Виповнюється сорок днів від того фатального моменту, коли Юрій Прокопович Спіженко, перший міністр охорони здоров’я незалежної України, депутат Верховної Ради України І і ІІ скликань, доктор медичних наук, академік НАМН України, раптово пішов від нас. У червні 2010 року йому виповнилося шістдесят.
Свою лоцманську карту він накреслив сам. Підліток із сільської глибинки на Вінниччині, син матері-колгоспниці, який виріс без батька, Юра символізував собою концентрат волі і здібностей. До Чернівецького медичного інституту вступив завдяки знанням, а не зовнішнім чинникам. Великі плани вже тоді буквально фонтанували в цій натурі, і в студентські роки він, наприклад, організував експериментальну операційну.
Провінційний хірург у віддалених районах Полісся, який безперервно зростає вмінням, виконує булгаковський заповіт на земському лікарському поприщі - «І цього врятувати! І цього... Всіх!» - так можна графічно окреслити його професійну траєкторію. Три роки Ю.Спіженко перетворює лікарню в глушині стародавнього Олевська на краю області, і відбувається закономірний злет: Юрія Прокоповича переводять до Житомира, де він очолює обласний відділ охорони здоров’я. Хірургія, попри все, залишається його містичною матерією: о шостій ранку він день у день стає до операційного столу в обласному онкодиспансері, зосереджуючись на радикальних шлунково-кишкових операціях. Школа буднів самостійного хірургічного життя залишається з ним, мабуть, наймолодшим в УРСР керівником охорони здоров’я обласного масштабу, а потім - заступником міністра. Причому саме на Житомирщині він реалізує пироговську максиму (тут я цитую найближчого сподвижника Ю.Спіженка на останньому його витку - професора О.Боброва): «Хірург-віртуоз рятує десятки, а хірург-організатор - тисячі». В області впроваджується гастроскопічний скринінг, що приводить до надзвичайних результатів: значного зниження онкоуражень органів травлення.
А потім була трагічна квітнева ніч 1986 року. Область опиняється під чорнобильським ядерним смерчем. Бути в потрібному місці і в потрібний час - так, напевно, можна визначити місію Ю.Спіженка в ці дні й тижні. Очевидно, першим у тому небезпечному хаосі він розпочинає цілеспрямовані превентивні заходи для захисту щитовидної залози в жителів краю - від невидимих атак радіоактивним йодом одразу ж, з власної ініціативою, вводячи як захисний крок йодування звичайним елементом. І нехай це повністю не зупинило наступних онкоспалахів у межах гормонального щита життя, проте все-таки істотно зменшило їх.
Доля розпоряджається так, що Юрій Спіженко стає останнім міністром охорони здоров’я УРСР і в 1991-му - першим головним лікарем незалежної України.
Кожне з його діянь на цій посаді, як і починання на чолі комітету з питань охорони здоров’я Верховної Ради України, гідне окремого сюжету. Тільки один мало кому відомий штрих: у вестибюлі Національної наукової медичної бібліотеки України, в колишньому терещенківському особняку на вул. Л.Толстого, можна побачити на стіні непримітний список у скромній рамці, в якому наводяться імена дев’яти основних спонсорів храму медичної книги. Серед цих аристократів духу значиться і Юрій Прокопович.
Вітчизняні ліки, своя фарміндустрія - цим країна зобов’язана Ю.Спіженку насамперед тоді, коли він очолював Держкоммедбіопром. Потім настала певна пауза, доля немовби готувала його до останнього штурму - створення кібер-клініки для лікування онкозахворювань, визнаної сьогодні однією з кращих у Європі.
Капітанівка... Таку назву має село по житомирській трасі, де Юрій Прокопович майже півтора року тому ввів у дію свій цілющий гамма-цикл і де він тепер спочив. Стриманий темперамент, розумний від природи погляд, рішучість і небагатослівність, жадоба знань, парабола трудівника, переважання вчинку - таким він був.