілком порине в політику, то хто вам урятує життя?
- А як із цим у Франції?
- Французька культура в цьому плані - просто «ах!». Зайди у FNAC (мережа книжкових супермаркетів розміром зі стадіон). Французів цікавить усе. Весь світ. Це гора порівняно з нами. Ми навіть не уявляємо, якою може бути культура!
- На одній із презентацій в Україні ти сказав, що у Франції людина, котра не читає книжкових новинок, викликає як мінімум здивування. Невже там такі завзяті читачі? А як щодо цього в Литві?
- Звісно, це так. У Франції бізнесмен, який не годен підтримати розмову про останню книжку, що отримала Гонкурівську премію, може втратити репутацію. А це позначиться на його бізнесі. Можливо, він її і не прочитає - але прочитає якогось критика, візьме на «озброєння» його думки і буде на рівні в бесіді зі своїми партнерами, які також грають роль культурних людей. Це дуже важливо. Якщо ви культурні - ви надійні.
У Литві такої справді масової моди на культуру, можливо, ще й немає. Але вона там створюється. А це пов’язано зі створенням середнього класу.