Схоже, говорити про цінність життєвого досвіду людей похилого віку в країні - заняття марне, адже багато хто з нас, навіть не витягуючи цю крамольну думку з підсвідомості, вважає, що «радянські» духом літні люди не можуть бути мудрими. І правнуки не поспішають отримати пораду свого сімейного «аксакала», та й не очолює той увесь рід, і благословень його ніхто не потребує. Соціум дратують «бабусі Черновецького» - чи не більше, ніж сам Черновецький…
«Публічна самотність» старості
Старенькі часто почуваються самотніми, навіть маючи багато родичів, яких півжиття доводили до розуму. Тому частенько вони «йдуть у люди», розповідаючи про своє життя випадковим молодим знайомцям, підсаджуючись до них на паркові лавки. Так робить дев’яностооднорічна Галина Павлівна - ставна бабця з палицею: то на одній лавочці посидить, де курять підлітки-«емо», то на іншій - де діляться досвідом молоді мами: і ніхто її не слухає, всі відвертаються. Тоді вона голосно вигукує: «Не розумію, я ж цікаво розповідаю - Новоросійськ бомбили, а я тоді на заводі працювала, прийшла додому, а дім зруйнований, і з-під завалів сусідка пищить, вона під ліжком сховалася і її стелею привалило… Врятували сусідку. Я добре жила - чоловік із війни прийшов, два сини в мене, правнуки вже, я для них ще дачу будувала. А тепер не потрібна нікому, ніхто з них мене не слухає, тільки забігають продукти передати. Ще можуть вилікувати - у мене внук лікар. Але ж так важко жити самій…» Бабці відповідає дівиця з айподом: «От у вас проблема - Новоросійськ, а в мене - що студентам важко знайти підробіток. Отож у кожного - своє…» Спантеличена Галина Павлівна, щось бурмочучи, віддаляється в алею. Виявляється, її колосально складне життя - її власна проблема: бабусю не кличуть у школи ні на які «уроки мужності», до неї не приходять соціальні працівники, оскільки її немолоді діти проти цього, та, вочевидь, і самі вони «не звірі», приділяють належну увагу старій матері, яка з роками, на їхню думку, дедалі більше перетворюється на дитину… А насправді її гнітить незатребуваність, і вона знаходить притулок у спогадах: коли була молода й почувалася «максимально живою», попри військові злигодні.
А ось у вісімдесятилітньої Антонини Максимівни нікого немає, крім добрих людей, які успадкують її однокімнатну квартиру, коли її не стане. Люди справді добрі: і ремонт зробили, і операцію на очах бабусі оплатили. Перш ніж осісти в Києві, Антоніна Максимівна півжиття вербувалася на різні «будови народного господарства», чоловік її залишив, єдина дитина померла малою. Тепер вона славиться серед сусідів своєю гостинністю: просто боїться довго бути у квартирі сама. Вона на диво покірна життю. Каже: «Тепер модно лаяти начальство. А я не смію - я простий пішак, за все життя в начальство не вибилася, отже - розуму мені бракує. І коли люди обурюються, що влада будує палаци і влаштовує своїм нащадкам шикарні весілля, я тільки рада: хай хоч чиїсь діти поживуть нормально…»
Ударимо конференцією по безправ’ю та безнадійності!
Життя старих драматичне. З цим ніхто не сперечається. Тому недавня науково-практична конференція, яка пройшла за фінансової й методичної підтримки Німецького федерального фонду EVZ («Пам’ять, Відповідальність, Майбутнє») і його Програми «Місце зустрічі: Діалог», мала пронизливу назву - «Люди похилого віку в Україні: свої чи чужі». Метою конференції було висвітлення напрямів державної соціальної політики в Україні щодо людей похилого віку, визначення проблем, із якими зіштовхуються люди похилого віку, та шляхів їх вирішення, ресоціалізація людей похилого віку, які постраждали від нацизму, підвищення їхнього соціального статусу.
- То «свої» чи «чужі» наші літні люди в суспільстві? - запитую президента Асоціації психіатрів України, члена Громадської гуманітарної ради при президентові України, голову наглядової ради програми «Місце зустрічі: діалог» в Україні Семена Глузмана.
- Чим провокативніша назва конференції, тим краще, - щоб отямилася влада. А ті люди, котрі хочуть бути при владі, мусять намагатися сподобатися людям похилого віку. Адже вони, треновані ще радянською системою, ходять на вибори, на відміну від молоді. І така неприємна й цинічна людина, як Черновецький, легко завоювала серця старих, причому двічі, - і річ тут була не в гречці, а в увазі.
- А чи можна взагалі говорити про те, що в державі є якась соціальна політика?
- Соціальної політики в нас не було, натомість була інерція радянської соціальної політики. А Міністерство соціальної політики в нас є, і тепер Тігіпко вкупі з командою Акімової намагаються щось формувати «згори». Мене обурює те, що це роблять без інформування народу. Те ж саме відбувається і з реформою медичної галузі, де перший ворог - медична номенклатура. Тому й соціальні реформи можуть перетворитися на пшик.
- Чи мусить суспільство відповідати за літніх людей?
- Безумовно, адже ми всі будемо людьми похилого віку. Ми в Асоціації психіатрів України кілька років досліджували, що різко різнить людей похилого віку в нас і в Європі, - і це впадання в депресію. Для наших стареньких характерна саме вона. Європейські люди похилого віку, навпаки, розкріпачуються, адже починають «належати самі собі». Це пов’язане не тільки з бідністю чи її відсутністю. Літня людина потребує залучення в соціальне життя, для неї головне - контакти з людьми. А за даними благодійної організації «Турбота про літніх в Україні», найтяжча ситуація з людьми похилого віку, котрі живуть не самі, а з дітьми та внуками, що обмежують їхні контакти з волонтерами.
- Річ не тільки в бідності старих, а й у ставленні до них держави, - включається в розмову виконавчий директор благодійної організації «Турбота про літніх в Україні» (Age Concern Ukraine), координатор програми «Місце зустрічі: Діалог» в Україні Галина Полякова. - Ми запитували в півтори тисячі людей похилого віку, чи зазнають вони дискримінації за віком, і отримували позитивні відповіді. Ми провели опитування, наскільки наші міста пристосовані для проживання, - виявилося, що люди похилого віку не знають навіть, як пристосувати власне житло під свої потреби. До речі, народ не рветься й у волонтери, - у нас дві тисячі волонтерів віком за п’ятдесят років у десяти містах України, і це наш «золотий фонд». Людей старшого та середнього віку від участі в добродійності стримує радянська пасивність. А молодь - хороша в якихось акціях, для неї це період, коли потрібно набиратися досвіду, а люди старші вже його віддають. «Третій сектор», по суті, має в соціумі стежити, і щоб бізнес «не заривався», і щоб держава на людей не тиснула, - але ми дуже слабкий сектор… І до громадських організацій люди ставляться з легкою іронією.
Ось оголосили рік активності людей похилого віку та консолідації між генераціями. А мені дедалі частіше згадуються слова однієї бабусі: «Якщо вам не пощастить, ви доживете до мого віку»... А щодо наступності - то старим і з цим важко. Багато хто вважає, що опинився на схилі віку в «чужій» країні з дуже різким світоглядним розривом із молодшими генераціями.
Щастя - це здоров’я і благополуччя
Виявляється, відчуття щастя в наших людей - у будь-якому віці, - прямо залежить від їхнього матеріального достатку. У розвинених країнах Заходу інакше - там після досягнення певної планки доходів рівень щастя стабілізується і вже не залежить від дальшого зростання доходів. Утім, і в них, і в нас для щастя найважливіше, чи є в людини люди, котрі її люблять, та улюблена справа. А нашим недолюбленим що державою, що близькими стареньким - «бути б живими» і просто зберегти себе на «внутрішньому ресурсі»… Доповідь генерального директора Київського міжнародного інституту соціології Володимира Паніотто була присвячений темі благополуччя, здоров’я і щастя людей літнього віку в Україні.
- Для визначення матеріального становища людей ми використовуємо показник суб’єктивної бідності - дивимося, скільки людей відзначає в запитаннях позицію «нам не вистачає на їжу». Зазначу, що коли люди говорять про брак грошей на їжу, вони мають на увазі неможливість харчуватися так, як звикли, а не вираховують, скільки грошей їм потрібно, аби попросту не простягти ноги, як це роблять економісти, визначаючи абсолютну бідність. Рівень бідності в Україні в цілому наразі становить 18%. А показник суб’єктивної бідності шістдесятилітніх і старших людей похилого віку становить 25% - стільком, за самооцінками, не вистачає грошей на їжу. Серед тих, кому за сімдесят, цей показник становить 30%.
Половина громадян віком за 60 років вважають своє здоров’я поганим, тоді як серед сорокалітніх проблеми зі здоров’ям мають 15%, а серед молоді - лише кілька відсотків. У віці за 70 років про погане здоров’я кажуть 60% опитаних.
У нас чим вищий матеріальний достаток людини, тим вона щасливіша, причому в будь-якому віці. З 2001 по 2008 рік кількість бідних зменшилася з 35 до 11%, але з 2008 по 2011 рік - зросла до 18%, що все-таки набагато менше, ніж у 2001 році. Відповідно, у 2001 році в нас налічувалося 30% щасливих людей похилого віку, а 2011-го - 48%. У групі опитаних середнього віку (30-60 років) щасливих 62%, а серед молоді - 82%. Чим важче людям живеться матеріально, то менш вони щасливі та здорові. Говорячи про щастя, слід розуміти, що відчуття щастя залежить не просто від забезпеченості, а від співвідношення рівня забезпеченості та очікувань і запитів. Судячи з усього, рівень претензій у людей похилого віку перестав зростати, навпаки - люди зрозуміли, що очікувати позитивної динаміки не доводиться, а крім того, для щастя матеріальний рівень не є визначальним показником, важливо, чи оточують людину близькі люди. Самотні старі найменше щасливі. Серед самотніх людей за 70 років 85% - жінки і тільки 15% - чоловіки. Тому проблема самотності для людей похилого віку - це «жіноча» проблема.
Можна сказати, що багато літніх людей «більш-менш» щасливі (як уже було сказано, їх близько 50%): при невисокому рівні забезпеченості вони щасливі, бо мають низький рівень претензій, вочевидь, орієнтуючись на свою соціальну групу, на середні показники благополуччя для таких людей, як самі.
Серед пережитих за рік стресових ситуацій люди похилого віку називають хворобу, операцію (22%), хворобу близьких (18%), відчуття власної безпорадності (16%), втрату віри у власні сили (10%), - усі ці показники вищі, ніж для молодих та осіб середнього віку. Віру в людей втратили 8% людей похилого віку, що менше, ніж в інших вікових групах.
Характерно, що в розвинених країнах Заходу люди похилого віку живуть зовсім інакше, ніж у нас. Вони забезпечені не гірше, а часто - краще, ніж люди середнього віку, оскільки сплатили вже всі кредити і страховки, мають накопичення. У них є стабільність, вони можуть жити собі на втіху.
Представники Верховної Ради та уряду на конференції бідкалися з приводу старішання нашого населення. Тим часом директор Фонду народонаселення ООН Нусхат Есан зазначила, що збільшення частки літнього населення у світі є не проблемою, а великим досягненням цивілізації, пов’язаним із подовшенням тривалості життя. Проблема лише в тому, аби справедливіше розподіляти блага між усіма віковими групами. Мені дуже сподобався заданий нею кут зору на ситуацію. А що стосується наших пенсіонерів - то їм доводиться втішатися хіба тим, що наступним за ними буде, імовірно, ще гірше…