Декілька днів тому в одній з виховних колоній зустрів новоприбулого Івана. За крадіжку він проведе тут наступні 3,3 року: з нічийної хати "безсовісно" вкрав чавунну плиту. А обставиною, яка обтяжила і зумовила покарання, стало попереднє умовне засудження за "зухвалу" крадіжку каналізаційних люків. Зраджений батьком у залі суду, знівечений і пошрамований у результаті "виховних" заходів мачухи, заплаканий від розкаяння, Іван безсилий перед судом. Безсилий він і перед усіма нами, хто так і не побачив у дитині жертву тяжких обставин, складної долі, випробувань, які не під силу багатьом дорослим...
1 червня Україна традиційно відзначає День захисту дітей. У цей день хочу говорити не про далеке майбутнє країни, чим для багатьох дорослих є наші діти, а про сьогодення. Про нинішніх "жорстоких" дітей. Посада уповноваженого президента України з прав дитини покладає на мене обов'язок захищати дітей, у тому числі тих, які вчинили злочин. Але проблема навіть не в захисті - дуже важко зламати глуху стіну невизнання відповідальності дорослих за те, що дитина схибила в житті, заплуталась, помилилася… Зручніше стверджувати, що "покоління пішло не те".
"Дайте нам право шмагати своїх дітей, не зважати на їхні потреби, не чути їхніх запитань, не бачити їхніх очей"... Але навряд чи методи виховання минулого століття будуть ефективні в нинішньому. Ми можемо собі їх дозволити, пам'ятаючи "лозинову науку" власних батьків, але завтра дитина втече на вулицю, відреагує протилежним чином і, можливо, буде права.
Коли ми сміливо визнаємо, що причина дитячої жорстокості у безвідповідальності, байдужості, жорстокості дорослих, то, звичайно ж, говоримо не про себе. Який же я безвідповідальний, якщо працюю на трьох роботах? Який же я байдужий, якщо, прокидаючись уранці, думаю, як нагодувати дитину? Який же я жорстокий, якщо шмагаю дитину ременем лише тоді, коли вона цього заслужила? І незрозуміло, чому в нас, таких гарних батьків, виростають такі жорстокі діти.
Хороші діти кінця ХХ століття стали поганими батьками дітей початку XXI?
Історія про разючу жорстокість маріупольських школярок, які знущалися зі своєї однолітки, вимагали грошей, погрожували розправою, вразила все суспільство. "Яке жорстоке це нове покоління!" - жахнулася більшість. При цьому мало хто задумався про те, що дорослі довкола не бачили проблеми цілих два роки! Врешті діти-агресори відчули безкарність, а жертва - беззахисність. Нині ж з однієї крайності - повної байдужості до дітей - ми кидаємося в іншу і вимагаємо для них найсуворішого кримінального покарання. Не вдаватимусь в аналіз сімейного становища, оточення дітей і професійного рівня вчителів - слідство триває. Я наполягаю на тому, щоб було враховано ступінь участі у вчинках дітей усіх дорослих. Зокрема й те, чому дитина-жертва за два роки нікому не розповіла про насильство над нею… Обидві сторони конфлікту є постраждалими. Буде важко захистити "малолітніх садисток", але ще важче - повернути і їх, і жертву до нормального життя. Того життя, якого не дали їм ми з вами, і насамперед - батьки.
На батьківство впливає все: і зайнятість, і рівень доходу, і успішність професійної самореалізації, і службова етика депутатів Верховної Ради, які б'ються й лаються, а батьки, переглядаючи і коментуючи такі новини, в цей час учать дитину жити. Адже ненормативна лексика, яку ми дедалі частіше чуємо від дітей, була притаманна їм не з народження, а почерпнута зі спілкування дорослих, часто батьків.
Визначивши для себе дві основні функції - нагодувати і вдягти, батьки часто уникають третьої - виховувати. Зміна соціально-економічної ситуації і життя призвели до розгубленості сім'ї: батьки не знають, чим замінити стандарти, в яких виховувалися самі. Так, немає в достатній кількості потужних дитячих закладів, які б допомагали у вихованні дітей. Багато чого немає… Проте якість спілкування з власною дитиною передусім залежить від батьків.
Різниця поколінь полягає в тому, що батьки проповідують цінності, яких не сприймають однолітки дитини. Я часто чую, як батьки проговорюють дітям чесноти свого дитинства. Наприклад, гарно вчитися, бути чемним тощо. Попри це, вони практично не зважають на пріоритети дитячого колективу. Нам важливо, щоб дитина почула те, що ми вимагаємо від неї, але зовсім не запитуємо, що потрібно дитині, аби вона стала успішною серед своїх однолітків. Те, до чого закликають батьки, часто заперечується дитячим колективом.
Статус відмінника в школі змінився на статус висміяного в анекдотах "ботана", нецікавого заучки. Це більше не означає визнання в колі однолітків. Добре вчитися - сьогодні часто не чеснота класу. Для широкого кола дітей відмінник - лузер, який не має інших, цікавіших видів занять. А отже, повторювати дитині тільки те, що вона повинна гарно вчитися, недостатньо. Ми не навчені розмовляти з дітьми. Тільки причина в кожного своя - у когось багато роботи, а хтось через незайнятість зранку до ночі сидить удома і не може стати для власної дитини прикладом успішності.
Батьки змушені навчитися жити в умовах нових ризиків для своєї дитини, які насамперед полягають у тому, що її цінності формуються не тільки в сім'ї, а дуже великою мірою під впливом позасімейного оточення. Свідома батьківська спільнота повинна не вимагати права бити дітей, а сприймати субкультуру дитинства. Сприймати - не означає схвалювати, а знати і розуміти.
Пускових - куркових - механізмів для проявів жорстокості сьогодні надто багато. Коли в дитини не виходить забезпечити бажане, вона перетворюється або на жертву, або на агресора. У більшості випадків. Чи новітнє: "Шановний уповноважений з прав дитини, я хочу позбавити свою маму батьківських прав, допоможіть…".
Світова фінансова криза - це не тільки випробування для держави, це випробування для кожної сім'ї, в якій зростає дитина, це випробування для батьківства. Тому будь-що в державній політиці має прораховуватися передусім з точки зору захисту та підтримки сім'ї.
Рішення про закриття конкретної музичної школи, недофінансування дитячого садка, оздоровчого закладу, багаторічну економію на ремонті центрів позашкілля, спортивних шкіл, дитячих лікарень ухвалює чиновник, який є батьком або мамою. Очевидно, його дитина отримає потрібну послугу в іншому дитячому закладі. Проте ізолювати її від дітей, які постраждали внаслідок такого рішення, навряд чи вдасться навіть із допомогою кордону охорони.
За 20 років незалежності ми так звикли виправдовувати відсутністю фінансування будь-що, що коли раптом кошти з'являються у повному обсязі, виявляється, що питання не в грошах, а в невмінні й небажанні працювати.
Причини жорстокості дітей криються, зокрема, і в шаленій девальвації шкільного виховання. Я бачив багатьох учителів, які знають про кожну дитину у своєму класі, про її настрій, психологічні особливості, сильні й слабкі риси. Бачив і інших: "Я викладаю свій предмет, а виховувати - це турбота батьків". І все ж таки вплив учителя на формування стосунків у дитячому колективі подекуди є вирішальним. Збирання грошей на вікна, штори, ремонт у більшості випадків не тільки нівелює повагу до вчителя, а часто є прикладом для побудови стосунків між дітьми. Бракує розуміння, що примус батьків до фінансової підтримки школи - це взаємостосунки між дорослими, а вибивання грошей одне в одного дітьми - уже кримінальна дія. Але ж цього їх вчать школа і сім'я.
Якщо вчитель захоче знайти причину, чому дитина "важко піддається вихованню", він завжди її знайде. Я часто чую, що жорстокість дітей формує не відсутність виховної роботи в школі, а сім'я, телебачення, вулиця. Але допоки школа, батьки і держава перекладають відповідальність одне на одного - страждають діти. Вони стають агресорами не з власної волі, не кайфують від своїх жорстоких вчинків. Вони, як і ми, дорослі, хочуть розуміння, захисту, любові. А коли не отримують - захищаються. Як можуть.
Минулого року 10 703 дитини вчинили злочин, 10 590 дітей потерпіло від злочинів, 167 дітей вчинили суїцид. Це тільки те, чим володіє офіційна статистика. А скільки ще знають стіни інтернатів, шкіл, провулки й вулиці - не рахує ніхто.
Зупинюся на крайньому ступені агресії дитини - злочині. Він починається з найменшого. Хтось принизив, вдарив, не догледів, роками ніхто не міг навести аргументів дитині, чому порушувати закон небезпечно і не можна...
Торік за статтею "крадіжка" такі ж "малі неслухи", як Іван, порушували закон 9 458 разів. Це більша частина з усіх 14 238 злочинів, учинених дітьми або за їхньої участі в 2012 році. Далі статистика має такий вигляд: 1111 грабежів, 577 незаконних заволодінь транспортними засобами, 245 розбоїв, 816 злочинів, пов'язаних із незаконною торгівлею або перевезенням наркотиків, 429 злочинів за статтею "хуліганство".
Причина більшості дитячих злочинів - боротьба за виживання, шматок хліба, повагу до себе. Відсутність спілкування в сім'ї, на мою думку, часто компенсується захопленням злочинною романтикою, культивованою російськими серіалами.
У місцях позбавлення волі сьогодні перебуває 1 178 дітей. Більшості з них, у тому числі й Іванові, потрібні не грати і колючий дріт, а допомога. Бо, крім усього, поруч із ними відбувають покарання і діти, засуджені за умисне вбивство (таких злочинів дітьми скоєно 52), умисні тяжкі тілесні ушкодження (104 злочини), зґвалтування (41 злочин).
Мусимо усвідомити: у 14 238 злочинах дітей є 14 238 причин і особливих обставин, серед яких обов'язково буде вина і батька, і матері, і педагога, й інших осіб - різною мірою. Адже біля кожної дитини постійно перебуває мінімум четверо дорослих (загалом - 56 952), які зобов'язані вберегти її від вчинення злочину. Натомість наслідки їхньої бездіяльності, їхньої безпорадності дитина спокутує у в'язниці.
Покоління, звичайно, не те. Кожне наступне - об'єктивно інакше, ніж попереднє. Але коли "раптом" виявляється, що нове покоління, на наш погляд, менш людяне і більш жорстоке, то ми, дорослі, мусимо чесно відповісти собі на запитання - що ми повинні були б, могли б і досі не зробили, аби воно було кращим. І не раз на рік, а щодня.