"Всяке мистецтво має на меті привести до порядку певну розхристану у житті людину".
Лесь Курбас
Якось вуйко Дезьо окреслив мені цікаву обставину: "Часом бува, що зустрінуться в горах двоє дідів, сядуть на колоду, помовчать годину, а потім розійдуться. А вони поговорили…"
Я сиджу на Перевалі на колоді - перепочиваю після підйому. Навколо мене супокій, затінок… Наді мною дерева формують такий собі живий природний грот, а вихід з нього нагадує велетенський екран 3D формату. Я перебуваю в центрі незбагненної дії - симфонії сонця, неба, вітру й гір.
Я думаю про кольори. Це моя давня тема, до якої звертаюся впродовж усього свого життя. Якось у дитинстві, ще в молодших класах, мене вразив здогад про те, що листочок, який я бачу як зелений, мій друг з сусіднього під'їзду може сприймати так, як я сприймаю коричневий колір. Хоча ми обидва будемо його називати зеленим. Тоді я лише спробував собі уявити, який вигляд мав би світ, у якому всі дерева були б коричневими. Грушу, під якою тоді сидів на лавочці в нашому дворі, я ще уявив. Але коли дійшло до трави й кущів, то забракло фантазії. Вже в старших класах школи, коли поглиблено вивчав фізику, намагався придумати якийсь тест з "еталонними кольорами", щоб установити ці розбіжності в сприйнятті, але що з того вийшло - забув. В університеті, наскільки пам'ятаю, мені вдалося встановити логіку, за якою можна виявити такі розбіжності, але того ланцюжка я теж не запам'ятав, бо саме прочитав, що в Америці живуть племена індіанців, які не розрізняють кольору неба й кольору трави. В них цей колір визначається одним поняттям, а здогадуються вони, про що мовиться, з контексту. Тоді я теж робив кілька спроб уявити собі, як воно має бути, коли небо і ліс одного кольору. Це мені не вдавалося, але компроміс було знайдено, коли дізнався, що в ескімосів є 10 окремих визначень стану снігу. Мабуть, вони так само не уявляють собі, як я можу жити і не розуміти, що сніг у повітрі і сніг на землі - це різні речі?
І ще про сніг. Китайці вважають, що найсмачніший чай - це чай, заварений на воді зі снігу, що випав на квітучу сливу. До чого тут китайці? А до того, що це колода доправляє мене в мої студентські часи. Ми тоді часто бували в Карпатах, і якось, сидячи на цій колоді, я розповідав нашим дівчатам про секрети заварювання чаю.
А ще я думаю про свою першу подорож до Карпат. Тоді батько взяв нас із братом у поїздку до Путили. Їхали ми через Перевал. З усіх моїх дитячих вражень від першої зустрічі з горами, мені найбільше запам'яталася колода на серпантині, біля якої ми зупинились. Це була особлива колода. Видовбана, вона нагадувала величезні бабині ночви. Така ж стара й темна. В колоду дерев'яним жолобом просто зі скелі текла вода. Не гори, Перевал і краєвиди вразили мене, а ця колода, з якої можна було напитися холодної води подорожньому, коням і будь-якій звірині, що дісталася сюди. Мене бентежило те, як з дірки в горі, а не з крана, тече такий потужний струмінь і не стихає. Я часто в місті згадував ту колоду: чи тече там вода, коли нікого довкола немає? Що відбувається з водою і колодою, коли в горах зима? Я розумів, що вода там тече і вночі, навіть коли я сплю, але думати так мені доводилося себе примушувати. Мабуть, це був перший досвід усвідомлення розподілу дії: все, що відбувається, відбувається не тільки довкола тебе.
Тепер я думаю про бабині ночви. Вони були темні, аж чорні. Від цього видавалися важкими, але насправді були напрочуд легкі. Мама розповідала, що в цих ночвах мене колисали. Дід брав віжки, хитрим способом обплітав ними ночви, а потім вішав на дерев'яний кілок у сволоку під стелею. Коли вже старшим я бачив ці ночви, які були мені до середини стегна, то ніяк не міг уявити собі, як у них можна було мене колисати. Але кілок у сволоку, що нагадував ручку від коси, переконував мене беззастережно, що так воно й було.
Згадки про минуле, що раптом обступили мене, створили цілковите враження, що я, сидячи на колоді, потрапив у якусь машину часу, де дія несамовито доправляє мені незбагненні сюжети. Я повертаюся до джерела в горі, і мені стає нарешті зрозумілою його чарівлива ворожба. Там людина стає присутньою в усіх часах. Колода береже історію свого довгого життя. Вода, що біжить зі скелі цієї миті, випала на вершині снігом сотні років тому, розтанула, а потім поволі, пройшовши через тисячолітні граніти й туфи, принесла сюди історії морів, що колись над ними вирували. Сама гора - це формація флішів. Серія його шарів - такий собі геологічний торт "Наполеон", стотисячолітній архів. Я колись намагався уявити собі, скільки ж років охоплю, якщо затулю шар флішу великим пальцем? Від таких спроб у мене зазвичай паморочиться в голові. Щоб не відтворювати навмисно відчуття тривожних станів, повертаюсь у ближчі часи.
Я думаю про те, як тут, на цій колоді, колись могли сидіти Олекса Довбуш і Бааль Шем Тов і вести бесіду про вічне або буденне. Можливо, саме тоді Довбуш і подарував рабі Ізраелю люльку, яку той зберігав до кінця свого життя. Я уявляю собі це так виразно, що навіть оглядаюся на край колоди, аби визначити, чи вистачає їм місця поруч зі мною.
Ці колоди знають багато таємниць. Вони зберігають сюжети таких планів, що їм могли б позаздрити найвідважніші сучасні мрійники. А які палкі освідчення формують вишуканість їхньої аури! Навколо цих колод розгорталися побутові драми, на них розкладали харчі подорожні, простір навколо них сповнений очікувань і невимовних зітхань. Тут назавжди розставалися, тут чекали на зустріч. Вони пам'ятають поіменно всіх, хто вирушив "за океан", і пам'ятають, що кожен з них обіцяв. Ці колоди знають, що всі, хто пішов, сюди неодмінно повернуться, бодай у спогадах майбутніх дідів.
Ось про що "мовчать" діди, коли недільного дня сидять на колоді в затінку. Вони шукають себе в цих сюжетах, бо "там" - уже більше, ніж "тут".
У плин моїх думок вклинюється тема роздумів невідомого мені чоловіка. Він щойно відвіз доньку в гуртожиток, і тепер сидить тут, на колоді, й згадує, як сам колись уперше переступив поріг нової домівки в місті. Згадує друзів, думає про те, як швидко промайнуло життя. І вже визначає, коли треба буде поїхати до міста знову, щоб завезти доньці осінні речі й якісь домашні харчі.
Щойно встигаю подумати, що скоро осінь, як у статичній картині мого 3D кінотеатру відбувається дія. Невідомий мені птах вилетів з-за кущів і стрімголов шугонув у яр. Цей рух розколошкав простір навколо - почувся спів птахів, хмарки на небі розпочали свої пустощі з вітром. Я поплескав колоду, усміхнувся і раптом зареготав так, що з кущів вилетів сонний горобець. Спало на думку: а що уявляє собі колода? Якими місцями покоління людей, котрим вона прислужилася, натерли її до блиску? Що розповіла б вона про це? Коли почав подумки - за неї - порівнювати чесноти Орисі з Підзахаричів і Марійки з Розтоків, то несамохіть прихилився до колоди...
А ще я думаю про те, як вуйко Дезьо казав: "Гори - це не просто гори. Гори - це міфи". А якщо гори - це архіви міфів, то колоди вздовж доріг - це скрині цих архівів.
Про що я думаю? Я думаю, що карпатська колода - це такий собі незбагненний простір концентрації всіх часів і дій. Коли ти на неї сідаєш, то тебе обступають найнесподіваніші сюжети твого життя, які дісталися сюди невідомими тобі версіями, яких ти не переживав. Принаймні ти про них не знаєш. І тут я починаю усвідомлювати, що саме такої миті, коли сидітиму на карпатській колоді, дізнаюся давно шукану відповідь на запитання: "А коли ж, у якій дії відбулося й виповнилося твоє життя, хоча ти жив, живеш і житимеш після того?". Часом я гадаю, що це трапилося тоді, коли тут, на Перевалі, я розповідав дівчатам про чай, сніг і квітучу сливу, хоча після того ще було багато всього: і захист дисертації, і сім'я, і мої книжки. Моє призначення я реалізував тоді.
І що цікаво - деякі факти мого життя ніколи не являються мені тут, біля карпатської колоди. Чи, може, я тоді "блуднув", обрав "не своє"? Чи, може, ті версії мого життя вже обірвалися? Хоча, я не вважаю власну версію якоюсь унікальною в порівнянні з іншими. Тож не виключаю, що оце зараз "я" сиджу не тут, на карпатській колоді, а стою на парапеті біля Художньої галереї в Созополі, дивлюся на руїни Аполлонії Понтіки і думаю про колоду на Перевалі.
Збираюся встати з колоди, але на хвилю зупиняюся - мушу пригадати, куди ж і по що я йшов?
Щойно підвівся, як з-за кущів від найближчих хат до мене полинула пісня. Жіночий хор виводив: "Вер-бо-ва-я доощечка, доощечка-а-а…"
І я завмер: там Сергій Параджанов і Іван Миколайчук ще й досі знімають "Тіні забутих предків".
"Мистецтво - ось нова технологія мислення цивілізації, яка виведе людство з простору "задуму людини" і впровадить його в царину "задуму щодо людини". Інакше ми будемо приречені рухатися версіями ресурсних технологій, які неминуче доправлятимуть нас до нових, іще глибших, криз", - подумав я і сам собі здивувався.
Це все - карпатська колода. Її ворожба.