Успіх людини - це всебічне і повне життя у Світі, подарованому Богом,
а не "вміння викручуватись" у світі, вигаданому людьми.
Так говорив вуйко Дезьо
Концепція школи має бути втіленням уявлення про успіх людини, що культивується в суспільстві. Уявлення про успіх формується у трикутнику супероснов "хочу" - "можу" - "маю". Розглянемо крайові задачі, які допоможуть надалі зрозуміти розмаїття можливих варіантів.
Якщо успіх людини одномірно пов'язаний із суперосновою "маю", то наповнений він смислами власності, грошей та інших матеріальних благ. Школа, яка була побудована на концептах освіти, професійного навчання та виховання, привела суспільство в індустріальну фазу. У цій фазі концепція істотно деформується: виховання приноситься "в жертву" навчанню. Міра буття, яка формувала уявлення про успіх - попит, соціальне замовлення, зміст побуту, - "розмивається". Це забезпечує перехід суспільства в постіндустріальну стадію. У постіндустріальному суспільстві нав'язаного попиту, в якому ми перебуваємо, вже неможливо визначити, що стане предметом споживання в найближчому майбутньому. Цінності в ньому стають доктриною моменту. Як у будь-якій піраміді, споживання, а отже й попит, постійно модифікуються у міру задоволення попередніх нав'язаних бажань.
У такій конструкції немає концепції майбутнього, а отже й концепції життя. Це визначає дезорієнтацію та відсутність концепції школи.
Якщо успіх людини одномірно пов'язаний із суперосновою "можу", то він наповнений смислами влади, кар'єри, статусних повноважень.
Тут можливі два варіанти. Або перелічені чинники людина здобуває розвитком талантів, засвоєнням знань та поглибленням досвіду, або вони стають результатом узурпації - застосованого насильства. У першому випадку, коли освіта стає запорукою отримання владних повноважень, можлива поява концепції школи. Але тоді відразу ж буде зруйновано уявлення про успіх як набуття влади, - освіта й широкі знання розширять його за межі тільки "можу". Концепція школи потребуватиме уточнень, і це відкриє перспективу зберегтися їй у часі. Однак найчастіше спрацьовують механізми соціал-дарвінізму, і сила стає механізмом здобуття владних повноважень - досягнення такого одномірного успіху. Такою стане і концепція життя, і концепція школи. Правда, вона швидко перетворить школу на казарму. Мобілізація стане її концепцією.
Якщо успіх людини буде одномірно пов'язаний із суперосновою "хочу", то наповнюватиме його пошук патронатної опіки. Ані знання, ані сила не будуть концептом життя, а отже й концептом школи. Не пошук майна або влади стане сенсом успіху людини, - його зміст становитимуть віднайдений володар і забезпечення, класична рабська ідеологія, чи патронатна система. Так сформується суспільний договір. Його очільнику потрібна буде не освіта людей, а покора. Культивування "захопленого рабства" і демобілізація стануть концепцією такої школи.
Таким чином, розглянуті крайові задачі дають можливість зрозуміти, що перекручене уявлення про успіх формує збочене уявлення про школу. З цих висновків ми можемо усвідомити, як формувати "не збочене" уявлення про концепт школи. Для цього потрібно правильно, інакше, ніж у крайових задачах, визначити сенс успіху людини. І це - екзистенційний вибір.
Сенс успіху людини полягає в інтеграції в навколишній світ, а не в локалізації в моделі світу, хай навіть і найбільш вишуканої.
Ми ще не навчилися розуміти й берегти життя, дане нам у відчуттях, а вже взялися вивчати і втілювати життя, дане нам у міражах.
Образно кажучи, ми захоплюємося не співом птахів, а досконалістю апаратури, на якій його записано. Як результат: по спів птахів ми йдемо не в ліс, а в магазин. Ця "весела картинка" призводить до невеселих трансформацій у житті школи. Вона починає обслуговувати життя моделей, а не життя людини.
У наших припущеннях це означає, що тільки в балансі, гармонійному доповненні супероснов "хочу" - "можу" - "маю" ми зможемо правильно визначити зміст успіху людини. При цьому перевірку зазначеного балансу треба робити, апелюючи до світу, а не до моделі світу, яка завжди буде лише ситуативною доктриною моменту.
Нинішня технологія мислення, в основі якої лежить аналіз, призводить до розщеплення зазначених супероснов і до втрати зв'язків між ними. Наслідком цього стає одномірність успіху, гіпертрофоване бачення його.
Такі збочені уявлення про успіх нашими предками визначалися як гріх марновірства/зневіри (набуття/втрата шуканого "хочу"); марнославства/гніву (набуття/втрата шуканого "можу") і марнотратства/скупості (набуття/втрата шуканого "маю"), відповідно.
Аналіз надзвичайно корисний для побудови моделей. Але у процесі створенні моделі втрачається незліченна кількість зв'язків, якими ми нехтуємо з мотивів доцільності. А це неприпустимо. Особливо в детерміновано-хаотичних системах, якими є суспільство і світ. Бо, як метафорично відзначав Едвард Лоренц у своїй теорії Хаосу, "помах крил метелика в штаті Айова може викликати тайфун в Індонезії". Ця втрата зв'язків призводить до руйнування координації людини в навколишньому суспільстві та світі і, як наслідок, до втрати міри буття.
Втрата міри буття викликає безлад у царині капіталів; перекручення політичного простору, - він стає порожнім; дезорієнтацію суспільства і скандалізацію побуту. Аналіз і збочена доцільність, у припущеннях якої він проводиться, призводять уже до дезорієнтації природи. Коли незбагненне видове різноманіття амазонських лісів заміщають вирощуванням монокультури, навколишній світ людини "перестає розуміти", що відбувається. Все це разом визначає суть сучасної кризи цивілізації - дезорієнтація Ноосфери. Ноосфера - дуже тендітна конструкція, що перебуває у стані динамічної рівноваги. Тому, коли серед еволюційних флуктуацій починають з'являтися "свічки" доцільності, спрацьовує її "імунна система". А це вже дуже небезпечно, бо Ноосфера завжди включає компенсаторні механізми у вигляді кліматичних катаклізмів, епідемій, землетрусів, воєн, якщо втрачається гармонійна міжвидова кооперативна координація через те, що людина таку координацію починає грубо тлумачити на свою користь, що є збоченою доцільністю.
Вихід із такої ситуації можливий тільки через зміну технології мислення. Тоді ж зміниться і зміст доцільності. З доктрини моменту вона перетвориться в суть, яка інтегруватиме час: минуле і майбутнє вона об'єднає в сьогодення.
Минуле і майбутнє координуються через досвід як переосмислення історії. Якщо досвід формується на основі тільки аналізу минулого, то ми неминуче прийдемо до розпаду часів - "кінця історії" як порожнечі досвіду, бо такий досвід завжди буде ситуативним і нікчемним, у сенсі побудови планів та перспективи. Оскільки аналіз, який завжди деформується панівною доцільністю, дасть такий самий досвід, що буде тільки доктриною моменту. Зрозуміло, досвід зазначеного ґатунку приведе лише в таке майбутнє, яке визначатиметься кон'юнктурним модифікованим аналізом минулого. До того ж вибіркового минулого, без фантастичної суми фактів і зв'язків, які, за Едвардом Лоренцом, завжди є визначальними. А це шлях до відтворення пережитих криз, суть прояв втрачених під час аналізу зв'язків.
Ми отримуємо замкнене самоузгоджене коло. Аналіз, розриваючи зв'язки між суперосновами, формує збочене уявлення про успіх. Це, своєю чергою, визначає збочені смисли доцільності. А вони формують збочені припущення, в яких ведеться аналіз. Усе це в результаті приводить до перекрученого досвіду, на основі якого будується уявлення про майбутнє. З такого уявлення про майбутнє виникає концепція школи. Виходові з цього замкненого кола має сприяти зміна технології мислення.
Синтез допоможе врахувати втрачені (відкинуті) у процесі аналізу зв'язки.
Коли ми почнемо сприймати світ не як сукупність моделей, а як симфонію потенціалів, то зміниться наша координація в ньому, іншим стане уявлення про успіх, а новий досвід, як синтетично переосмислене минуле, забезпечить безперервність і стійкість смислів нашого існування, що визначатимуться новою мірою буття.
З нового синтетичного гармонійного уявлення про успіх людини народиться новий концепт школи.
На зміну аналізу має прийти синтез, мистецтво. Тільки синтез зможе повернути втрачені зв'язки між суперосновами "хочу" - "можу" - "маю". Їх симфонія допоможе сформувати нове уявлення про успіх людини, поверне людству міру буття, побудовану на позитивних мотиваціях. Це й стане новою концепцією нової школи: синтез як технологія і позитивна мотивація як сенс.
Необхідні зауваження
У зроблених припущеннях при визначенні сенсу успіху не враховується чинник суверенітету людини над особистим часом і простором. Його наявність приймається за замовчуванням. Однак у постіндустріальному світі, з його нав'язаною інформаційною надмірністю, говорити про суверенітет людини над своїм особистим часом і простором можна лише умовно, через тотальну втрату приватності життя. Ця обставина вимагає окремого додаткового узгодження сенсу більшості понять, у тому числі і успіху, і школи. Наприклад: як визначити поняття "учень", якщо сума частини "його" знань винесена на всілякі гаджети? Де перебуває такий "учень": у школі - місці біологічного перебування, чи в "електронній "хмарі" - місці зберігання "його" знань? Ми отримуємо жахливий, не визначений у смислах наявних понять, гібрид. Сам процес відображення дійсності - завдання школи - стає гібридним: безперервний реальний світ ми перетворюємо у віртуальний дискретний образ-цифру, який потім зберігаємо з допомогою, знову ж таки, реальних безперервних аналогів цифри. В онтологію відображення "реального в реальне" людина вносить віртуальну дискретну прокладку й інтерпретує не світ, а її. Закони прокладки, нею ж придумані, "учні" починають тлумачити як закони світу.
Саме тому у віртуальних мережах з'являється власний глосарій, оскільки старі сенси понять не можуть відобразити нову повноту "порожнечі".
Раніше у фотографії стіл-об'єкт перетворювався у стіл-негатив і далі - у стіл-фотографію. Весь процес відображення зберігав цілісність. Тепер же стіл-об'єкт перетворюється в дискретний стіл-цифру, а потім - у стіл-фотографію. Цілісність у такому процесі відображення втрачається. З нею зникає й величезна сума зв'язків. При цьому не виключена поява зв'язків нових, чужих, а часом - нав'язаних. Отримане зображення відображає вже не сам об'єкт, а його модель, копію. Одним із можливих наслідків такого способу відображення є створення симулякрів - копій без прототипу. При масовому їх відтворенні симулякром стає й наше оточення, яке ми починаємо інтерпретувати як світ. Що в такому разі має стати предметом вивчення у школі - світ чи гібридна сукупність його симулякрів? У такій конструкції стає незрозуміло, хто в школі займається тлумаченням світу - вчитель чи учень? Та це й не особливо важливо, бо обидва вони перебуватимуть у просторі помилкових моделей - "порожнечі", а намагатимуться пояснювати світ. Усе, що вони скажуть, буде хибним, у сенсі тлумачення реальності, вона просто залишиться поза межами такої школи.
Порочність постіндустріального світу полягає в тому, що його інформаційні піраміди потребують нових і нових об'єктів нав'язаного попиту і повної узурпації часу споживача. Що й відбувається. Але формувати попит у віртуальному просторі - річ небезпечна. Тому що вслід за комерційною легалізацією симулякрів (деривативи, електронні гроші тощо) ми отримаємо їх легітимацію суспільством. "Реальне те, що продається й купується!" Це викличе втрату міри буття і світоглядний крах, оскільки ми втратимо відповідь на запитання "що є світ?" - хоча б тому, що не узгодимо нові смисли понять, не сформуємо новий глосарій.
У такій новій онтології відображення навколо нас цілком легально почнуть існувати "безоб'єктні" копії, оскільки вони не суперечитимуть природі-логіці нової реальності. Але слід усвідомлювати, що ці симулякри - суть віртуальні метастази процесу копіювання навколишнього світу. Суспільству ще належить усвідомити загрозу для людини таких виродків, а школі - визначитися, з яким ступенем захоплення до них ставитися. Слід зазначити, що "порожнеча" ця вельми реальна. На ній заробляють гроші не тільки футурологи-фантазери. Але як бути звичайним обивателям, і що їм робити з тим, що вчорашня "цінність" у сьогоднішній інформаційної обкладинці виявляється нікому не потрібною "булькою"? Як сталося, наприклад, із "Новоросією". Правда, виникла нова обкладинка "порожнечі" - Сирія.
А тим часом ми в Україні спостерігаємо реальне вторгнення реального агресора, яке трансформоване в симулякри "Новоросії", "русского мира", "антифашизму" тощо.
Однак усе це - окрема тема, вона важлива, але вона про "порожнечу", яка, на жаль, займає дедалі більше місця в нашому житті.
Усі перелічені обставини потрібно враховувати, формуючи сенс успіху людини, але в жодному разі вони не повинні його визначати. Задум щодо людини не може бути розкритий через задум самої людини.
Попередні висновки основного матеріалу залишаються коректними і з урахуванням зазначених зауважень, тому що апелюють до синкретичного, дораціонального мислення з точно визначеними пріоритетами смислів - етика позитивних мотивацій.