"Якщо неможливо, щоб усі люди були щасливими, треба прагнути, щоб нещасливих було якомога менше". Так колись мінорно-оптимістично (а насправді цілком реалістично) висловився Жан-Жак Руссо. Наприкінці високосного року Дракона і на початку року Чорної Змії чомусь пригадались мені ці слова.
Чи стало більше щасливих (тобто менше нещасних) людей в Україні за рік, що минає? Чи суспільство зрозуміло нарешті після Євро-2012 і парламентських виборів, як висловлювався безсмертний Михайло Горбачов, хто є ху (на всяк випадок пояснюю: ху - від англійського who)? Здається мені, що на обидва запитання можна дати переважно неґативну відповідь, оскільки в році Дракона його ніхто не те, що не вбив, а навіть серйозно не чіпав. Не було кому.
…Колись президент Франції і одночасно дуже крутий ґенерал Шарль де Ґолль задекларував: "Я поважаю лише тих, хто мені опонує, але я не маю наміру толерувати їх". Для ґенерала - сказано добре. Для президента - не дуже. Де Ґолля вже давно нема на білому світі, а гасло його перемогло в нинішній Україні. Тут опозицію не терплять і зробили цього року все, щоб її не було. Проте вона обов'язково буде! Невже це так важко зрозуміти?
Гадаю в році наступному буде й дещо інше, ознаки чого виразно окреслились цього року. Україна "кучмізується": попри всі декларації про "європейськість" до пристойних європейських домів наших лідерів, схоже, не будуть запрошувати. А власне, кого запрошувати? Не буду тут говорити про речі матеріальні - нехай відповідні експерти це коментують. Згадаю лише про дві очевидні глупоти, породжені цього року: мовний закон і останній випадок того, що я називаю політичною філологією (чи філологічною політикою?), тобто пропозиції заборонити вживати слова "кацап", "жид", "москаль" і "хохол".
Це не проблема рівня конкретного ініціатора законопроекту. Це проблема політичного класу в Україні. Класу, до кінця відданого тим державницьким ідеям і підходам, які нібито було задекларовано 1991 року. Тому й виникають політичні покручі, ідентичність яких просто неможливо збагнути. Вчора вони ходили у вишиванках і говорили українською. Сьогодні вони "понимают" лише "общепонятный" і застерігають від "українських націоналістів".
Наше суспільство не навчилося тиснути на владу. Воно не виробило механізмів тиску на неї і багато хто сприймає її як щось сакральне. З іншого боку, соціологія останніх років свідчить про тотальну недовіру людей до влади. Будь-яка влада, яка приходить під будь-якими гаслами, в очах суспільства одразу стає аморальною, безпринципною.
Власне, такою вона зазвичай і є. І ця залежність процесу формування еліти від самого суспільства, і навпаки - залежність суспільства від еліти - не дає нам ніяк з цього кола вирватися.
Але це не така песимістична ситуація. Можна повчитися в інших країн. Ті, хто при владі, цього не роблять, але ж є вибори і люди мають реальні важелі впливу - піти на вибори, голосувати і обирати якісь інші обличчя й інших людей.
І тут доречно повернутися до виборів і голосування. Явлений цього року феномен "Свободи" - це не випадковість і не наслідок відповідних фінансових вливань у цей політичний проект. Мені довелося дискутувати з багатьма моїми знайомими і друзями, людьми інтеліґентними й освіченими. До певної міри я був шокований, коли вони казали, що будуть голосувати саме за "Свободу". На якісь контрарґументи відповідь була дуже проста. І це не було запитання "А за кого ще?". Мені популярно пояснювали, що в країні, крім "Свободи", немає сил, які б відверто і однозначно наважувались би цю саму країну (з її економікою, культурою, мовою, історією) захищати. "Донецькі" цього робити не будуть, вони живуть одним днем і тут їм нічого не дороге, а тому голосувати слід за "Свободу".
Такою була логіка моїх друзів і знайомих. Подивимось, якою буде логіка політичних подій наступного року, але вже тепер можна передбачати: вона не буде однолінійною. І тут багато залежатиме не від політиків, а від соціуму. Сучасний українець - це істота амбівалентна, суперечлива. З одного боку, він користується багатьма благами - свободою слова, пересування, вибору товарів, можливостями якихось послуг, про які раніше й не снилося. А з іншого боку, це істота, яка весь час плачеться і каже: "Боже, як тут погано, жити в цій країні неможливо". Тобто це особа, яка не сповідує оптимізм. Та найголовніше, що ця істота не втручається в те, що вона бачить, не прагне змінити цю ситуацію, в людей немає відчуття перспективи, немає відчуття динаміки та оптимізму. Це найгірше, що може відбуватися.
Чи може час змінити це? Сподіваюся. Хотів би, щоб Змії вистачило розуму "підказати" нам всім, як позбутися комплексів, яких в усі віки в українців вистачало. Як колись жартував письменник Василь Кожелянко, "ми країна, де все тече, але нічого не змінюється". Насправді вже змінилося, змінюється і буде змінюватись.
Під Новий рік заведено дарувати подарунки. Ось і я подумав, а що б мені такого подарувати нашим можновладцям (чи владоможцям)? Вирішив подарувати дві цитати. Першу дарую, зрозуміло, 4-му президенту України, і це слова з передмови Миколи ІІ до підручника історії для кадетських корпусів: "Россия - страна не земледельческая и не торговая, а военная. Ее призвание - быть грозой мира и собирать народы под своим крылом". Другу цитату адресую новому-старому міністру освіти, науки і ще там чогось. Це - слова відомого російського історика Василя Ключевського: "Історія - не вчителька, а наглядачка: вона нічого не навчає, а тільки карає за незнання уроків".
Моя б воля - прибив би я обидві цитати на вхідних дверях офісів згаданих осіб. Та боюсь, не дадуть. Проте нічого страшного в цьому не бачу. Все одно життя у наступному році надиктує цим особам наведені слова, примусить з ними рахуватись. Ось побачите.
Ну і нарешті дуже хочеться побажати чогось самому собі й усім таким самим не аристократам, а посполитим. І тут пригадалося мені, що саме наприкінці року, в грудні 1065-го, було засноване знамените Вестмінстерське аббатство. Опинившись у Лондоні, я відзначив, що ця пам'ятка дещо губиться на тлі свого молодшого, але не менш знаменитого сусіда - будинку англійського парламента, хоча починаючи з Вільгельма Завойовника, майже всі англійські монархи коронувалися саме у Вестмінстері.
Поступово аббатство перетворилося по суті на колосальних масштабів мавзолей. Під плитами тут поховано 3300 осіб, а іншим присвячено неймовірну кількість пам'ятників. Тут поховані Семюель Джонсон, Чарлз Діккенс, Редіярд Кіплінґ, Томас Гарді, Ісаак Ньютон, Чарлз Дарвін та багато-багато інших. Тут, серед літераторів, похований і композитор Ґеорґ Гендель, більша частина життя якого пройшла при англійському дворі.
А я розшукав незвичайну могилу. Тут лежить абсолютно неосвічена людина на ім'я Томас Парр. У 1635 році, коли йому виповнилося 152 роки, його привезли до Лондона з містечка Шропшира. Він так об'ївся на прийомі у короля, що дорогою додому помер. І тоді Карл ІІ наказав його поховати у Вестмінстері.
…Пом'янув я Парра склянкою віскі його імені й подумав: "Подалі від королів. Подалі, щоб не коротити собі життя". То ж дай нам, Боже, наступного року жити власним розумом і не залежати від тих, від кого залежати небезпечно.