І вкрай рідко говоримо про його межі.
Для цього є кілька причин.
По-перше, терміни, що передбачають підвищення самооцінки, суб'єктивно передбачають максимальне географічне й демографічне охоплення, хоча соціологія може стверджувати протилежне. Ну, тим гірше для соціології.
По-друге, що священніший термін, то менше він передбачає розмову про його змістовий, якісний, конкурентоспроможний бік. Якщо священне з якихось причин виявляється неконкурентоспроможним, то тим гірше для конкурентів.
І, по-третє, розмова про межі явищ чутлива ще й з тієї причини, що маємо чітко розуміти, хто саме перебуває на передньому краї соціальних процесів, за допомогою чого захищає суть явища, рухається вперед чи відступає.
Україна, яка перебуває в стані гібридної війни, була і залишається атакованою Росією в усіх напрямках. Але гібридною війною охоплене й усе євроатлантичне співтовариство. І лише наявність політичної волі (чи її відсутність) у конкретних європейських урядів дозволяє їм назвати речі своїми іменами або приховати правду від виборця. Очевидною є криза сформованої архітектури світової безпеки і параліч усієї системи міжнародного права, дестабілізація практично всіх міждержавних союзів.
Усе вищевикладене підводить до досить плаксивого (і, по суті, хибного) висновку про Україну як вічну жертву. Століттями її у два дзьоби без відплати терзає російський орел. І ці прометеївські страждання заради загальноєвропейської безпеки не конвертуються ні в що інше, крім як у чергові будапештські меморандуми. Ми цілком можемо наступати.
На сьогодні в Україні працюють понад 300 міжнародних і національних програм, присвячених реформі сектору безпеки України. Вони розділені на 17 тематичних блоків (наприклад "Поліція") і відповідають міжнародним зобов'язанням щодо трансформації країни, які Україна взяла на себе (і законодавчо оформила) перед міжнародним співтовариством.
Один з таких проектів - "Стійка Україна", ініційований Естонією і втілений у життя естонським Міжнародним центром оборони та безпеки за участі українських експертів. Перший етап проекту, що складається з соціологічних досліджень і навчальних програм, тривав з 2016-го по 2018-й, і тепер продовжений до 2020-го. У цій частині в дослідження включено Південь України як територію з не меншими ризиками, ніж східні області.
Швидкість і якість українських трансформацій у сфері безпеки - предмет надзвичайно гострих політичних суперечок усередині країни, особливо напередодні президентської кампанії. Але їхня загальна стратегія неухильна - євроінтеграція України в систему євроатлантичної безпеки як ефективного партнера.
У цьому сенсі українське суспільство (у тому просунутому значенні терміна, про який ішлося на самому початку) традиційно випереджає українську державу в системному співробітництві, наприклад зі структурами НАТО, де політичний, цивільний компонент, усупереч поширеній совковій думці про "вояччину НАТО", відіграє провідну роль. Організаційні цілі державних інститутів і громадянського суспільства загалом єдині. Але тільки злагодженість дій здатна забезпечити їх ефективне функціонування.
Яким чином українське громадянське суспільство в конкретному вищезгаданому естонсько-українському проекті є не тільки сприймаючою стороною, а й такою що віддає?
У рамках спільної протидії російським інформаційним операціям того ж таки 2016-го було створено спільну мережу, що об'єднує українських експертів з їхніми колегами з країн Балтії та деяких інших східноєвропейських країн. Вона дістала назву "Ліга стійкості" (Resilience League) і негайно викликала пропагандистську істерику в інформаційних ресурсах, які працюють на Кремль.
Істерика неабияк повеселила учасників, названих противником "політруками НАТО", але також і показала, що такого роду "натовське вторгнення" в інформаційні простори країн, де Росія традиційно почувалася всевладною, дуже й дуже ефективне.
Річ у тому, що російська пропаганда досить успішно морочить голову європейцям, зловживаючи, зокрема, тим, що виховані люди просто не можуть прямим текстом послати їх на солсберійський шпиль і втягуються в полеміку, свідомо програшну. А українці дуже навіть можуть і з задоволенням діляться зі своїми колегами технічними подробицями цих посилань.
Проект Resilience League складається з трьох напрямів - кібербезпека, інформаційна безпека й комунікативна безпека. Узагальнено, його завдання - оцінити ступінь взаємодії й рівень комунікації між державними інститутами, інституалізованими представниками громадянського суспільства (громадськими організаціями) і громадськими активістами в секторі безпеки, а також сформувати систему рекомендацій, які дозволяють підвищити рівень стійкості українського суспільства до різних інтенсивних впливів і криз в умовах воєнної агресії.
Якщо в кібербезпеці Естонія - визнаний лідер, то в інформаційній і комунікативній наш український досвід цілком якісний і застосовний.
Якщо ми говоримо про інформаційну сферу, тобто про ЗМІ, то в Естонії боротьба ведеться за уми молодих російськомовних естонців. В Україні ця тема розглядається тим практичніше, чим ближче до лінії фронту, і тим "диванніше" й зарозуміліше, чим далі від зони бойових дій. Однаковим для всіх країн є те, що сучасний інформаційний простір абсолютно не зважає на державні й будь-які інші кордони, а також на "журналістські стандарти". Він - просто такий простір. Хто в ньому має перевагу на цей момент, той і головний. А європейські медіастандарти, побудовані на самообмеженнях, ідеально сприяють будь-якого роду агресивним масштабним інформаційним атакам.
Тут український інформаційний опір цілком здатний надати європейським союзникам як теоретичну, так і практичну підтримку. Український досвід формування й розвитку національної стійкості показав один важливий момент. Він має стосунок не тільки до національної психології українців, а й також може бути життєво важливим для країн Євросоюзу.
Коли ми досліджуємо, коли й за яких обставин почалася російська агресія проти України, то констатуємо, що вона почалася задовго до проникнення російських диверсійних груп і початку бойових дій.
У психології цей відомий феномен пояснення подій постфактум називається "хіндсайт". Люди кажуть: "…а, ми це знали давно!", хоча насправді на момент подій вони або не знали, або не хотіли знати, що небезпека вже поруч.
Ніхто не хоче усвідомлювати наявності смертельної небезпеки в той час, коли облаштовує своє особисте комфортне життя. Дедалі очевидніші знаки й маркери цієї небезпеки, їхня позитивна динаміка можуть відчуватися на особистому рівні. Але зазвичай ігноруються груповою поведінкою.
Будь-яка влада частіше сприяє заспокоєнню громадян, ніж закликає їх до пильності, бо сприймає їх насамперед як своїх виборців.
Український досвід національної стійкості сьогодні свідчить - нічого у світі не відбувається "раптово". А також він говорить про те, що стійкість нації лежить у площині солідарної готовності громадян і влади помічати симптоми загроз і маркери ризиків. Але для цього потрібні сміливість називати речі своїми іменами й готовність відмовитися від тимчасових тактичних пріоритетів.
Психологія відіграє значно більшу роль в оцінці ризиків та управлінні ризиками, ніж думає більшість людей. Оцінка ризику залежить від того, чи можемо ми навчити людей розрізняти й реагувати на справді важливе. І до нього входить ціла низка факторів досвіду, включаючи те, що ми знаємо, чого ми не знаємо, і що ми вибираємо з минулого досвіду. Це було частиною нашого дослідження.
Сприйняття ризику залежить від контролю над вибором (не має значення, як ми зазнаємо ризику - за власним бажанням чи тому, що це нав'язується нам) і ступеня контролю над цим ризиком. Якщо ми контролюємо ситуацію, ми почуваємося набагато краще, тому багато людей воліють їздити, а не літати, хоча статистика показує, що вони значно частіше гинуть в автокатастрофі, ніж в авіакатастрофі.
Коли говорять, що ризики можуть існувати, хоча ми не знаємо про них або не бачимо їх, то це означає лише, що ми мало знаємо і погано бачимо.
Ми вважаємо, що в остаточному підсумку управляємо ризиками, які, на нашу думку, мають високу ймовірність відбутися або важчі наслідки, але це не може бути чинником, що забезпечує колективну безпеку. Тому важлива роль комунікативних факторів в ідентифікації та оцінці загальноєвропейських ризиків.
Одне з наших спільних завдань в українсько-естонських проектах (було і є) - спільно відкалібрувати загальне розуміння ризику. Оскільки сприйняття ризику ґрунтується на пам'яті й досвіді, ми прагнемо допомогти як громадянам, так і країнам ЄС зрозуміти, як їхній розум працює, коли доходить до сприйняття ризику. Україна сьогодні разом із союзниками пліч-о-пліч стоїть на прикордонні європейських цінностей.
Попереджений - отже озброєний.