Від редакції: Алла Єрьоменко — наша колега — написала цей лист до редакції. Приватний лист. Але ми вмовили її опублікувати його, і без купюр. Щоб разом із вами ще раз відчути перемішані подихи рятівної доброти і вбивчої байдужості, які так дивно проявляються на війні.
Літнім людям — найважче. У їхніх згасаючих життях — найвища мудрість і драма безпорадної самотності посеред війни. Від їхніх очей хочеться сховатись… Уже тільки тому, що в них менше шансів і часу продертися до світла крізь цей жах. Але не сховатися, простягнути руку — означає розділити з ними їхній нестерпний біль...
«Не було часу писати, хоча, здається, за ці дні прожила з кожним підопічним його життя. Я зараз волонтер Червоного Хреста. Під кулями опікуємося евакуйованими мешканцями будинків для літніх людей у Дмитрівці, що під Києвом, поблизу Бучі та Ірпеня.
Зупинилися у студентському гуртожитку Києва. Переляканих, розгублених, напівсліпих і глухих, тяжко хворих мешканців будинків для літніх людей у Дмитрівці та сусідньому селищі з підвалів, під кулями та бомбардуванням разом із ДСНС евакуювали спочатку до Києва волонтери українського Червоного Хреста Сергій Москалюк і Євген Душкин. Вони ж забезпечили 61 старенького памперсами, водою, їжею та ліками на перші дні.
Зі слів стареньких ми дізналися, що серед них опинилися мешканці як державного будинку, так і приватного — для літніх людей. Власниця державного будинку Аліна Ревкун залишилася в селі. Зв’язку з нею досі немає, там точаться бої. Волонтери вірять, що з нею все гаразд. Її підопічних супроводжували працівниці будинку.
Прізвища власниці приватного пансіонату ми так і не з’ясували (певно, родичі знають). Вона, за словами пенсіонерів, просто вигнала мешканців під кулі, і вони три доби переховувалися в підвалі без води та їжі, тепла і світла...
Ми підібрали їм одяг, зігріли, трішки заспокоїли, намагалися урізноманітити їхнє харчування та перебування. І, знаєте, попри хвилювання, вони навіть почали вередувати. Що добрий знак! Деякі жіночки з хворобою Альцгеймера (частково або повністю вони ще й із хворобою Паркінсона) стали підбирати собі одяг: мовляв, цей колір мені не личить; а я хочу таку хустку, як у сусідки, бо ця мене старить; а чи не підійдуть ваші окуляри мені; знайдіть мої зуби, телефон… Приїхали ж бо з-під обстрілів голі й босі, погубили документи, вставні зуби, окуляри, телефони, одяг, взуття… все. Але жінки й на війні — жінки.
Мешканці приватного пансіонату, коли оговталися трішки від переляку, почали розповідати, як до них там ставилися. Це жах! Не дивно, що вони просилися залишитися, бо тут до них ставляться з теплотою. А спочатку боялися зізнатися, що сходили під себе. Виявилося, їх за це били, а за відро та заміну памперса в різних формах вимагали гроші.
Я спочатку не могла зрозуміти їхню підозріливість і обережні запитання — скільки це коштує, бо ми залишилися без грошей… Надивилася й наслухалася такого, що, як кажуть, обсипає морозом.
Як столичні соцпрацівники приїхали в гуртожиток лише на третю добу й запитали: «Навіщо ви взагалі їх забирали?..»
Як «швидка» відмовлялася навіть оглянути тяжкохворих.
Як усі лікарні Києва відмовилися забирати людей із ковідом, запаленням легенів, пролежнями, що вже почали гнити, з температурою під 40…
Як плакала студентка з Маріуполя, котра вимушено залишається в цьому гуртожитку, коли почула по телефону голос тата вперше за два тижні…
Як донька відмовилася забирати матір: вона мене в могилу зажене, — а її мати кричала потім, що не хоче їхати до доньки на п’ятий поверх, бо її не винесуть, якщо буде обстріл.
Як інша донька звернулася до волонтерів і записала відеозвернення про те, щоб блокпости не зупиняли машину й волонтери доставили її маму на кордон з Молдовою…
Тут-таки, в гуртожитку, де поселили старих, перебуває жменька студентів, більшості яких нікуди евакуюватися. Війна звела разом старість та юність. І вони об'єдналися, щоб вижити. А Микола (волонтер українського Червоного Хреста) узяв на себе відповідальність і за студентів, і за евакуйованих розгублених літніх людей, а також контролює гуманітарну допомогу.
Йому б, евакуйованому з розгромленого Ірпеня (дивом без ушкоджень), шукати безпечне помешкання подалі від Києва: літній тато з букетом хронічних хвороб, одинадцять років паралізована матуся, якою він дуже трепетно опікується. Але він залишився з тими, хто зовсім самотній. Не ставлячи запитань. Мабуть, батьки правильно його виховували.
Другокурсник Шакір — із Криму; старшокурсниця, тендітна дівчина з глибокими карими очима, з міцним стрижнем, Ліза — з Маріуполя; Іван вчиться і працює по три доби без зміни; Христина, яка повернулася з півдороги з не найбезпечнішого Житомира.
Волонтерами вони стали мимоволі. Але вже за кілька днів почали чемно піклуватися про своїх підопічних стареньких. Майже кожного ми закріпили за дідусем чи бабусею. Хлопці й дівчата взялися годувати стареньких. Хоча мало хто з них спочатку встигав і розумів, що макарони по-флотськи — дуже важка їжа для беззубих літніх людей із порушенням травлення.
При цьому одні студенти телефонують тим, хто залишився в гуртожитку, і лаються, що їхні дорогі речі перебувають без догляду і що вони проти присутності стареньких. Інші — приїжджаючи по підручники й конспекти, звертаються до волонтерів: «Беріть для стареньких у нашій кімнаті все, що потрібно, — їжу, одяг, постільну білизну...»
Разом вони піднімають паралізованих і нерухомих стареньких, аби Лара і я їх помили та замінили памперс. Попервах старенькі ніяковіли у присутності молодих і здорових хлопців, але врешті зжалилися над нами й переважно стійко переносять цю процедуру кілька разів на добу. Як і студенти, які, даруйте, аж ніяк не звикли до такого натуралізму...
Ось ця старенька так схожа на мою матусю (світла їй пам’ять), така ж лагідна й так просила: не віддавайте мене, візьміть до себе, я в усьому буду вам допомагати… Пишу крізь сльози…
Ніна перенесла, як ми зрозуміли із залишків докуменів та її слів, 17 інсультів; майже не рухається, частково чутлива лише ліва рука, права нерухома й дуже болить; мова нерозбірлива, але висловлюється вона логічно, хоч і не зовсім зрозуміло для сторонніх. Причому намагається говорити українською.
Спочатку перевдягати її було дуже важко, хоча, попри параліч, вона намагалася допомагати нам. Доки не доручили Іллі напоїти її чаєм. Далі він сам узявся її доглядати. Кликав нас тільки спочатку, коли не справлявся з памперсом...
Одного разу заходжу в кімнату Ніни поглянути, як вона. З подивом спостерігаю, що Ілля з Ніною палко говорять про війну. Вона йому каже: «Якби мені дали кулемет, я б власноруч Путіна розстріляла». Ілля вторить: «Я б вам допоміг!..» Невже таку маму, бабусю можна здати в будинок пристарілих і забути про її існування?!.
Волонтерка Лариса намагалася підбадьорити одну з підопічних: «Вас обов’язково знайдуть і заберуть!» — «Ви так вважаєте? Може, й не варто шукати, — навіщо заважати, втручатися в їхне життя? Я ж розумію, що я їм непотрібна...»
Водночас є й інші настрої та приклади.
Лідія Іллінічна. Ця сухенька бабуся хоч і співала іноді нам пісень, чим неабияк дивувала, але насправді була дуже недовірливою. Навіть не давала себе перевдягнути, кажучи: «От і ви все заберете, а я замерзну». Дивом (хоча насправді до її рідних додзвонилися наші студенти) її розшукали донька і внучка, звернулися до волонтерів, які евакуюють людей на такі довгі відстані. Це її донька записала відеозвернення, щоб волонтерам легше було везти їхню маму й бабусю через усі блокпости аж до кордону з Молдовою.
Алла Кирилівна (Кузьміч — прізвище чоловіка) весь час турбувалася, чи знайдуть її рідні після стількох переїздів: «Очень прошу, сообщите моим родным, где я нахожусь и буду находиться! Они же меня ищут!» Тепер вона недобачає, а свого часу закінчила КПІ, працювала, як і її чоловік, інженером на заводі «Комуніст». Які були часи, як вона про них розповідала!.. Щодня ми знайомилися з нею наново, вона розповідала про доньку Анну, любу внученьку, але не чекала допомоги від сина-відлюдника. Проте хочеться сподіватися, що її шукають і знайдуть.
З нами — військові, які дуже нас охороняють. І кажуть, що їм буде навіть сумно, коли стареньких звідси вивезуть. Військові переважно із Західної України. І ті, що пройшли Іловайськ, є й молоді. Командир їхній, хоч і суворий, сварив, щоб нічого не фотографували, а приставив бійців на допомогу, коли побачив, що ми вже падаємо з ніг. Хлопці хоч і молоді, проте людяні: спокійно ставилися до стареньких, їхніх витівок і криків, допомагали чим могли. Налаштовані на тривалу війну. Дехто з них уже й забув, що таке мирне цивільне життя, хоча... Хтось із них був ковалем, програмістом, юристом, бізнесменом, ресторатором, на заробітках за кордоном.
Здам волонтерську вахту і мене треба дезінфікувати. Застудилася на протягах, тож мене по ходу лікують наші студенти від застуди і бронхіту. Загалом, це повчальний досвід і як спокута…
Зі мною волонтерять чоловік і дружина мого віку, дуже набожні, працюємо командою. Хоч вони прихожани Лаври (дружина Лариса навіть працює в Лаврі), молимося разом — вони російською, я українською. Зауважу, що лише нечисленні працівники офісу Міжнародного Червоного Хреста є штатними й отримують зарплатню. Волонтери Українського національного відділення працюють навіть у найгарячіших точках добровільно і безоплатно.
Сподіваюся, скоро ця цілодобова вахта закінчиться. Далі тут буде перевалочний пункт для евакуйованих з Ірпеня та ще кількох міст. Кілька ірпінських сімей тут ще залишаться, доки не знайдуть помешкання. Адже Ірпінь майже зрівняли з землею.
Щойно почула, що це вже четвертий тиждень війни. Завтра вранці забирають 15 літніх майже лежачих старих. Їм знайшли місце в пансіонаті-будинку пристарілих у Білій Церкві. Кілька днів тому через усі «неможливо» ми таки добилися, щоб госпітализували найтяжчих хворих. Іще кількох забрали родичі.
Найперше бажання — заснути й виспатися… Вперше за кілька тижнів. І жодні сирени мене не розбудять.
P.S. Зараз зателефонували хлопці та сказали, що до гуртожитку привезли ще двох самотніх та кинутих стареньких...
Усі статті Алли Єрьоменко читайте тут.