Юрію Сорокотягіну — трохи за 60. Він худорлявий, мовчазний і дуже багато курить. Навіть зараз, коли збирає останки чоловіка, якого знайшли в лісі поблизу села Мала Рогань під Харковом. Юрій, як і його брат Володимир, став ексгуматором не з власної волі, — до цього примусила війна. Брати їздять чи не всією Харківщиною й допомагають правоохоронцям із вилученням тіл — із землі, колодязів, погребів… Я провела один робочий день із братами Сорокотягіними.
Руки з мозолями, в очах — втома
Юрій і Володимир дуже схожі. Обидва худі. Мають натруджені руки з мозолями від держална лопати. Але, мабуть, найбільше їх ріднить погляд: про такий кажуть — мудрий і потомлений, хоча мені хочеться його назвати «битим». Навіть коли чоловіки сміються, жартують — цей погляд незмінний.
Ми з братами знайомимось у їхньому рідному селі — Мала Рогань, що розташоване на схід від Харкова. Мала Рогань близько місяця перебувала в окупації. А коли ЗСУ відігнали росіян із низки районів Харківщини, там, як і в інших деокупованих селах, почали виявляти тіла…
П’ять загиблих на своєму городі знайшов одного дня і Юрій.
«Пам’ятаю, прийшов туди, дивлюся — якесь колесо згоріле, дошки валяються. Думаю: звідки в мене на городі таке? Почав копати. Труп. Покликали з братом експертів — п’ять тіл виявили. Відтоді ми й допомагаємо з ексгумацією», — каже Юрій.
Тіла, які Юрій виявив на городі, були російських солдатів, їх свої ж скинули тут і підпалили, коли ЗСУ проганяли окупантів із Малої Рогані.
Юрій бере одну лопату, Володимир — другу, кидають в авто. Їдемо до лісосмуги на околиці Малої Рогані. Там уже працюють слідчі поліції та прокуратури. Напередодні лісоруби знайшли серед дерев людські останки. Експерти вважають, що це місцевий мешканець, якого вбили військові Росії під час окупації села.
Зазвичай, кажуть брати, вони копають голіруч, це триває близько двох годин. Рукавички надягають, коли безпосередньо контактують із останками. Масок чоловіки не використовують. Кажуть, що від трупного запаху це не рятує, а решти вони не бояться.
«Якось в одній могилі було десять тіл…»
Приїжджаємо до лісу. Цього разу лопати чоловікам не знадобляться. Убитого кинули прямо на землі. Зберігся й добре проглядається одяг, схожий на форму охоронця. Від тіла залишився сам кістяк, частини черепа немає, як і деяких кісток рук. Їх Юрій та Володимир знаходять у процесі роботи, — виявилося, руки вбитого були зв’язані стяжками та скотчем за спиною.
Останки загиблого братам слід буде завантажити в авто й доправити в морг. Та поки що в Юрія й Володимира перерва — нині на місці, де знайшли тіло, працюють правоохоронці.
Чоловіки мовчать. Я наважуюся порушити тишу запитаннями про їхню роботу.
— Спочатку було дуже важко. Зараз — звичка, — відповів Юрій.
— Робота — це п***дець, — тихо сказав Володимир.
Виявилося, що брати й раніше мали справу з людським горем, — у похоронній сфері обидва працюють 20 років. Коли були молодші, копали могили й опускали в землю труни. Далі робити це стало фізично важко, брати здебільшого готували тіла до поховання: мили, одягали. Але те, що роблять тепер, кажуть, мабуть, найтяжча праця за все життя.
«Деколи доводиться руками витягати рештки, які вже у процесі розкладання. Це не так, як просто поховання: труна, яма. Не кожен так зможе... Важко, дуже. Ми з братом розуміємо, що маємо допомагати в цій війні — хай навіть так. Воювати я у свої 60 не зможу. Але, мабуть, і не кожен солдат зміг би виконати мою роботу», — каже Юрій.
Одна з найтяжчих ексгумацій для братів була в рідній Малій Рогані. Викопували фрагменти тіла вбитого з ґрунту на городі — прямо біля його батьківського дому. Це був волонтер. Він віз ліки й продукти з Харкова до окупованого села. Автівку росіяни розстріляли з танка. Батьки шукали частини синового тіла у спаленій машині… Могилу розкопували під голосний плач матері.
«У Момотовому (селище в Харківському районі, яке ЗСУ визволили від окупації наприкінці квітня. — Г.Ч.) — там взагалі десятеро людей в одній ямі, обтягнутій проволокою, знайшли. Нам тоді правоохоронці допомагали, — ми вдвох не змогли би дістати…» — каже Юрій.
Брати пригадують також ексгумацію в селі Коропи Харківського району. Викопували з городу чоловіка. Він загинув, коли росіяни з артилерії обстріляли людей, які стояли в черзі по гуманітарну допомогу. Сусіди знайшли для чоловіка труну, щоб не ховати просто загорнутим у тканину. Хрест посеред городу стояв кілька місяців. Поки тіло викопували, у дворі були і мати, і бабуся загиблого. Та вони не мали сил опізнати тіло.
Правоохоронці довго для цього шукали знайомих у селі. Юрій тоді, як і зараз, зовні здавався спокійним, лише раз крізь зуби проричав: «Путіну би мою лопату!»
— Скількох загиблих ви з братом викопали? — питаю.
— Після 50 ми перестали рахувати, — відповідає Юрій.
«Найважче — бачити згорьованих родичів»
Недавно до братів приєднався помічник. Валерій — із сусідньої з Малою Роганню Вільхівки. Прізвища не називає, жартує: місцеві й так його знають, а більше слави не потрібно. Чоловік із родиною вирвався з окупації після 40 днів, прожитих у погребі. Повернувся на малу батьківщину після визволення села. Каже: сім років працює у сфері ритуальних послуг, але що доведеться відкопувати з могил сусідів, такого просто не міг уявити.
«На цвинтарі в нас хлопця вбили… Прямо на цвинтарі. Недавно його ексгумували. Цей хлопець, він — доньки однокласник. Жінку теж там убило. Я добре її знав», — розповідає Валерій.
Цю історію досі обговорюють на Харківщині. Навесні через російський обстріл у Вільхівці загинула жінка. І хоча було небезпечно виходити на цвинтар, сусіди все ж вирішили поховати її там, а не на городі. Коли копали яму — росіяни обстріляли цвинтар касетними снарядами. Одного з чоловіків убило на місці. Іншого тяжко поранило. Багатьох посікло осколками... Ті, хто не мав тяжких травм, закидали землею могилу. Щойно вбитого поклали в одній із вирв…
Валерія часто запитують, як витримує трупний запах, неприємний вигляд людських останків. Він каже, що це не найгірше в роботі. Найважче — бачити згорьованих родичів.
«Чому я роблю це? А що ж робити? Одне одному треба допомагати, йде війна», — каже він.
Про зарплату ексгуматори розповідають неохоче, кажуть, що заробляють «стандартно, без доплат». Виїжджають чоловіки на роботу, коли покличуть, буває — раз на тиждень, буває частіше.
«Мене якось запитали, чи сниться мені оце все, тіла…»
Юрій і Володимир загорнули останки знайденого в лісі загиблого. Валерій поспішає відкрити машину, куди їх слід обережно повантажити. Наступна зупинка — морг у Харкові, там тіло передадуть криміналістам. А далі ексгуматори поїдуть додому. Юрій і Володимир кажуть, що обговорювати робочий день не будуть — ні між собою, ні з родичами.
«Буває так: повернешся додому, сто грамів бахнеш — і все. Дружина питає: вас годували? А я і їсти не хочу. Воно не хочеться якось нічого… Знаєш, мене якось питали, чи мені не сниться оце все, тіла… Ні, я сплю зовсім без сновидінь», — каже Юрій перед нашим прощанням.
Текст підготовлений платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та полеглих українських військових, спеціально для ZN.UA. Аби повідомити дані про втрати України — заповнюйте форми: для полеглих військових та цивільних жертв.