Це було в роки моєї студентської юності. Після весілля друга, де був свідком, разом з молодятами поїхав до Криму…
Ніч, багаття… Я видерся на якесь дерево і всівся на гілку. Темрява довкола була такою густою, що був абсолютно впевнений, що ні я, ні дерево не відкидаємо навіть непевної тіні.
Ми розташувалися на горбі, що притулився до стрімкого схилу в напрямку моря. Ніч була тиха, незліченні зірки всіяли небо. Уявив собі цю картину, ну, приміром, десь з берегів Туреччини, і мурашки побігли по тілу. Я виразно відчув їх між собою і корою гілки, на якій сидів.
Ніч - ніби поділена навпіл: світлу темряву формували зоряне небо й місячне море, а чорна темрява починалася від берега і круто здіймалась у гори. Серед цього мороку, мов у невагомості, самотнє багаття, поруч - дерево, а на дереві - я. Від усвідомлення того, що це видовище не має жодних ознак часу, мені стало моторошно. Така картина могла існувати й тисячі років тому. Я відчув, як випав з часового вектора. І не тільки - відчуття простору теж зраджувало мене, бо перебував між землею і небом. Мене охопив якийсь невимовний жах. Навіть привиділось, як у морі на хвильку зупинились дельфіни, щоб "з'ясувати", що ж це за паніка, в чому річ.
Ліворуч унизу на тлі молочного моря краяли простір кипариси, обрій між небом і морем майже не вгадувався, бо зірки віддзеркалювались у тьмяному сріблі моря. Лише виноградники праворуч видавалися найпевнішою ознакою якогось незбагненного часу. Та, власне, і це не було очевидно, бо в темряві ночі про виноградники я лише здогадувався.
Мені спало на думку, що такі краєвиди тут спостерігали десятки поетів, художників, філософів, а Айвазовський точно щось подібне намалював.
Щойно згадав про них, як тієї ж миті геть втратив міру часу і майже відчув, що ось вони всі стоять тут у темряві навколо дерева й багаття і пошепки з'ясовують між собою, навіщо тут зібралися. Я зрозумів, що час покинув мене напризволяще з ворожбою ночі, а вона скористалася тим, що я відірваний від землі. Гарячково почав пригадувати, як сюди видерся, а потім зрозумів, що геть не уявляю, на якому ж саме дереві опинився. Щось підказувало, що це яблуня занедбаного саду, але не був у тому впевнений. Та й що мені дало б це знання, коли пам'ятав місце, але не уявляв часу, в якому перебуваю. Те, що в темряві, ондечки, стоїть Чехов і глузує з мене, явилося мені як доконаний факт. Я виразно бачив - та ні, не бачив, а перебував у мізансцені, в якій Чехов штовхав у бік Волошина, і вони разом тішилися з того, що чоловік видерся на яблуню і не може дати собі ради, як з неї злізти. Так я визначив, що таки справді сиджу на яблуні. Але разом з тим знанням здогадався, що на гостину до Волошина міг приїхати Лев Толстой - вони навіть зовні були подібні.
Перспектива зустріти графа сидячи на дереві, буцім якийсь бешкетник у чужому саду, мене засмутила, бо уявив собі, скільки ж це доведеться йому пояснювати, що я хлопець серйозний, що схиляюся перед його талантом... Відтак вирішив чимдуж стрибати.
Аж тут почувся тріск. У дошці від дерев'яного ящика, яка горіла в багатті, закипіла вода. Пар, що утворювався, розриваючи деревину, спричиняв тріск, який і повернув мене до дійсності. Я обережно спустився на землю. Але тієї миті, коли тріснула дошка, повернулися не лише час і простір. Ніч вибухнула тисячами звуків - писків, шурхотів, свистів. Цвіркуни обвалили цю симфонію, і я почув, як дорогою високо наді мною проїхав тролейбус на Ялту. Я був під деревом яблуні, наді мною - поселення Малий Маяк, а найближча тролейбусна зупинка називалася "Кипарисная". Несамовитий шквал запахів ночі - випаленої сонцем трави, смоли кипарисів, морського бризу й екзотичних квітів - повернув мені уявлення про буття, хоча був таким неземним!
Своїх друзів-молодят не чекав. Вони пішли цілуватись у виноградник. Їхні речі лежали біля багаття, вони його бачили, тому я впевнено пішов назад до турбази, залишивши їм печену картоплю. Поволі очі звикли до темряви, і я почав розрізняти стежку - так вийшов на дорогу між виноградниками.
На турбазі пройшов повз головний корпус, танцмайданчик, повернув у бар "Дубок". Традиційно вклонився плакату "Турист - водке антагонист" і замовив склянку Мускату білого червоного каменя. Звична метушня й гармидер туристичного прихистку швидко впровадили мене у спокійне буденне русло. Губами, потім кінчиком язика обережно торкнувся вина. З ним повернулося відчуття смаку… І все було би гаразд, якби на сусідньому столі не помітив кимось забутої книжки Гріна "Бегущая по волнам". У цей час на танцмайданчику саме співали "По волнам моей памяти я поплыву". Я зрозумів, що даремно так легковажно вирішив, що позбувся ворожби ночі. Уявив собі, як весело прощаються зараз і розходяться письменники й художники, як з'ясовують, кому на Ялту, кому на Гурзуф, а кому на Планерське й Феодосію. Їхній бешкетний настрій передався й мені. Я знову перевів погляд на книжку: чи не називається вона часом "Взбирающийся по ветвям"?
Мені стало ніяково, що я так прожогом накивав п'ятами навіть не попрощавшись.
Поволі смакував вино. Було трішечки шкода, що у знаному товаристві так і не з'явився Курт Воннегут - мені було що йому розповісти і про що розпитати. Але я добре усвідомлював, що Курт Воннегут жодним чином не тулиться до південного берега Криму... Підійшли Сашко з Іриною, почали вибачатися, що залишили мене серед ночі самого. О, якби вони знали, в якому товаристві я побував!
Книжку я віддав бармену, пояснивши, що хтось її забув, а він знизав плечима: "Та до вас тут нікого не було, всі на танцях"…
А ми з друзями - не на танці, ми подалися купатися в нічному морі...
Я частенько згадую ту ніч тридцятирічної давності в Криму... Хтось може мені закинути, що ніякої втрати тяглості часу не було, і ні Чехов, ні Волошин, ні граф Толстой до мене під дерево не приходили, і що я їх не бачив. Але я добре пам'ятаю, що, хоч скільки пригадував, - жодного разу не згадав, що бачив тієї ночі Місяць, хоча він був присутній у всьому. Врешті-решт, ми ж і купались у місячному морі! А те, що Сонця не видно вночі, ще не означає, що саме в цей його час немає.
А ще я шкодую, що не забрав тоді "Бегущую по волнам", бо, коли ми виїжджали з турбази, книжка все ще лежала у барі. По неї ніхто так і не прийшов, і я підозрюю, що то був мені подарунок від Олександра Гріна. А може, воно й на краще, бо я згадую ту книжку все своє життя…