Здається, основні календарні шизоприводи, включаючи злощасне "дедывоевали", уже минули. Будуть, звісно, ще прайд і 22 червня, але поки що - перепочинок. Скористаємося цим, і поговоримо про мережевий психоз.
Про той, який усі одностайно називають негарним словом, що починаються на букву "с" і закінчується на "ч".
Спочатку уточнимо реальний масштаб драматизму обговорюваної теми. Під "соціальними мережами" ми в Україні маємо на увазі насамперед "нашу" мережу, тобто Фейсбук. У ній, за нашим розумінням, максимально сконцентрована лояльна до західних цінностей аудиторія громадян України. На відміну від горезвісних "ВКонтакте" і "Одноклассники". Саме тому комунікаційний простір і аудиторія Фейсбуку є театром воєнних дій і постійною мішенню російських агресорів та їхніх колаборантів в Україні.
Це вже давно очевидне, але аж ніяк не демонічне явище. Людська психіка не така вразлива, як вважають журналісти, які захопилися трендом "інформаційних воєн". Тобто вона, психіка, вразлива, але інакше. Вже точно не за допомогою зловісних мантр у соцмережах, що їх вигадали шарлатани "з-за поребрика" заради розпилу ольгинського бюджету.
Настрої, переконання, думки й поведінка, особливо групова - це як клавіші одного музичного інструмента. Скільки людей, стільки й "інструментів". Неможливо взяти на них один-єдиний правильний акорд для всіх, якщо самі люди цього не захочуть. Тому більшість "успіхів" в інформаційних впливах зобов'язана звичайній людській тупості, роль якої люди зазвичай дуже недооцінюють.
Соціальні мережі - це квазіпростір, що створює повне відчуття глобальності. Тому будь-яка, навіть найменша і найкоротша дискусія в мережах, за умовчанням виглядає дуже потужно.
"Фейсбук" - це приблизно 1/8 українських користувачів, що сидять у "ВКонтакте" і відгородилися від усіх інших віртуальною стіною, віртуальним ровом з віртуальними крокодилами. Налаштування користувача дозволяють з трьох із чимсь мільйонів створити собі досить комфортний комунікаційний простір, що поєднує розважальність і інформативність у потрібних пропорціях. Але подає власну репрезентативність дуже сильно перебільшеною. Оскільки це дуже підвищує особисту самооцінку, створюючи ілюзію стійкого психологічного комфорту. Ілюзію - бо якщо самооцінка підвищується в результаті реальних дій у реальному світі, вона стає стійким фактором. І щоб її знизити, також потрібні рівноцінні дії, у тому ж реалі. Інакше це не самооцінка. А всього лише самостійно модероване марнославство.
У вищезгаданій частині мережевої спільноти, яка також є лише частиною реального комунікаційного простору, за останні кілька місяців було кілька потішних (для клініциста) спалахів істерії. Хотілося б написати - "діалогів" або "комунікації". Але природа істерики така, що вона в словесній проекції не допускає іншої точки зору, відмінної від власної. Навіть якщо інший учасник мовчить, йому приписується категорично неприйнятна позиція. Навіть якщо співрозмовника немає взагалі, то передбачається, що він просто підло зачаївся.
Спочатку з активного ейфорійного діалогу (точніше було б сказати - "полілогу") почали зникати ЛОМи-старожили (лідери громадських думок). Тобто їхні профілі залишалися активними, але колишній кавалерійський запал з сяйними лонгридами наголо кудись подівся. Одні вирішили свої тактичні політичні завдання, інші визначилися з партійністю й орієнтацією взагалі, треті виїхали, четвертих відсторонили і так далі. Шукачі осмисленості в соціальних мережах переключилися з читання текстів на переглядання відео, зникаючи з полемічного простору.
Чиновникам тим більше похвалитися особливо нічим. Річ навіть не в тому, що і як відбувається в реалі, а як це все сприймається й відображається в уявлюваному світі. Слово "реформи" стало лайливим, як колись "приватизація". Поліція реінкарнується в міліцію. Закляті політичні друзі душать і кОпають одне одного вже геть безсоромно. Основний внутрішній політичний ворог - борці з корупцією і ті, хто просто цікавиться е-декларативністю влади.
Річ не в особливому драматизмі всього цього. За чверть століття бували ситуації гірші, винятково українського тут теж нічого немає. Погано, що ситуація, уникаючи конфліктності, намагається стабілізуватися у потворній, внутрішньо напруженій конфігурації, викликаючи в пам'яті радянський термін для епохи Брежнєва - "застій".
У підсумку конфлікту немає, а напруга є.
А куди подінеться напруга, якщо її ні в якому вигляді неможливо реалізувати назовні? Вона йде всередину.
Це не стосується реальних інформаційних вкидань противника, що супроводжують ті чи інші реальні події, - акцій теж зужитих у своїй тітушковій передбачуваності або стратегіях підбурювання. Тож вкидання дедалі частіше перетворюються на малопереконливе атукання. Так, приміром, пройшли "антипольські" дні, потім лінгво-це-саме на букву "с", потім спалахнуло веселкове розфарбування "ярма". Потім - тріумфуюча євродупа, гризня за Шеремета, і, нарешті, вихід з мережевої зони комфорту любителів "халяви.ру". Різко почалися, різко закінчилися. Така динаміка - основний показник керованості потоком інформації. Типаж середнього учасника - близько ста передплатників, вчився/лась в обласному центрі, живе в райцентрі, у профілях жодних думок від першої особи, краєвиди й патріотичні репости.
Але крім модерованих, і в звичайних міжособистісних комунікаціях з найменшого приводу спалахує це саме на букву "с".
У всіх складних явищ бувають і прості причини. Це трошки прикро, оскільки знижує цілком щирий пафос сперечальників, тому це просте називається - "погода". Не якась окрема, а саме її перепади: тиск, температура, вологість.
Організм не в змозі до них підлаштуватися в такому темпі. Це як гуму на машині весь час міняти (біохімії ж ніхто не скасовував!), і в один нехороший момент організм, а за ним і психіка не там гальмують, не там газують, і їх крутить, несе "юзом".
Продовжуючи автомобільно-дорожню метафору: до зменшення плями контакту з дорогою, тобто з реальністю, призводить нескінченно відкладене очікування дива.
Соціальна мережа - це збільшувальне скло емоцій, породжених надією. У нашому випадку - надією зразка 2013-2014 років. Як Майдану, так і реваншистів.
Емоційне вигоряння - стан, якого зазнають люди, що постійно спілкуються з засмученими людьми. Учителі молодших класів, поліцейські, лікарі. Це класика.
Але Майдан, волонтерський рух і вихороподібне формування громадянського суспільства спричинилися до того, що в подібний тип екстремальної комунікації були втягнуті люди, зовсім до неї не готові.
Переважна більшість з них у мирних умовах мала б стабільне близьке коло спілкування у п'ять-сім осіб. Ну, ще півтора десятка знайомих, де загалом передбачуване все, аж до особистого життя.
Тепер майже кожен з вимушених учасників цієї нової комунікації приніс іще й особисту жертву. Загиблі близькі, друзі й знайомі, власні рани, видимі й невидимі, - психіка вимагає компенсаторних механізмів. А вони, старі механізми, уже не тримають на таких соціальних швидкостях.
Загалом, люди починають вимагати чудес один від одного. Одночасно толерантності й принциповості, героїзму й розважливості, щедрості й ощадливості, невтомності й терплячості. І ці взаємні вимоги існують за умовчанням. А коли їхніх рис не спостерігається, вимоги починають потроху артикулюватися.
Оскільки ж, як ішлося вище, істерія не передбачає діалогу, тексти в соціальних мережах являють собою послідовно наростаюче роздратування. Демонстративним характером рухає прагнення бодай мікролідерства, потреба будь-якого визнання, жага постійної уваги й схвалення. Демонстративний характер може дратувати своєю самовпевненістю і високим рівнем домагань. Він сприймається як позиція "активіста". Але це - активний провокатор конфліктів, за тієї ж активності до захисту.
Власник істероїдного характеру, маючи високу здатність до витіснення (це процес відсторонення від свідомості й утримання поза її психічними змістами, один з механізмів захисту від конфліктів, які розігруються у глибинах психіки), може повністю забути те, чого він не бажає знати. Це розв'язує його в брехні. Брехня виглядає цілком щиро.
Чому психокорекція в цьому випадку вкрай складна? Тому що політичні процеси (чи те, як про них розповідають взаємно ворогуючі ЗМІ й афілійовані "незалежні" експерти) свідчать, що лише негативними рисами характеру досягають стрімкого успіху й зростання особистого добробуту. А носіям позитивних рис ставлять гарні пам'ятники, і то не всім. Тобто мотивів бути хорошими у мережевої спільноти не виникає. Немає переконливих прикладів.
Цим почасти й пояснюється наростання вимог диктатури. Але при цьому вони не містять можливих процедур її досягнення. Річ не тільки в природній для таких тем обережності. А в тому, що диктатуру, з погляду її дбайливців, має фізично здійснити "хтось" інший. І вже, звісно, не на шкоду її віртуальним прибічникам.
Реальна соціальна напруга яка, безперечно, існує, цю тему оминає. На відміну від попередніх політичних криз. І це тривожніший знак для влади, ніж уся мережева балаканина разом узята.
Повертаючись до теми процесів, які на "с" починаються, на "ч" закінчуються. Інтернет сам по собі не породжує неврозів, але невротики - найактивніші його користувачі. І це також слід ураховувати в оцінці текстів, які хочеться негайно відкоментувати. Як ішлося на початку, що пафосніший і глобальніший текст, то, як правило, банальніша й приземленіша реальна причина, яка його викликала. Але читач цього не може знати, бо піднесений виклад для нас традиційно, з самого дитинства, - один з маркерів чудесного.
Небезпечним є механізм психічної індукції. Емоції і наміри, навіть не проявлені, навіть приховані побажання, прихований меседж у тексті передаються іншим. Приховане роздратування все одно якось себе виявить. І позначиться насамперед на тих, хто не має до цього безпосереднього стосунку.
Складно бажати людям мудрості у хвилини погано усвідомлюваного ними самими розпачу. Можна лише порекомендувати більше спілкуватися з реальними людьми, які вже довели вам особисто свою реальність і адекватність позитивними вчинками.
Ідучи від часткового до загального, слід згадати глобальну проблему суспільства - повна відсутність такого функціоналу, як загальна соціальна етика. Є взаємовиключна етика різних соціальних груп, є ще більш взаємовиключна особиста мораль. Але загальних правил поведінки і спілкування з незнайомими людьми вже давно не існує. Ліберальні заклинання, погано перекладені з іноземних мов, не годяться як моральні імперативи для суспільства, що досі живе в епоху вугілля й сталі.
Ну, і несмак. Хоча для країни, що радіє "Євробаченню", - це незрозуміла претензія, але те, що називається стилем, тактом, дозволяє відокремитися від дурості. Та тільки відокремленість - це до снаги сильним. А якщо ні, то жах самотності жене людей до дешевих джерел масового споживання. Інформації в тому числі. Підсумком є всі симптоми, що з'являються у процесі і після дешевого застілля.
Можливо, книжки нас урятують? Можливо. Але спочатку - буквар. Букву "с" пропускаємо.