Що стосується заяв Путіна, Медвєдєва, Симоньян і Ко, які знову зарясніли в медіапросторі після святкувань у Росії «Дня народного единства», то слід розуміти, що їхні виступи мають привертати увагу лише юристів на предмет доказів у майбутньому Міжнародному трибуналі.
Реагувати пересічному користувачу мереж на ці інформаційні провокації не потрібно, бо це не лише шкідливо для психіки, а й сприяє їхній меті.
У Росії створена інформаційна машина — медіамонстр (ММ), який функціонує вже автономно. Цей ММ є своєрідним медіапаразитом. Він поглинає й нищить інформаційний простір, пожирає когнітивний світ уже не лише користувачів, а й тих, хто потрапляє в їхнє оточення через настрій, слово, інтонацію тощо, на кшталт інфекції.
Головне завдання цього ММ полягає в тому, щоб нав’язати власний порядок денний, узурпувати увагу, а відтак узяти в управління особистий час людини й винищити в ньому все особисте.
Марно шукати (спростовувати) логіку цих заяв, бо алогічність теж є інструментом привертання уваги. Згадайте поведінку Росії в ООН.
Глибока аналітика чи влучний сатиричний мем не діють на цього медіамонстра, а лише збільшують і наповнюють простір його поширення та аудиторію поневолення. Тому дають зворотний очікуваному ефект.
Наші дії мають бути логічними, як і проти будь-якого паразита: уникати контактів, дотримуватися дистанції та «мити руки з милом».
А дезінфекцію проведуть ЗСУ.
Поза Україною ситуація набагато складніша. Там немає жахливої бази порівняння, яку в нас впровадила війна. Саме ця база порівняння дає нам можливість дуже точно побачити і відчути наслідки виборів, що відбуваються за кордоном.
Ми добре бачимо, що схожі ММ виникають і в інших країнах світу, хоча й мають локальне поширення. Ці медіапаразити деформують політичний простір тих держав. Цікаво, що часто можна легко відстежувати їхні зв’язки з російським медіамонстром: технологічні, змістові й етичні (власне, за відсутністю будь-якої етики).
Суспільне представництво в таких країнах стає порожнім, бо сформоване, нав’язане медіамонстром. Вибори в державі перетворюються на фарс.
Такі вибори — це лихо сучасної цивілізації. Люди оточили себе пристроями, яких уже не в змозі осягнути й зрозуміти. Щоб не впасти в перманентний невроз, вони обривають зв'язки причинно-наслідкових ланцюжків до комфортного мінімуму. Логіка опису процесів стає куцою, примітивною та веде до архаїзації, інфантилізму.
— Тату, а що від Бердичева далі, Місяць чи Фастів?
— Боря, не мороч голову! Підійди до вікна. Місяць бачиш?
— Бачу.
— А Фастів?
Усе це є живильним середовищем для пройдисвітів, у чиїх руках опинилися найпотужніші інформаційні системи.
Медіапаразити є такими, бо зловживають довірою до писаного і мовленого на загал слова. Та найгіршим є те, що обіймаючи своїм контентом мільйонні авдиторії, вони перебувають поза етикою, на них не розповсюджуються жодні суспільні етичні домовленості. Власне, їх інструмент — хайп, фейк, скандал, конспірологія тощо — за своєю онтологією не передбачає жодних стримуючих моральних настанов.
Порівняйте, до прикладу, з «Етичними нормами газети «Вашингтон пост», які були опубліковані у 1933 році і з того часу залишаються непорушними: «Журналіст і його роль. Журналіст повинен робити все можливе, щоб залишатися частиною аудиторії, бути робітником сцени, а не зіркою, інформувати про події, а не створювати їх».У сучасному глобальному медіапросторі виникла потвора: медіапаразити поставили себе поза засадничими імперативами, на дотриманні яких виникла і розвинулася цивілізація. Вони опинилися поза етикою. Це і складає суть виклику, з яким зіткнулося людство.
Медіапаразити — це метастази інформаційного світу, такого, яким ми знали його досі.
Людині, яка лише зрідка відводить очі від плаского екрана смартфона чи телевізора, дуже легко навіяти думку, що Земля пласка, бо такою людина бачить її довкола.
Чим усе це закінчиться, як зміниться, важко навіть уявити.
Але є те, що можна зробити легко і вже — берегти і пам’ятати себе, не дозволяти засмічувати свій суверенний час та простір перманентним потоком нав’язаної маячні.
Є багато людей, які теж знають, що Земля кругла.
Більше статей Валентина Ткача читайте за посиланням.