Новий рік приходить завжди і до всіх дітей - у цьому кожен з нас твердо упевнений ще з дитинства. Приходить і приносить у наш дім різнобарвні переливи ялинкової гірлянди, сяйливе мерехтіння дощику, приємний шелест подарункових упаковок, очікування дива.
А якщо дому немає? Якщо він перетворився на вирву або мертво сиротіє темними вікнами, ніби й не сподіваючись уже, що на розбитому снарядом брудному підвіконні колись знову з'явиться написаний старанною дитячою рукою лист Дідові Морозу або Святому Миколаю? Лист з найпотаємнішими бажаннями і мріями. А ще з вірою в те, що обов'язково знайдеться добрий чарівник, який усе виконає.
У передноворічні дні волонтерський центр "Фролівська, 9/11" став для дітей-переселенців саме тим домом, де очікують дива. Де до кожного обов'язково приходить Дід Мороз із подарунками.
Дива Святого Миколая
Чарівні перетворення почалися ще напередодні дня Святого Миколая.
Великий і затишний двір волонтерського центру раптом засяяв гірляндами. Вони повсюди - на дитячому майданчику, на наметах з написами "Хімія", "Продукти", "Дитячий одяг", на імпровізованих навісах, під якими відбуватимуться концерти й майстер-класи.
А в самій будівлі центру кипить бурхлива діяльність. В одній з кімнат усі охочі можуть узяти участь у написанні величезної картини про зиму. Але хоч стараються юні художники та їхні мами, однаково найяскравішим і найпомітнішим на картині виходить величезне яскраво-жовте сонце. Тепле, яскраве, святкове. Як і настрій у дітей.
У сусідній кімнаті йде підготовка до великого концерту. Це надзвичайно відповідально, бо виступ буде не де-небудь, а на сцені Контрактової площі, перед величезною кількістю глядачів. Попри хвилювання, діти тримаються впевнено. Сценарій писали самі, категорично відмовившись від допомоги дорослих. І репетирують теж самі, старші вчать молодших.
Мені все-таки вдається пробратися у святая святих - на репетицію. Твердо обіцяю юним артистам не втручатися, а тільки дивитися. Затишно влаштувавшись у кутку на підлозі на величезному білому плюшевому ведмеді, чекаю учасників репетиції - після кожного номера вони приходять сюди відпочити.
Першими приземляються на теплу іграшку четверо братів. На перший погляд, усі близнюки. "Ми не близнюки, а погодки, - терпляче пояснюють хлопчики. - Мирославу - 7, Ярославу - 8, Святославу - 9, Ростиславу - 10 років". Чотири Славики приїхали з Донецька.
- Подобається вам у Києві?
-Так, тут добре. У школі багато нових друзів. По суботах ходимо на Фролівську в дитячий клуб, на цікаві майстер-класи.
- Я бачу, ви дуже добре співаєте і танцюєте.
-Ми в Донецьку в музичну школу й на гімнастику ходили. А тут, у Києві, дуже хотіли б ходити на футбол.
- Чому ж не ходите?
-Там дуже дорого. У школі футбол коштує 200 гривень на місяць за одного. Є ще інша школа біля нашого будинку, там класне футбольне поле Кличко зробив. Але туди не можна, там огороджено такими високими парканами!
- Діду Морозу листа вже написали?
-Ні.
- Чому?
-Ми в Донецьку писали Діду Морозу. Там у нас у центрі міста така спеціальна кабінка стояла - "Дідморозівська" пошта. Тут такої немає.
- А якби все-таки написали, що попросили б?
-Дім. У Києві.
Як виявилося, проблема житла в цій родині стоїть надзвичайно гостро. "…Оці чудові хлопчики, схожі один на одного, як близнюки, хоча насправді погодки, через місяць повернуться додому, - розповіла про чотирьох Славиків волонтер Фролівськой Леся Литвинова. - Не тому, що вдома перестали стріляти, а тому, що батьки не тягнуть найману квартиру. Намагалися, дуже намагалися, але не змогли. І немає в тебе в кишені квартири, яку ти можеш витягтися й сказати: "Не їдьте, будь ласка. Ми впораємося". От просто немає..."
Та що за свято без чудес? Прямо в день Святого Миколая прийшла радісна новина - волонтерам вдалося знайти житло для сім'ї на найближчі півроку. Справжнє диво. От би ще з футболом пощастило!
Щоб не було війни…
Поговоривши зі мною, хлоп'ята поступаються місцем на теплому плюшевому ведмеді 15-річний Діані. Вона приїхала до Києва з Луганська майже два роки тому з мамою і двомісячною сестричкою.
- Ми щороку їздимо в гості до дідуся в Київ. Тоді, два роки тому, збиралися погостювати тиждень. Це було влітку - я взяла з собою тільки літні речі. Не знала, що ми їдемо, можливо, назавжди. Я дуже сумую за своїм домом. За своїми речами, своєю кімнатою. Там у мене залишилися бабуся й дідусь, друзі. Дуже хочу з'їздити в Луганськ, але це неможливо.
- Я розумію, ти вже доросла, але в дитинстві ти писала листа Діду Морозу?
-А я й зараз пишу, і моя мама пише. На минулий Новий рік я загадала два бажання. Перше - щоб ми нарешті винайняли будинок у Києві і переїхали від дідуся. У нього багато людей живе, і тому я, моя мама й маленька сестричка всім заважаємо. Ну й друге - щоб закінчилася війна. Будинок ми винайняли, а от війна не закінчилася. Цього року я знову проситиму, щоб був мир. І поки що з бажаннями все. Більше я нічого не хочу.
- Тобі в новій київській школі подобається?
-Ні. В луганській школі навчання було російською мовою, тому тут мені важко. Деякі вчителі мене розуміють, а деякі ставлять двійки, коли я починаю відповідати російською і пояснюю, що не знаю української. Директор школи в нас веде біологію. Він мені завжди каже: "Відповідай російською, я тебе зрозумію, поясню, що незрозуміло". Що ж мені робити, якщо я так звикла, і в мене в сім'ї всі говорять російською? Я намагаюся, але відразу все не виходить.
- А друзі в тебе тут з'явилися?
-Дуже мало. В основному всі мої друзі там, у Луганську.
Діана разом із подругою, 17-річною Катрусею, готує на свято танцювальну постановку. А ще допомагає молодшеньким репетирувати ролі.
Катя приїхала з Донецька торік у вересні.
- Як тільки почалися бойові дії, тато перевіз мене на дачу. Там було спокійніше. А коли й там уже почали стріляти, моя сім'я переїхала в Київ. Уперше на Фролівську я потрапила в літній табір. Було дуже добре: ми їздили на екскурсії, займалися різними цікавими речами. Тепер я сама стала волонтером, ось допомагаю готувати святковий концерт. У себе вдома я займалася танцями, бачила, як їх ставлять, і тепер можу показувати це дітям.
- Кажуть, сценарій концерту, який ви зараз репетируєте, писала ти?
-Так. Мені дали список номерів, а я зв'язала їх, написала слова для ведучих.
- Ти вчишся у школі?
-Так, в одинадцятому класі. Чесно кажучи, в Києві вчитися набагато легше. У Донецьку я вчилася в дуже серйозній гімназії. А зараз мені простіше вчитися у звичайній київській школі. Але в Києві в мене почалося інше життя. І в принципі воно мені дуже подобається. Я познайомилася з багатьма класними людьми - і з дорослими, і зі своїми однолітками. З друзями організовуємо концерти, ходимо на цікаві заходи. Наприклад, їздили на "Х-фактор".
- Ти писала в дитинстві листи Діду Морозу?
-Так, і завжди клала їх під ялинку. А поруч ставила склянку молока з печивом. Батьки, щоб я не бачила, вночі тихенько забирали печиво і відпивали молоко. У листі я прямо писала, чого хочу, щоб батьки прочитали і взяли це до відома (сміється).
- Цього року ти писала Діду Морозу?
-Ні.
- А якби писала, що ти в нього попросила б?
-Попросила б, щоб сюди на Новий рік приїхав мій тато. Він залишився в Донецьку, бо не міг покинути там бабусю й дідуся. Я не бачила тата відтоді, як ми приїхали в Київ.
- Дуже тобі бажаю, щоб це бажання здійснилося.
-Дякую.
Поки ми розмовляли з Катею, закінчив репетирувати свій номер 13-річний Микита. Прямо з імпровізованої сцени плюхнувся на окупованого мною плюшевого ведмедя. За Микитою унадилися чотири Славики. Вони повисали в нього на шиї, руках і ногах, перекидалися й усіляко веселилися. Під час нашої розмови Славики намагалися підказати старшому товаришеві правильні, на їхній погляд, відповіді на запитання тітоньки-журналістки. Микита тільки усміхався і запевняв, що брати йому зовсім не заважають.
- Я з Луганська. Виїхав з рідного міста понад рік тому. Приїхали з мамою і бабусею, але нещодавно бабусі довелося повернутися назад до Луганська. Бо там залишився дідусь. Переживаю за них. Уперше я прийшов на Фролівську просто отримати допомогу. Потім мама мене записала в літній дитячий табір. Я навіть потроху волонтерив тут у центрі - допомагав сортувати речі. Тепер я в тутешньому дитячому клубі.
- Ти вже звик до Києва? Комфортно тут почуваєшся?
-Так, дуже гарне місто. Тут багато друзів.
- У школі тобі подобається?
-Так, я непогано вчуся.
- У дитинстві ти писав листи Діду Морозу, загадував бажання на Новий рік?
-Звичайно! Я думаю, всі писали. Але тепер це в мене вже минулося.
- Та годі! Не може цього бути!
-Я подумки загадую бажання. Але нехай це залишиться між нами.
- Що загадаєш цього року?
-Щоб не було війни. Це найголовніше. А ще в мене є мрія поїхати в Лондон.
- Чому саме в Лондон?
-Не знаю. От просто захотілося побачити це місто і все.
- Якщо дуже хочеш, то обов'язково збудеться.
-Так, я все для цього зроблю. Потрібно добре відучитися в школі, потім в інституті, знайти хорошу роботу, і тоді я обов'язково зароблю грошей на свою мрію.
Загін ельфів, Дід Мороз і Снігуронька
Концерт до Дня святого Миколая на Контрактовій площі пройшов блискуче. Аудиторія була дуже вдячною - підспівувала, аплодувала й усіляко підтримувала юних артистів. Були тут і волонтери з Фролівської, і батьки. "Правда ж наші діти найкращі?" - шепнула мені Леся Литвинова. "Так!" - закивала я, до почервоніння долонь аплодуючи тим, хто стояв на сцені.
Та на цьому святкова клопотнеча не скінчилися. Попереду - Новий рік. Для участі у святі зареєструвалися півтори тисячі дітей-переселенців. І волонтери Фролівської всерйоз займаються його підготовкою.
Щосили працює загін ельфів - пакують подарунки, зібрані меценатами і просто небайдужими людьми. За сценарієм свята, двір волонтерського центру перетвориться на величезну ігрову зону. Все відбуватиметься просто неба: майстер-класи, зокрема й танцювальні, аква-грим, концерт на невеликій сцені. Гостей зустрічатимуть фокусник, Дід Мороз і Снігуронька. До речі, казкові дідусь з онучкою приїхали з Луганська. 2013 року їх визнали найкращими Дідом Морозом і Снігуронькою рідного міста.
Насправді це сімейна пара, батьки трьох дітей, молодшому - дев'ять місяців. Віра, так звуть Снігуроньку, ще в Луганську займалася організацією свят. Каже, що дуже любить свою роботу, прийшла в неї за покликанням (за освітою Віра - модельєр).
У Луганську у Віри залишилася 74-річна мама і брат-інвалід. "Важко їм довелося. Над їхнім будинком усе літалo. Я давно їх не бачила. Сьогодні вони пішли в магазин, де є Skype, і поговорили з нами. Я вперше за півтора року побачила рідних. А вони побачили моїх малят. Телефонуємо щодня. Хочу, щоб вони нас дочекалися".
Попри все, Віра не втрачає оптимізму. Розкисати треба тоді, коли немає рук, ніг і голови, вважає вона. Головне, щоб діти були здорові. А все інше - це такі дурниці!
До свята Дід Мороз і Снігуронька готуються ретельно.
"Я дуже люблю цю свою роботу і завжди намагаюся зробити так, щоб дітям було добре. Я й сама в душі дитина. Дуже люблю ігри й розваги. Ми постараємося бути справжніми, - обіцяє Снігуронька. - Працюватимемо з усіма відразу, не вибираючи когось одного переможцем, щоб не скривдити. Бо ці діти й так травмовані. Просто не хочу спровокувати своєю роботою ще якісь незручності. Я знаю, як важко адаптуються ці діти. Вони залишили всі свої іграшки вдома. Для нас, дорослих, це дурниця. Ми можемо купити новий одяг, телефони й у принципі нормально почуватися. А вони досі, хоча й минуло вже два роки, говорять про те, якого кольору була в них машинка. Навіть якщо переводиш дитину з кімнати в кімнату, для неї це теж мікрострес, а тут узагалі все інше: інше місто, інший будинок і навіть правила гри з однолітками інші. Інші друзі, інші вимоги в школі і внутрішні правила дитячого суспільства - вони часто ділять одне одного на "наших" і "ваших": ми, мовляв, звідти, а ви звідси. Не так часто, але це буває. Деякі діти навіть до школи не хочуть ходити через це. Отже, треба так розвеселити їх на свята, щоб вони забули всі свої проблеми. Щоб усі неприємності перетворилися на велику бурульку, впали з величезної висоти й розбилися на купу уламків".