| |||||
К.Паустовський із сином Олексієм |
Секретарем Паустовського я став цілком випадково. На початку 65-го року жив у Ялті і працював у «Курортной газете». Якось приходжу до редакції, а там сидить Паустовський — йому «потрібна дівчина, а краще юнак, який умів би друкувати на машинці і виконувати прості секретарські обов’язки». Я відразу зійшов за юнака і так став секретарем.
Був я тоді безнадійно молодим, нестримно нерозумним і безпричинно веселим, щоб розуміти, як мені пощастило: бути поруч із Паустовським. Тому багато не записав, вважаю, головне пройшло повз мене або, швидше, крізь мене, не залишивши сліду в пам’яті. Адже був я свідком ранкового неспання Костянтина Георгійовича (напад бронхіальної астми зазвичай починався близько третьої, після уколу і кисневої подушки дихати ставало легше, але спати він уже не міг і говорив, говорив, говорив...) А його розмови, суперечки з колегами, його розповіді, адресовані особисто мені! Він вважав мене «старанним ледарем», але казав, що хвороба ця ще не запущена, що є надія. І «лікував» мене, як міг.
На пляж їздили рідко (біля моря йому дихалося гірше), вибирали неодмінно затишні куточки Нижньої Массандри, Гурзуфа, Харакса. Костянтин Георгійович звичайно сидів у тіні з інгалятором у руці і пильно дивився на море, просив, щоб я пірнав у масці і потім описував йому все, що побачу. А потім, уже в Будинку творчості, вимагав машинописне оповідання. «...То, что я увидел, заставило меня в буквальном смысле захлебнуться от восторга. Немного отдышавшись, с горлом, горящим от соленой воды, я покрепче стиснул резиновый загубник и поплыл от берега, рассматривая расстилающийся подо мной пейзаж. Большие скалы, чьи обросшие водорослями вершины почти касаются поверхности или выступают над ней, прозрачный зеленый сумрак в глубине у их подножия, пухлые перины цистозиры на камнях, темные тени в углублениях и расщелинах, множество мелких рыб вокруг. Вода была кристально прозрачная. Меня все сбивало с толку свойство воды увеличивать и приближать предметы, ступни моих ног вдруг выросли. Эти совершенно чужие ноги начинались в районе подмышек, и я ждал каждую минуту, что уткнусь в них подбородком». Я навів найкращий свій опис, який проте також не сподобався Костянтину Георгійовичу. Він підкреслив безліч красивостей, неточностей у спостереженнях, ну а над сполученням «рассматривая расстилающийся» посміявся: «Таких двох слів на цілу повість достатньо, але щоб у маленькій замальовці поставити їх поруч?»
Він любив їздити на Ай-Петрі, до зубців, які все ще вогненно горять, коли сонце вже сховалося в море і весь інший хребет обкутано бузковими сутінками. Але йому лікарі забороняли надовго відлучатися, і він змушений був залишатися бранцем кімнати, веранди, доріжки в парку — на всі його пориви і бажання було накладено найсуворішу заборону. Якщо й ходити, то обов’язково повільно і недалеко, розмовляти — недовго і тільки про речі, що не можуть схвилювати, засмутити, вивести з душевної рівноваги.
Він тяжко хворів. «Астма, — пояснював він, — это когда ходишь в четверть шага, думаешь в четверть мысли, работаешь в четверть возможности и только задыхаешься в полную мощь». І ще: «Дышу словно через игольное ушко». Бували ночі, після яких Костянтин Георгійович не міг дійти до їдальні, і тоді ми з його дружиною Тетяною Олексіївною влаштовували сніданок на веранді. Кривоногий столик накривали накрохмаленою білосніжною скатертиною, розставляли все, на що був багатий цим ранком ялтинський ринок: ягоди, сир, сметана, персики, інжир і обов’язково квіти. Приємно пахло свіжозавареним чаєм і підігрітим хлібом. І Костянтин Георгійович виходив із кімнати до блиску, до синяви виголений, з акуратно причесаним волоссям, у свіжій, жорсткій, як серветка, сорочці і влаштовувався у кріслі з таким сяючим обличчям, ніби все, що сталося вночі, він підлаштував спеціально для того, щоб відбувся цей затишний сніданок на свіжому повітрі.
Якось йому стало дуже зле. Ні укол адреналіну з атроніном, ні киснева подушка не зняли напад ядухи, і Костянтин Георгійович лежав, наїжачившись, на високо збитій подушці і з трудом втягував у себе повітря. У мене вирвалося: «Тяжко бачити, як ви страждаєте». Не відкриваючи очей, він вимовив слова несподівані і за змістом, і за категоричністю тону: «Я страждаю за Батьківщину». Вранці, коли напад минув, я повернувся до нашого нічного діалогу. Він довго сміявся і запевнив мене, що сказав ті слова в маренні, що нічогісінько не пам’ятає.
Виглядав Паустовський непрезентабельно. Невисокий, сутулуватий, ходив дрібними кроками. Зате руки в нього були примітні: міцні, зовсім не кабінетної, не книжкової людини. Такі руки бачиш у тих, хто у своєму житті переробив чимало нелегкої роботи — у тесль, мулярів.
Він часто засиджувався зі співрозмовником до ночі. Такі розмови його неабияк стомлювали, і сам він, захоплюючись, значно перевищував загальну норму «говоріння». А потім за все це доводилося розплачуватися вночі: безсонням, нападом, кашлем. Але інакше він не міг, без спілкування він не жив.
За найменшої можливості Костянтин Георгійович намагався втекти від медперсоналу, від Тетяни Олексіївни «на свободу» і побувати то на краю молу або на вершині маяка, то в кафе готелю «Ореанда», що нагадувало йому Паризьке кафе, то на гучному і багатолюдному базарі, у рядах, де чарівливі бабусі продають незрозумілі корінці, впевнено обіцяючи швидке зцілення, то в холодній коморі краєзнавчого музею, де стоять пузаті скіфські баби і нещодавно з’явився рідкісний давньогрецький піфос, то в саду біля «Білої дачі», де колись на ослоні сварилися і мирилися Чехов і Левітан...
Він прекрасно знав природу. Письменник Сергій Львов розказував мені, як Паустовський «виклав урок» молодим авторам, які були слухачами його семінару в Літінституті. «Константин Георгиевич сказал, что терпеть не может, когда кто-то в стихах или в прозе произносит «птицы», «деревья» или «травы» и тут же устроил нам экзамен. Он показывал то на один куст, то на другой, срывал то одну траву, то другую. Оказалось, никто из нас не знает, как называется растение с малиновым соцветием, мы не различали по виду и не знали по имени ни стрелолист, ни дикую рябинку-пижму, ни окопник, ни крестовник. Даже весьма опасное растение — ядовитый вех — было нам неизвестно. Почти все деревья были для нас, городских ребят, просто «деревьями». — «Как же вы будете писать? — запитував Паустовський. — Это ведь надо знать!»
Любив розповідати, як жив разом із Юрієм Смоличем на березі Дніпра і рибалив на хуторі Плюти в сорока кілометрах від Києва. Вважав Смолича завзятим і невиправним рибалкою і постійно відсилав йому листи, де була «теорія і практика риболовлі». Сам Костянтин Георгійович про риболовлю міг говорити годинами. «Да, я принадлежу к великому и беззаботному племени рыболовов. Кроме рыбной ловли, я, правда, еще пишу книги. Если кто-нибудь скажет мне, что мои книги ему не нравятся, я не обижусь. Одному нравится одно, другому совсем иное — тут ничего не поделаешь. Но если какой-нибудь задира скажет, что я не умею ловить рыбу, я долго ему этого не прощу», — запевняв Паустовський.
Сидячи в плетеному кріслі серед мешканців Будинку творчості, що розмовляли, він доброзичливо слухав усіх, сміявся, сам розповідав безліч веселих, чисто одеських історій, але ніколи жодного дорогого йому імені не давав скривдити. Обличчя Костянтина Георгійовича в такі хвилини ставало гострим і жорстким, гіллясті жилки на скронях набухали, голос робився глухим, слова важкими. Запальність інколи захльостувала його. І тоді він зривався, страждав після своїх зривів, а потім знову зривався і знову страждав.
Пам’ятаю, якось при ньому погано сказали про Лермонтова, якого він ніжно і палко любив. Мовляв, аби не було у Лермонтова такого кепського характеру, то справа не дійшла б до фатального поєдинку з Мартиновим. Паустовський розлютився: «Как вы смеете! Ведь мальчиком Лермонтов был свидетелем страшных семейных распрей, от которых и взрослый мог бы поседеть. Если человек — гений, если в каждом его слове, как у Лермонтова, сквозит гениальная одаренность, то на какие-то выходки, скверный характер, ей же Богу, можно смотреть сквозь пальцы. А сколько вокруг людей, которые не имеют скверный и конфликтный характер, но ничего, кроме «есть» и «спать» не умеющих?»
Йому постійно докучали «побратими по перу», просили почитати книгу, яка щойно вийшла, написати рекомендаційний лист у редакцію журналу, подзвонити в Літфонд з приводу візи за кордон, поклопотати про одержання додаткової житлоплощі. А були такі, що просто набридливо товклися біля, нав’язливо супроводжували його на прогулянці, тіснилися біля його обіднього столу, напрошувалися на вечірній чай... Цим дуже хотілося значитися в «близьких знайомих Паустовського» і потім переказувати друзям і приятелям, як і про що говорив Костянтин Георгійович, які байки або історії повідав. Він терпів усіх, був делікатний і сором’язливий. Якщо і страждав від обтяжливого спілкування, то мовчки, про себе. У будь-якому випадку, я жодного разу не чув його нарікання або заперечення з приводу якогось настирливого співрозмовника.
Мені здається, Костянтин Георгійович розумів, як дорожчає з кожним днем час і як усе виразніше не вміщається в його межі те, що хочеться, що необхідно ще написати. Проте ні знання, ні слава, ні досвід, ні вік не заважали йому щодня приймати десятки людей. Він не підганяв тих, хто приходив до нього «вилити душу», не втомлювався пізнавати, шукати, дивитися і захоплюватися.
Був дуже щедрим на добре слово. Якщо співрозмовник не неприємний йому, то неодмінно на прощання скаже щось тепле, ласкаве. «Дуже ви мені подобаєтеся!» Або: «Всі, з ким я спілкуюся, кажуть про вас найкраще!»
Якось розмова зайшла про те, що змушує людину братися за ручку і ставати письменником. Паустовський сховався за жартом: «Вспомним, что сказал по этому поводу Гоголь? Он сказал: «Зачем бы я стал писать, если бы умел говорить?»
Паустовському був близький Бабель, він багато про нього говорив. З гордістю показував передмову, яку Бабель написав за кілька хвилин. Хотіли видати збірку, зібрали під одною обкладинкою сім авторів-одеситів, але справа зірвалася, і збірка не вийшла, а передмова, «легка і чарівна», залишилася в Костянтина Георгійовича. Ось ця передмова: «В Одессе каждый юноша — пока он не женился — хочет быть юнгой на океанском судне. Пароходы, приходящие к нам в порт, разжигают одесские наши сердца жаждой прекрасных и новых земель. Вот семь молодых одесситов... Гехт пишет об уездном Можайске, как о стране, открытой им и не изведанной ни кем другим, а Славин повествует о Балте, как Расин о Карфагене. Душевным и чистым голосом подпевает им Паустовский, попавший на Пересыпь, к мельнице Вайнштейна, и необыкновенно трогательно притворяющийся, что он в тропиках. Впрочем, и притворяться нечего. Наша Пересыпь, я думаю, лучше тропиков. Четвертый одессит — Ильф. По Ильфу, люди — замысловатые актеры, подряд гениальные. Потом Багрицкий, плотояднейший из фламандцев. Он пахнет, как скумбрия, только что изжаренная моей матерью на подсолнечном масле. Он пахнет, как уха из бычков, которую на прибрежном ароматическом песке варят малофонтанские рыбаки в двенадцатом часу июльского неудержимого дня. Багрицкий полон пурпурной влаги, как арбуз, который когда-то в юности мы разбивали с ним о тумбы в Практической гавани, у пароходов, поставленных на близкую Александрийскую линию. Колычев и Гребнев моложе других в этой книге. У них есть о чем порассказать, и мы от них не спасемся. Они возьмут свое и расскажут о диковинных вещах. Тут все дело в том, что в Одессе каждый юноша — пока он не женился — хочет быть юнгой на океанском судне. И одна у нас беда — в Одессе мы женимся с необыкновенным упорством».
Паустовський був дуже прихильний до Михайла Аркадійовича Свєтлова і тяжко переніс його смерть. Постійно згадував Свєтлова, цитував його кумедні фрази, афоризми, вважав Свєтлова неперевершеним гумористом. На жаль, лише деякі «свєтлонізми», наведені Костянтином Георгійовичем, я записав:
«И палачи считают, что они борются за кровные интересы народа».
«Из сонника. Если поэту приснилось, что у него кончились деньги, это — к стихам».
«У рака будущее позади».
«Если у людей телосложение, то у меня теловычитание».
«Картину «Грачи прилетели» Саврасов писал быстро — боялся, что грачи улетят».
Особливо любив Паустовський розповідати кумедні історії з життя Свєтлова. Багато з них, як і жарти самого Михайла Аркадійовича, уже відомі і навіть опубліковані, але я чув їх від самого Костянтина Георгійовича.
«Светлов перевел молдавского поэта. Тот постоянно звонил, требовал опубликовать стихи. Светлов пригрозил надоеде: «Смотри, я тебя обратно на молдавский язык переведу».
«Литфонд долго не присылал ему денег. После многих напоминаний он из Ялты отправил директору телеграмму: «Вашу мать беспокоит отсутствие денег».
Костянтин Георгійович надзвичайно тепло ставився до Віктора Платоновича Некрасова, був з ним дуже відвертий. Ось Паустовський розмовляє з Некрасовим про Сталіна: «Он — обыкновенный пахан, вождь в законе, и все, что делалось в государстве, делалось по законам уголовного мира». Сказано це було в 66-му. До «Архіпелагу», перебудови...
«Костянтине Георгійовичу! — запитує Некрасов. — Ви читали «Секретарь обкома» Кочетова?» — «Читав». — «Ну і як?» — «Та так. Нічого страшного».
Хтось запитав Паустовського про те, як він оцінює процеси, що відбуваються в сучасній прозі. «Йде боротьба Червоної і Сірої Рози», — відповів Костянтин Георгійович.
Паустовский завжди з теплотою говорив про життя в Тарусі, але і там йому не було спокою. «Сижу, работаю в своем маленьком домике, но подходят люди и просят, чтобы их пустили ко мне или я вышел к ним для беседы. Татьяна Алексеевна пытается объяснить, что я сейчас пишу, занят. А экскурсовод, боевая такая девчонка, парирует: «А нам какое дело, что занят? Зачем же в путеводителе написали, что в Тарусе живет известный писатель Паустовский?» Оказывается, действительно, какие-то умники в путеводителе по Подмосковью, как на грех, помянули мое имя. И вот барышня ведет экскурсантов и тараторит: «Здесь жил знаменитый художник Поленов, его могила неподалеку. Жил и знаменитый художник Борисов-Мусатов, вот здесь он похоронен». А потом говорит: «Каждое лето сюда приезжает писатель Паустовский. Вот его дом...» Я сижу у окошка, пишу, все это слышу, и чудится мне, что она спотыкается на слове «дом», что ей хочется добавить: «этот пока еще жив».
Як скрізь і завжди, в Ялті на нього напосідали піонери, які приходили з міста з букетами квітів, робітники чеховського музею, а головне — читачі. Вони приїжджали в Ялту лікуватися і відпочивати з усіх кінців країни і, довідавшись, що в Будинку творчості живе їхній улюблений письменник, приходили, здебільшого без потреби — просто подивитися.
Похвала на його адресу хоча і лунала постійно, але владою відверто не заохочувалась. І якщо «Правда» або «Известия» писали про нього, то з неодмінними обмовками. Зате цькування було азартне, особливо старалися «Лижи» (так у літературному середовищі називали підлабузницьку «Литературу и жизнь»).
А от любов читачів до Паустовського була, що називається, всенародною. Десь у 63-му році проводилося соціологічне опитування щодо письменників, які найбільш читаються і шануються. Паустовський виявився першим, на порядок перевершивши всіляко опікуваного і ручного Шолохова. За цю непідконтрольну популярність Паустовському помстилися. У 65-му році за допомогою складних дипломатичних інтриг Радянському Союзу вдалося змінити рішення Нобелівського комітету про присудження премії Костянтинові Паустовському і в найостанніший момент вручити її Шолохову. А в Італії і Швеції вже були видані в «нобелівській» серії однотомники К.Г. Паустовського. Пам’ятаю, як я одержував на пошті посилку з Рима з п’ятьма сигнальними примірниками такої збірки.
Він зумів зберегти репутацію чесного митця і порядної людини, переживши важкий період сталінського лихоліття. А в роки «відлиги» — епохи дуже хитливої, двозначної і ненадійної, що знала різкі заморозки і дуже недовгі, перебільшені в очах нинішніх мемуаристів потепління, — суспільство дуже потребувало людини, якій можна було б вірити. Такою людиною і був Паустовський.
Сьогодні відкриті архіви, публікується безліч документів. Можна вже зіставити всі факти біографії письменника і вчитатися в кожен його рядок. Уже можна, слава Богу, чесно вписати людське життя в складний контекст часу. Все це робиться і робитиметься ще неодноразово. І об’єктивність сьогоднішнього біографа нерівнозначна надоб’єктивності завтрашнього. Я ж цими своїми нотатками про Паустовського не претендую ні на повноту, ні на, тим більше, неупередженість. Просто він для мене був і залишається Вчителем.
Про себе розповідав із гумором, із самоіронією. «Однажды мне пришлось посетить одного высокого начальника. «Здравствуйте! Я из Москвы, писатель. Моя фамилия Паустовский». Начальник, не отрываясь от бумаги, сказал: «Ну и что?» Я маленько опешил от такой встречи. «Разве вы ничего не читали из написанного мною?» И тогда начальник отвечает веско и спокойно: «А вы мне ничего и не писали». Сказавши це, Паустовський першим починав сміятися, буквально заливався реготом.
Ось йому показали фотографію, на якій він жестикулює. Реакція Паустовського: «Дед пасечник что-то рассказывает, но народа не видно. Не себе ли дедуля говорит все эти умные речи?»
Розповів про зустріч із Володимиром Маяковським. Це було на квартирі в Миколи Асєєва в 27-му році. Паустовський спробував повідати великому поету, яка поетична ловля раків у ріці Серебрянці. Збентежений зневажливою реплікою поета, Костянтин Георгійович у тяжкому мовчанні сидів з ним потім за шахами і за першої ж можливості втік: «С тех пор я боюсь знаменитых людей, боюсь начальства. Всегда чувствую себя свободно и спокойно, в своей тарелке только в обществе людей самых простых».
Він умів прикрасити бувальщину разючими небилицями. Часто найпростіша прогулянка Ялтою переповідалась Костянтином Георгійовичем Тетяні Олексіївні, як захоплююча і фантастична подорож. На мої здивовані погляди він наводив слова Марка Твена, котрого якийсь критик обвинуватив у брехні: «Як ви можете судити, збрехав я чи ні, — ніби-то кричав розлючений Твен, — якщо ви самі не вмієте навіть бездарно збрехати і не маєте жодного уявлення, як це робиться». Паустовський же чудово знав, «як це робиться».
Говорив, що, прочитавши «Мещерскую сторону», Михайло Пришвін буквально накинувся на нього: «Вы безумный, сумасшедший человек! Разве можно писать такие книги?! Ведь через десяток лет от вашей Мещеры ничего не останется — все затопчут, обломают, разнесут туристы...»
Звичайно він сидів за столом, низько нахилившись до аркушів рукопису, трохи відставивши руку з погаслою цигаркою, і говорив тихим, неквапливим, злегка скрипучим голосом — розбирав щойно прочитане оповідання молодого автора. Він казав про вагомість кожного слова, про точність єдино знайденого епітета, про незбагненне поєднання гумористичного і трагедійного. Він говорив про улюблені і нелюбимі слова, що є в усіх письменників. Він розповідав про гостроту, пильність і нещадність письменницького ока. Іноді сердився: «Это не проза, это перекатывание булыжников по мостовой». Це означало, що прочитане оповідання молодого автора було написано квапливо, неохайно, без любові до слова. Але Костянтин Георгійович ніколи не давив своїм авторитетом і найменше хотів плодити епігонів, що пишуть «під Паустовського». Навпаки, він часто повторював фразу щодо Ернеста Хемінгуея, дуже популярного тоді: «Лучший способ подражать Хемингуэю — это быть таким же оригинальным, как он».
Якось Еммануїл Казакевич запропонував Костянтину Георгійовичу анкету. Запитання: «Яку якість у людині ви найбільше цінуєте?» Відповідь: «Делікатність». Запитання: «Те ж саме про письменника?» Відповідь: «Вірність собі і відчайдушність». Запитання: «Яку якість вважаєте найогиднішою?» Відповідь: «Індик. Надутий індик». Запитання: «А у письменника?» Відповідь: «Підлість. Торгівля своїм талантом». Запитання: «Який недолік вважаєте пробачним?» Відповідь: «Надмірна уява». Запитання: «Побажання-афоризм молодому письменнику?» Відповідь: «Залишися простим, розмовляючи з царями. Залишися чесним, говорячи з юрбою».
В усьому, що робив, до чого доторкався, про що б говорив Паустовський, була чарівна щирість. І та найблагородніша простота, до якої люди йдуть усе життя і не завжди приходять. Ще в ньому був якийсь чисто юнацький виклик швидкоплинному часові — у кожному його жесті, рвучкому русі відчувалася нескінченна молодість. А головне, я думаю, ця людина, така зворушлива у своїй безпосередності, володіла найрідкіснішим даром — вона всіх навколо себе олюднювала. Мені багато хто говорив, що буквально після короткого спілкування з Костянтином Георгійовичем відбувається переоцінка цінностей — хочеться дивитися на людей зовсім іншими очима — з великим розумінням, ніжністю, співчуттям.
Нині я усвідомлю, наскільки зустріч з Костянтином Георгійовичем змінила і моє ставлення до життя, мене самого. «Розумієте, Валерію, — сказав він після моєї незграбної спроби збрехати і перекласти провину за невчасне відправлення гранок у журнал на підступні обставини, — розумієте, правду говорити завжди вигідно — не потрібно потім нічого запам’ятовувати».
Наводжу його фрази і висловлювання, записані мною дослівно.
«С культом личности все нам теперь объяснили, и все мы теперь понимаем и знаем. Одного мы не знаем: все ли нам таки объяснили? Это мы тогда узнаем, когда нам еще что-нибудь объяснят».
«Излюбленная тема Чехова: был лес, превосходный, здоровый, но пригласили для ухода лесничего, и лес тотчас же захирел и погиб».
«Всегда пишу только от руки. Машинка — свидетель, а работа писателя — интимное дело. Оно требует полного одиночества».
«Чехов был у самой грани религии. И не пошел дальше. Помешала любовь к ближнему. Лев Толстой перешел грань. Помогла любовь к себе. Чехов боялся смерти, но редко говорил о ней. Трудно говорить. Лев Толстой боялся смерти и постоянно говорил о ней. Трудно молчать».
«Считаю, что основа литературы — воображение и память, и поэтому я против записных книжек. Когда берешь фразу из записной книжки и вставляешь в текст, который пишется уже в другое время, при другом настроении, — она сразу жухнет и умирает. Записные книжки лично я признаю только как жанр».
«У иного пишущего даже не скоропись, а борзопись, резвопись, лихопись. Один такой лихач как-то сказал Олеше: «Юрий Карлович, вы так мало написали за целую жизнь, что я могу все это прочитать за одну ночь». Олеша ответил: «А я могу написать за одну ночь все, что вы сочинили за всю жизнь».
«Бунин писал о себе, прозаике: «Меня научили краткости стихи». Теперешние стихи скорее научат прозаика длиннотам».
«Думать, что твои писания могут изменить к лучшему жизнь, разумеется, наивно, но писать без веры в это тоже невозможно».
«Удивительно, но человек больше гордится тем, чем он наделен от природы, нежели собственными заслугами. А если он и гордится заслугами, то за этим слышится скорее «Вот я какой!», нежели «Вот каким я стал!».
«Гений всегда боится, что он отчасти графоман, графоман никогда не сомневается, что он — гений».
«Утрата совести сопровождается, как правило, гимнами в ее честь. Любимое слово подонков — «нравственность».
«Он, конечно, величина. Но бесконечно малая».
«Усидчивость — это тоже свойство таланта. Некоторых писателей стоит фотографировать не с лица, а с зада».
«По-моему, главное — не забывать банальной истины, что ты такой же, как и другие, а потому стараться не причинять людям того, от чего тебе самому стало бы худо».
«Известный писатель — тот, у кого печатают и слабые вещи. Знаменитый — тот, кого за них хвалят».
«Тургеневу не хватало здоровья Льва Толстого и болезни Достоевского».
«К сожалению, читающая публика плохо знает творчество своих кумиров. Одно-два произведения, и все. Например, Маяковский говорил Светлову: «Ничего не сделаешь, Миша, теперь уже всю жизнь тебе будут говорить, что ты автор «Гренады», как будто это твое единственное стихотворение, как мне всю жизнь талдычат, что я написал «Облако в штанах». Кстати, «Гренада» была Светловым написана быстро, но долго не печаталась. Светлов ходил в «Красную новь», но там сказали, что денег нет, нечем платить. Ходил и в «Октябрь», и в «Правду», и в «Известия», но везде говорили: в редакции ни копейки, придется подождать. И только в «Комсомольской правде» сжалились, сказали, что стихотворение не очень уж, но если автор согласен по двадцать копеек за строку вместо обычного полтинника, то можно напечатать. Светлов согласился. Они напечатали через год, а деньги он получил еще спустя полгода».
«Такого человека, неистощимого на мальчишеские выдумки, как Гиляровский, — русская земля еще долго не знала. Он, к примеру, однажды послал письмо в Австралию по специально вымышленному, несуществующему адресу. И через два месяца, получив его обратно, всем показывал марки и штемпели на конверте, дескать, вот какое удивительное и фантастическое путешествие проделало письмо».
«Существует простой и вместе с тем великий закон искусства — нельзя о скуке писать скучно. Пейзажист, чтобы написать на полотне самую темную и непрогляднейшую ночь, должен в изображении этой ночи найти какой-то источник света».
«Я многим обязан художникам и графикам. Но кое-кто почему-то думает, что раз я пишу о природе, раз такое значение придаю пейзажу в литературе, то мои книжки лучше всего снабжать картинками, на которых непременно надо изображать то цветочки, то веточку сирени, то плакучую иву, то еще что-нибудь в этом духе. Все эти набившие оскомину штампы только притупляют восприятие, убивают воображение и мешают видеть русскую природу, вся прелесть которой в скрытой напряженности, в отсутствии кричащих красок и броских тонов».
«Бабель писал, что называется, «рублеными фразами», а потом все равно долго потел, мучаясь буквально над каждой строкой, над каждым словом, как столяр над неподатливой деревянной деталью. И фуганком пройдет, и напильником, и наждаком. Так и Бабель — выбрасывал все лишнее».
«Пожилой человек много лет пишет плохие стихи, считает себя поэтом. Жалуется, что его не замечают: «В продолжение тридцати лет нахожусь в центре невнимания». Парадоксальное явление — ведь при полном невнимании со стороны читателя к его стихам, к нему самому, он, тем не менее, тридцать лет печатается, ходит на собрания, выступает, требует, добивается и жалуется, жалуется, жалуется. И все для того, чтобы быть в центре, пусть в центре невнимания, но в центре».
«Сентябрь 39-го года. Михаил Зощенко и Юрий Олеша сидят в «Национале». Беседуют. Подходит общий знакомый и трагическим шепотом сообщает: «Только что умер гениальный исполнитель роли Ленина — Борис Щукин». За столиком воцаряется молчание, а подошедший продолжает: «И знаете, как он умер?» — «Как?» — спрашивает Олеша. «С томиком Ленина в руках!» Пауза и резюме Зощенко: «Подложили».
Моя робота в Паустовського тривала трохи більше року — він поїхав до Москви, обіцяв повернутися в Ялту, як завжди, навесні. Але більше не повернувся ніколи... Рівно через десять років у Тарусі, на могилі Костянтина Георгійовича, зустрів Віктора Борисовича Шкловського. Потім ми разом поверталися до Москви, і він усе розповідав і розповідав про Паустовського...
«Помните, в Тарусе, когда везли его хоронить, на дорогу вышли старики и старухи, — все, кого ноги держали, стояли на тротуарах. Потом они подходили к гробу, молча кланялись, клали ветки или цветы и уходили... Самые взыскательные его читатели. Они провожали в путь своего писателя, не того, который рассказывал о них реально — простое, а того, кто показал, что реальное тоже красиво... Мы ощущаем голод, жажду увидеть себя красивыми. Ведь какое у нас несчастье? Мы чертовски самоуверенны, мы думаем: то, что сейчас видим, — неинтересно, а интересно другое, невидимое. Вот мой друг Борис Михайлович Эйхенбаум — литературовед, доктор филологии, виднейший наш текстолог — всю жизнь писал о Толстом. Я насилу завез его в Ясную Поляну. И он остался очень разочарованным — все оказалось обыденным... Есть писатели — рабы достоверности. Если у такого написано, к примеру, что в хлеву пахло навозом, значит, там действительно стоял навозный запах. Пауст был романтиком. Он не заботился о достоверности. Если он писал, что от далекого ледника смутно тянуло горными фиалками, то это еще не значит, что запах фиалок действительно был слышен на много километров. Но он умел-таки заставить читателя почувствовать и нежность ярких цветочков, и суровую холодность льда... Посмотрите ночью на море и увидите, как прожектор из тьмы высвечивает что-то. Так и литература в разное время выделяет из нелитературы то детство, как Лев Николаевич, то уездный город, как Глеб Успенский, то бедных чиновников, как Гоголь... Про Рембрандта говорили, что он может нарисовать сверканье грязью. Рембрандт действительно находил сверканье несверкающего. И Костя тоже. Паустовский предложил не ехать далеко, он, как прожектором, нашарил близкую красоту...»
Дивовижно, але Паустовський примудрився прожити час шаленого вихваляння Сталіна і жодного слова не написати про вождя всіх часів і народів. Ухитрився не вступити в партію, не підписати жодного листа або звернення, що таврує когось. Він щосили намагався залишитися і тому залишився самим собою. Звичайно, Костянтин Георгійович вважав тодішні наші порядки неприродними, тимчасовими, не приймав їх. Але, на жаль, не в його силах було відокремити їх від рідної землі. Залишається гадати, що він думав би про нинішні часи надій і розпачу, свободи і смути, падіння моралі і відродження культури...