Філін (з дерева).
Край родной, на вєк любімий,
Гдє найдьош єщьо такой?
Л.Подерв'янський. "Павлік Морозов"
Поговоримо ж про "ватників" і "совків", про реакціонерів і реваншистів, про мракобісів і просто бісів, тому що "ім'я їм легіон" (Лука, 8:30), у тому сенсі, що їх багато. А рахувати якось не хочеться.
Кожна людина, котра спокуситься на революційну парадигму, неминуче зіштовхується з проблемою "хороших" і "поганих" асоціацій. Певна річ, ідеться про порівняння власних переживань із літературно-історичними трактуваннями історичних осіб та подій, що відбулися бозна-коли. І часто невідомо чи й відбувалися взагалі. Сторона-переможниця традиційно героїзує своїх і демонізує противників, а якщо приходить контрреволюція, то полярність оцінок змінюється.
Проте інколи первинна подія, незалежно від задуму її ініціаторів, так сильно впливає на світ, що кожна з оцінок її сучасників запам'ятовується навічно. Оцінки стають архетипами, терміни - емблемами або стигмами. Так сталося з Великою Французькою революцією 1789 р. Всі її терміни, гасла, діячі і явища стали назвами загальними. Незалежно від того, у моді були соціальні зміни такого роду чи ні.
Таким же буденним терміном стала загальна назва "вандея" - як символ мракобісного бунту відсталого населення проти світочів свободи, рівності та братства. Досить звичайний для всіх часів кривавий бунт бідняків проти свавілля багатіїв переріс у контрреволюційне повстання. Причинами були примусовий набір у революційну республіканську армію, зубожіння селян Західної Франції, які не отримали вигод від політики революційного уряду, руйнування традиційних соціальних інститутів, радикальна церковна реформа. Внаслідок цього за два роки загинуло близько 20 тис. військових і цивільних по обидва боки.
Це була територія кількох департаментів на заході Франції з населенням приблизно 800 тис. людей, що називалася Вандеєю - за ім'ям найбільшого департаменту, як ми називаємо зараз Донецьком усе ОРДЛО.
170 км берегової лінії, вузькі й непрохідні в дощ дороги, ліси, болота, сотні озер. Рельєф, у якому може розібратися лише місцевий. Спосіб життя й звичаї успадковані від кельтів, але все - під управлінням церкви. Серед ополченців були колишні солдати-католики, біженці, що переховувалися в Англії. Ну й англійські емісари, які постійно підбурювали місцевих до бунту проти Парижа, історичного ворога й конкурента, всю цю справу допомагали фінансувати, організовувати й координувати з інтересами Лондона...
Нічого не нагадує?
Повернімося ж у наш час. За тією лінією розмежування, яка проходить у нашій свідомості, є три категорії населення. Це скрепоносні "русскомирцы", люди з сектантською свідомістю, члени деструктивних політичних культів. Це "русский мир", "мыжебратья", "одиннарод" і так далі. Головний наслідок їхньої практики - руйнування врівноваженої особистості. Попри показне прагнення поширювати мир в усьому світі, культи увічнюють украй нетерпиму ментальність на кшталт "ми-вони". Типовий результат - параноїдальна точка зору на світ поза культом і обмежені, маніпулятивні взаємодії з тими, хто до культу не входить. У деструктивних культах індивідуальність витісняється колективними інтересами групи. Новонавернених примушують змінювати свою особистість, щоб відповідати ідеалові групи. Коло спілкування обмежується й суворо контролюється, що часто призводить до повної відсутності емпатії.
Деструктивною роблять групу не заявлені відкрито псевдополітичні вірування, політичні чи "геополітичні" концепції (хоча і в них можна знайти чимало небезпечних елементів), а те, що група (культ) робить з особистістю, а саме - багатократний і багаторівневий обман та широке використання насилля всіх видів. При цьому у жертв розвивається "синдром заручника", в якому вони повністю схвалюють і відстоюють свій статус. Після приблизно трьох років участі наслідки для психіки стають дедалі більш необоротними. І криваві, краще - людські жертвоприносини для деструктивного культу є обов'язковою рисою.
На рівні стилістики й політичних поглядів між "совком" і "ватою" різниця незначна, але тільки на перший погляд. "Совок" усе ж таки має у своєму сприйнятті певну систему координат, що реально існувала в минулому, але він бачить світло давно згаслої кремлівської зірки, і вона для нього - досі дороговказ. Він не божевільний, як "русскомирец", і не примітивний, як "ватник", це ностальгуючий носій радянської соціалістичної культури, котра має стільки спільного з реальним життям, як давньоєгипетські ієрогліфи й піраміди - із сучасним Єгиптом.
У совка все ж таки є уявлення про державу як таку, що було б хорошою рисою, якби це уявлення не малювало йому державу у вигляді величезної невичерпної цицьки, зобов'язаної його годувати на перше пхикання.
"Совок" - член тоталітарної секти "СРСР", яка втрачає свій вплив, "совок" ратує за цей особливий тип організації, для якої характерні авторитарні методи правління, обмеження прав людини, лоботомія культури та інші відомі йому принади. І це слово без лапок, бо те, що для нас і наших батьків оберталося горем і лихом, для "совка" - успіхом, кар'єрою та прибутком.
Нині громадянське суспільство поступово витягує таких персонажів на світло, і виявилося, що негідників, котрі багато років отримують від незалежної держави Україна гроші за своє антиукраїнське паскудство через фейкові організації, дуже й дуже немало. От новина, правда?
"Ватник" - це персонаж, який не дотягує до шизофренії "русскомирца" через вроджене убозтво й набуту малограмотність. У "ватника" так званий "локус контролю", те, чим він пояснює все на світі, міститься так глибоко всередині, що його майже не видно. "Ватник" не просто провінціал, він - ультрапровінціал і водночас щирий патріот свого шлунка. На відсутність їжі він реагує набором словесних кліше, як колись програми-роботи в чатах знайомств. "Ватник" втрачає можливість орієнтуватися в будь-яких системах життєвих цінностей, окрім пенсійних.
Тому він постійно перебуває в пошуку. У пошуку залежності. Але, за своїми здібностями, органічно не може відбутися ні як "совок", ні, тим більше, як "русскомирец". Сам собі секта.
Повернімося до історичного прикладу Вандеї. Цікаво, що як реакційний мем згадують меншу частину загального антиреспубліканського повстання, яка першою зазнала поразки. Друга його частина, "шуани", що широко відображена в літературі та мистецтві, тривала довше за Вандею на кілька років, увібравши в себе рештки розгромлених вандейців.
Назва "шуани" походить чи то від іронічного прізвиська селян нинішнього департаменту Майєнн, що почали заколот у 1792 р., який невдовзі охопив усю Бретань, чи то від наслідування крику сови - за яким повстанці впізнавали одне одного. Говорили вони, до речі, не французькою, а галльським суржиком.
Заколот починався традиційно селянським, але невдовзі став досить гібридним.
10 червня 1795 р. з Англії у Бретань відпливли 5000 французів, які втекли раніше від революції, та одна англійська морська бригада. Англійський флот розбив французького адмірала й підвіз емігрантів до берега Карнака, де й висадив їх 27 червня. Їх чекав величезний натовп селян, і одразу після закінчення висадки їм роздали зброю, одяг та продовольчі запаси, було сформовано три загони загальною чисельністю 16 тис. осіб, які почали успішний наступ.
15 липня з Англії надійшов новий "гуманітарний конвой" для ополченців, але бліцкриг чотиритисячного угруповання роялістів захлинувся, рештки сховалися у фортеці Пантев'єр, потім уцілілі почали здаватися, проте їх не пощадили, - республіканці розстріляли усіх, кому було за 16 років, 935 людей,.
Між польовими командирами посилилися розбіжності, і республіканці розправлялися з їхніми загонами поодинці, але контрреволюція набирала обертів уже незалежно від військового боку справи.
Обопільна жорстокість наростала, як і фінансова допомога Англії заколотникам. У 1795 р. барон Корматен, формальний лідер шуанів на той час, уклав із республіканським урядом перемир'я, своєрідну "мінську угоду", оскільки багато шуанів не визнали договору й продовжували активну війну до 1803 р.
Остаточно впорався з ними вже тільки Наполеон Бонапарт, діючи не тільки постійними розстрілами змовників, а й підвищенням добробуту провінції.
Ця паралель до того, що, говорячи про ОРДЛО, ми справді маємо справу з вандеєю, зупиненою, але не розбитою. З усією зрозумілою класифікацією персонажів.
А ось своїх шуанів ми ще не бачили. За логікою імперської експансії, вони мали завестися на півдні - Одеса, Херсон, Миколаїв, Запоріжжя, - з усім пафосом морської висадки, з кримськими "емігрантами"-зрадниками і так далі.
З приходом до влади в Парижі радикалів-якобінців (Робесп'єр, Марат, Дантон), які почали масові страти і конфіскацію вже серед середнього класу, - лави шуанів поповнили заможні селяни. А потім основну роль в ідейному керівництві взяли на себе дрібнопомісні дворяни і священики, які не присягнули Республіці.
Усі знають про те, що Бастилію як символ тиранії наказали знести. Але менше - про те, що знести наказали й будівлю Якобінського монастиря, де засідали шанувальники гільйотини. А на його місці влаштувати ринок, щоб і духу від радикалів не залишилося, хоча Республіка все ще жила.
Але справу було зроблено, і багато взагалі-то притомних людей з ненависті й відчуття особистої помсти до реформаторів поповнили лави заколотників. На превелику радість Англії, що не обділила їх увагою, у тому числі й фінансовою. Це добрий приклад того, як можна у стислі терміни нажити собі на довгий час заклятих ворогів без крайньої на те необхідності, а виключно через революційне самодурство.
Ми начебто пропетляли від українських шуанів на перший раз. Але урядовий грабіж під виглядом реформ триває, олігархи в них не те щоб закінчуються, але реформувати їх небезпечно, їх оминають і обтікають, тому врешті-решт страждає середній клас. А куди він піде від революції, котра зраджує його інтереси? У контрреволюцію, звісно.
Тільки ця дефініція - з погляду тих, що залишаються при владі. А для озлоблених, та ще й підігрітих, - це продовження їхньої, їхніх надій. А коли ще й грошей дати?..
Ще раз нагадаю, у чому була ефективність Наполеона проти шуанів. Сам Бонапарт, треба сказати, теж особливим лібералізмом не вирізнявся, а заколотників розстрілював картеччю з гармат. Але він створив і впровадив Цивільний кодекс (із 320 різних зробив один), поставивши чітке право вище славних звичаїв. Упорядкував адміністративні кордони та місцеву економіку, включно з податками. Іригація, будівництво портової системи, дороги через Альпи, дороги у Франції, перепланування Парижа. Те, що з одного боку вулиці завжди і скрізь номери парні, а з другого - непарні, - його винахід. Він розділив владу й власність і право власності закріпив.
Але в нас ні Наполеона, ні Піночета, ні де Голля не передбачається. Ну хоч сову ж не будіть, іроди, своїми реформаторськими криками!