Документальних фільмів про війну зроблено багато: про долі ветеранів, полководців, про видатні військові операції. Незмінними в цих фільмах залишаються архівні кінокадри часів війни - справжня хроніка, знята фронтовими операторами. Знайомі кадри кочують з картини в картину ось уже сьомий десяток років.
Якось так вийшло, що про всіх операторів-фронтовиків «Укркінохроніки» було створено документальні кінострічки, і тільки про скромного Яна Мєстєчкіна фільму не було. На скорботному прощанні з ним у Будинку кіно ми дали обіцянку Яну Григоровичу: кіно про вас буде.
І нині, коли роботу успішно завершено (вже відбулася прем’єра в Будинку кіно), хочеться розповісти про фільм, що став дебютом режисера
Д.Шевчука.
Картина «Хронікер на хвилях хроніки» народжувалася в муках: раптово померла сценаристка; режисер, яка почала зйомки про життєвий шлях оператора, на ходу «зіскочила з картини»; помер Ян Григорович Мєстєчкін. Більш ніж на два роки фільм завис. Прихід на студію нового керівника зрушив його виробництво з мертвої точки.
Досвідчені режисери після перегляду знятого матеріалу від роботи делікатно відмовлялися. Воно й зрозуміло: герой помер, про дозйомки не йдеться. Дати фільму життя зважився зовсім молодий режисер Даніель Шевчук, який народився майже через півстоліття після Великої Перемоги. Він загорівся темою невідомої і далекої йому війни, долею людини з кінокамерою на фронті. Хоча, можливо, спрацювали й неослаблі за три покоління Шевчуків гени прадідуся й прабабусі, які під час війни рятували в госпіталях поранених бійців.
Ентузіаст узявся за роботу завзято і з любов’ю. Ретельний пошук іконографічного матеріалу, кілометри переглянутої військової хроніки, докладні розмови з людьми, які знали Яна Григоровича, поступово наповнювали майбутню картину змістом, здатним представити глядачеві об’ємний - розумний і чесний - образ талановитого героя, котрого режисер уже полюбив.
Яна Григоровича знали і поважали багато людей, вони охоче ділилися спогадами про нього. Але для інтерв’ю режисер відібрав тих, хто говорив не взагалі, а саме «про свого Яна», про його абсолютну вірність кіношній професії. Із цих бесід режисер почерпнув багато чого, але хотілося довідатися більше, зокрема як і чому прийшов у кіно Ян Григорович.
Звичайний одеський хлопець, син бухгалтера та медсестри, серйозно захоплювався фотографією. Це захоплення через роки привело його у всесвітньо відому елітарну кузню кадрів для кіно - Всесоюзний державний інститут кінематографії.
В об’єктиві - Одеса часів юності Мєстєчкіна… І Мєстєчкін щасливих довоєнних часів. На одиночних і групових фото молоді, безтурботні й життєрадісні одесити. Знамениті улюблені одеські місця… Дерибасівська, Дюк, Потьомкінські сходи…
На всьому цьому монтажному блоці за кадром по-домашньому затишно й дуже доречно звучить знайомий з дитинства хриплуватий голос Леоніда Утьосова: «Одесса, мой солнечный город…».
І раптом різкий крутий злам і в музиці, і в зображенні - «Прощання слов’янки» і війна. Розпочався новий, інший за настроєм і змістовою наповненістю, епізод.
У пошуках кіновиразних засобів, зокрема, для розділення епізодів, автор не використовує хрестоматійних методів й вигадує заставку як спосіб драматургічної організації кіноматеріалу: стилізований під кіноплівку кадр стрімко прокреслює екран, задаючи ритм усій кінорозповіді. І, що особливо ностальгічно приємно кіношному вуху, закадровий звук точно відтворює справжній шурхіт перфорації - це ніби реверанс автора минулому: адже Ян Григорович усе своє життя знімав тільки на кіноплівці. Живій, пружній, пропахлій ацетоном… А фільм про нього знято в «цифрі».
Тихі й затишні сходи в «жилдомі», так у побуті називають на «Укркінохроніці» відомчий будинок, побудований 1939 року для працівників студії.
Невидимі кроки невидимої людини, яка повільно піднімається сходами…
64 роки так повертався оператор Мєстєчкін з роботи, і всі ці роки його зустрічала дружина - красуня Ніна, з якою він познайомився на фронті й щасливо прожив усе життя.
Але зараз умовно піднімається сходами кіногрупа. Двері відчиняє Ян Григорович. Йому майже 90. Говорити йому важко - голос глухий і схвильований.
«Пам’ятаю, нам дали завдання закласти міни під залізничне полотно, почекати й підірвати ворожий ешелон. Я мав це зняти. Наш диверсійний загін небезпечне завдання виконав».
Потім зняті ним кадри бачили сотні тисяч глядачів у випусках воєнної кінохроніки. За завданням Центрального штабу Ян Мєстєчкін знімав партизанську війну в Заполяр’ї.
Слід зазначити вдалу ритмічну побудову картини: якщо стилізований кінокадр різко підштовхує розвиток дії у фільмі, то, неспішно перегортаючи в кадрі фотоальбом, автор створює видимість начебто плавного плину життя, яке назавжди застигло у фотографіях.
Схилившись над столом, Ян Григорович крізь лупу старанно вдивляється в старі фото. Вони навівають спогади: «Оце ми в накомарниках, улітку нас заїдали комарі. А в цей час у лісі з’явився ворожий диверсійний загін у радянській формі. Оскільки всі ми й вони були в однакових накомарниках, щоб не потрапити в халепу, наші дівчата пофарбували накомарники зеленкою. А зрадники цього не знали, тож при зустрічі з ними ми відкривали вогонь на ураження».
Попри свій вік, він багато чого добуває зі своєї спресованої пам’яті. Як і для багатьох чоловіків його покоління, напевно, головною подією життя була Велика Вітчизняна війна. І від цього нікуди не подітися.
Молодий режисер сміливо ламає стереотипи, не дотримуючись єдності місця й часу дії. Монтажний потік зображення виводить глядача з вузько партизанської тематики, тісно пов’язаної з Мєстєчкіним, на інші фронти, інші бойові операції, в інших точках, в інші тимчасові відрізки, створюючи в такий спосіб об’ємний кінопортрет героїчного покоління захисників Вітчизни.
Шарудить перфорація, яка в ті далекі роки транспортувала плівку в кіноапараті, а нині відмірює роки, десятиліття життя героя фільму. До речі, нестандартна графічність монтажу робить документальний екран привабливішим і зрозумілішим для сприйняття молоді.
Закінчивши війну в Празі, Мєстєчкін повернувся додому, і того ж таки 45-го прийшов працювати на «Укркінохроніку». Його улюбленою темою став спорт. Поза політикою, поза розбірками, поза конкуренцією. На ниві спортивної кінодокументалістики йому не було рівних. Про це говорить у кадрі відомий спортивний коментатор Валентин Щербачов: «Ян Григорович Мєстєчкін у спортивній сфері ас, тепер жоден спортивний проект не обходиться без кадрів, знятих ним. Мєстєчкін - це ім’я». Безліч цитат зі спортивних фільмів, кіножурналів майстра - яскраве, незаперечне підтвердження цього.
А цей епізод знято через 40 років після війни: останні ексклюзивні кадри Ян Мєстєчкін зробив на зустрічі партизанів Заполяр’я в Карелії. Вони демонструються вперше.
Зустрічі радісні й сумні, сльози, обійми… і довга панорама по сотнях прізвищ тих, хто залишився тут назавжди.
Хотілося б іще зазначити, що режисер, попри вік, відчув, що Мєстєчкін - це лише один із фронтового братства військових кореспондентів. І фільм засвідчив це. Змінюють одне одного великі плани колег-хронікерів, з якими до кінця пройдено шлях і воєнний, і мирний - Валя Орлянкін, Мишко Гольбріх, Мишко Пойченко, Ізя Гольдштейн, Костя Богдан, Ісаак Кацман… І кожен - із «Конвасом» у руках знімає заповітний кадр, на століття залишаючи пам’ять про час і про себе.
Не можу не сказати про музичну партитуру фільму. Вона - бездоганна, зроблена з добрим смаком і розумінням гармонії звуку й зображення. Іноді на контрапункті, іноді точна ілюстрація настрою в кадрі: захоплює дух полонез Огінського, весело хвилює турецький марш Моцарта, до сліз хвилюють «Эх, дороги, пыль да туман»…
Документальний фільм «Хронікер на хвилях хроніки» - перша ластівка, випущена «Укркінохронікою» цього року після майже трирічного затишшя, дай Боже - не остання.
Сподіваюся, фільм цей не залишить байдужим, особливо молодого глядача. Стилістика фільму збуджує своїми раптовими зламами зображення, музики, думки. Даніелеві Шевчуку - 19. Це його перша велика режисерська робота. У ній є душа і любов. Це дає надію.
«Хронікер на хвилях хроніки». Сценарист Зінаїда Фурманова, режисер Даніель Шевчук, оператори Євген Солопко, Віктор Петренко.