Нещодавно одна моя знайома, яка працює шкільним психологом, розповіла цікаву історію. До неї звернувся колишній учень і попросив порадити гарного психолога, бо розумів, що йому потрібна фахова допомога.
Хлопець щойно повернувся з Донбасу, де воював два роки на передовій, був поранений, бачив смерть товаришів… Так от, готуючись до демобілізації, він сказав бойовим побратимам, що дома обов'язково звернеться до фахівців по психологічну допомогу, бо з посттравматичним синдромом не жартують. І порадив їм зробити так само. А ті підняли його на сміх. Дехто казав: "Я що псих, щоб звертатися до психолога?!" Далі пішли аргументи, мовляв, такої допомоги потребують лише слабаки, а нормальні люди дають собі раду з проблемами самостійно. Або: "Мій друг (дружина, мама, батько, брат…) для мене найкращий психолог". Прозвучало навіть: "Наговориш тому психологу всякого, вивернеш перед ним душу, а він потім роздзвонить про твоє найпотаємніше всій околиці. І як потім жити?"
У цій короткій сцені, як у дзеркалі, відбилися найпоширеніші міфи й страхи щодо фахівців, професія яких починається з "псих": психолог, психіатр, психотерапевт. І спричинюють таку досить негативну реакцію чимало факторів, зокрема недостатня обізнаність людей зі змістом психологічної допомоги, відсутність системи психологічних служб, на відміну від іще доволі ефективно діючих медичних, або, що найгірше, негативний досвід спілкування з малокваліфікованим фахівцем.
Зазначу, що на сьогодні найбільш структурованою і найближчою до людини є шкільна психологічна служба, оскільки, формально чи реально, вона працює з дітьми, батьками, співробітниками навчальних закладів тощо. До речі, боєць, який просив поради у свого шкільного психолога, отримав консультацію у професійного психолога, "відпрацював" свої проблеми і зміг адаптуватися до мирного життя. Чого не скажеш про сотні, тисячі ветеранів російсько-української війни. На жаль, стресовий розлад, який виникає внаслідок фізичної або психологічної травми, сам по собі не зникає. Посттравматичний стресовий розлад, або невроз, проявляється по-різному, залежно від психотипу. В однієї людини виникає слабкість, в іншої - дратівливість, у третьої знижується гемоглобін і починається анемія, четверта не може всидіти на місці і весь час - немов натягнута струна.
Якщо людина не може впоратись із психологічною травмою або проблемою сама, якщо не допомогли рідні й друзі з їхніми порадами "не думай про це - все минеться", - час звертатися до фахівців: психолога, психотерапевта або психіатра. Адже щоб відновити нервову регуляцію, потрібно застосовувати, залежно від випадку, різні методи: психотерапію, рефлексотерапію або призначати медикаментозне лікування.
У сучасному світі професії психолога, психіатра і психотерапевта надзвичайно популярні й затребувані. Проте так було не завжди. В Україні ситуація змінилася лише після розпаду СРСР і здобуття незалежності. Чому ж у суспільстві виникла така досить насторожена і навіть негативна реакція на цих фахівців? За часів радянської влади психологія зазнавала переслідувань, її розвиток був дуже уповільнений.
Жовтневий переворот 1917 року в Російській імперії радикально змінив увесь подальший хід суспільного розвитку, науки в цілому і наук про людину зокрема. Відомо, що події розвивалися так, що лише з 1922-го по 1923 рік з Радянського Союзу вислали понад сто вчених, представників справжньої наукової еліти, а надмірна ідеологізація і, пізніше, біологізація (як спроба наукового обґрунтування) психології призвела до того, що психологічна наука фактично втратила свій предмет дослідження.
Різке посилення репресивної партійної політики відбулося в СРСР на зламі 20-30-х років минулого століття. Ідеологічно це обґрунтовувалося висунутою 1928 року тезою Сталіна про наростання класової боротьби, а відтак пошуком замаскованих ворогів - "контрреволюціонерів і шкідників" у різних сферах суспільного життя, зокрема й науці, що коштувало багатьом ученим наукової кар'єри, а то й життя. Не стала винятком і психологія.
Наступ на "психологічному фронті" набрав просто-таки катастрофічного розмаху: шпигуноманія, прагнення бачити в кожному вченому замаскованого ворога, спотворення змісту західної науки, трактування її як засобу вираження інтересів буржуазії, спрямованих проти соціалізму, і, відповідно, звинувачення науковців, які спиралися на досвід західних дослідників, у свідомому шкідництві. А це на багато десятиліть відгородило радянську науку від прогресивного розвитку світової наукової думки. Крім того, догматизація марксизму і "сталінського діамату" оберталася агресивним ставленням до будь-яких проявів справжньої культури, і це стало фатальним для вільного наукового пошуку. Як наслідок - відбувалося насадження атмосфери страху, за допомогою якого партійна верхівка легко маніпулювала вченими. І згодом сформувався особливий тип організаторів науки сталінської формації - інститут червоної професури.
У психологічній науці, на щастя, репресивний апарат не спричинив "лисенківщини", але завдав їй величезної шкоди, починаючи від закриття (після 1932 р.) психологічних журналів, ліквідації вкрай важливих для практики психологічних напрямів і закінчуючи фізичним винищенням багатьох психологів. У зв'язку із цим не можна не віддати належного моральному подвигу тих радянських науковців, які, попри нестерпно складні умови сталінського суспільства, продовжували служити істині як головній цінності життя вченого.
У 1920-1930-х роках в СРСР бурхливо розвивався один з напрямів прикладної психології - психотехніка. Його започаткували німецький психолог Вільям Штерн і німецько-американський психолог Х'юго Мюнстерберг, які досліджували проблеми управління підприємством, професійного добору, професійної орієнтації, раціоналізації праці тощо. У Радянському Союзі розвиток психотехніки набув форми так званого НОПівского руху (НОП - наукова організація праці). 1927 року реєструється Всеросійське психотехнічне товариство, головою якого стає видатний психолог І.Шпільрейн (1891-1937). Він послідовно вивчав проблеми втоми працівника промислового виробництва, діагностики професійної придатності та професійного добору, займався питаннями раціоналізації умов професійної діяльності та мінімізації травм на виробництві. 1930 року Ісаака Шпільрейна обрали президентом Міжнародного товариства психологів.
Однак на початку 1930-х починається кампанія зі знищення радянської психотехніки: ліквідують психотехнічні лабораторії, репресують багатьох учених. У січні 1935 року Шпільрейна заарештували, а 1937-го, за звинуваченням у контрреволюційній діяльності, розстріляли. Через 20 років ученого повністю реабілітували.
Іншим напрямом психологічної думки, що бурхливо розвивався у 20-30-х роках XX століття в Радянському Союзі, була педологія. Її фундаторами стали німецький педагог і психолог Ернст Мейман (1862-1915), який закликав досліджувати не тільки вікову специфіку дитини, а й індивідуальні траєкторії її розвитку, і американський психолог Стенлі Холл (1844-1924), який, власне, й виступив з ідеєю про необхідність створення комплексної науки про дитину - педології. Проте 4 липня 1936 року в газеті "Правда" було опубліковано постанову ЦК ВКП (б) "Про педологічні перекручення в системі Наркомпросу", в якій педологію оголосили лженаукою, що шкодить радянській державі й дітям. Наслідком цієї постанови стали репресії проти вчених і фактичне знищення вітчизняної педології. Посади (на щастя, не життя) позбувся директор Інституту психології, педології і психотехніки радянський психолог і лікар А.Залкінд. До речі, з 1917-го по 1920 рік Залкінд керував Петроградським психотерапевтичним інститутом, цікавився психоаналізом і активно просував психоаналітичні теорії в СРСР. У цей самий час Залкінд описав так званий комплекс парттріади, суть якого полягала в наявності невротичних симптомів, гіпертонії та млявого обміну речовин у 90% представників партійної номенклатури, що інтерпретувалося як профнепридатність через нервові перевантаження і порушення гігієнічних норм.
У післявоєнний період ідеологічний тиск з боку радянського режиму на вітчизняну психологічну науку був особливо інтенсивним. 1950 року, в розпал боротьби "з космополітизмом і підлабузництвом перед Заходом", відділ науки ЦК ВКП(б) ініціював проведення об'єднаної сесії АН СРСР і Академії медичних наук СРСР, що увійшла в історію як "Павловська сесія". Підсумком роботи заходу стали репресії проти провідних фізіологів Л.Орбелі, І.Беріташвілі, П.Анохіна та інших учених. Суть звинувачення полягала в тому, що вони лише на словах підтримували вчення Павлова про вищу нервову діяльність, а насправді займалися розробкою ідей, які суперечили ідеям покійного академіка. Більшість фізіологів, які зазнали критики на сесії, були змушені припинити активну дослідницьку діяльність, а прихована заборона критики вчення Павлова проіснувала в СРСР до середини 1960-х років.
Однією з жертв боротьби з космополітизмом став видатний психолог С.Рубінштейн. У 1920-1930-х роках він сформулював принцип єдності свідомості й діяльності, що став однією з основних методологічних засад вітчизняної психологічної науки. Суть цього методологічного принципу полягає в тому, що психіка людини формується і проявляється в практичній діяльності. 1942 року вийшов підручник С.Рубінштейна "Основи загальної психології", який і донині є одним з найкращих. 1947-го вченого змістили з усіх керівних посад. Лише 1953-го з нього зняли всі звинувачення.
Крім репресій, не забуваймо про ще одне ганебне явище в Радянському Союзі - використання психологічної науки для придушення інакомислення. Йдеться про каральну психіатрію. Її методи: встановлення хибного діагнозу; примусова госпіталізація в психіатричну лікарню людей, які не потребують відповідного лікування; ізоляція; фактичне використання клініки як в'язниці; примус до приймання сильнодіючих психотропних препаратів з тяжким побічним ефектом; застосування болісних медичних процедур, що фізично пошкоджують мозок. Таке "лікування" часто призводило до передчасної смерті, і тоді причини смерті фальсифікувалися. В СРСР так "лікували" видатних політичних опонентів, яким ставили психіатричний діагноз. Спосіб був технічно нескладним, але дієвим, оскільки препарати мали "потрібний" набір побічних ефектів. Якщо людина не ламалася як особистість, то отримувала таку кількість проблем зі здоров'ям, що їй уже було не до політики.
Система каральної психіатрії була знищена в СРСР лише 1988 року, коли МОЗ СРСР передали 16 психіатричних лікарень МВС СРСР спеціального типу, п'ять з яких ліквідували. З психіатричного обліку було знято 776 тисяч пацієнтів, а з Кримінального кодексу вилучено статті, за якими антирадянська пропаганда і "наклеп" на радянський лад розглядались як соціально небезпечна діяльність.
Проте навіть в умовах суцільної несвободи, психологічна наука мала значні досягнення. Так, одним з творців вітчизняної нейропсихології - нового напряму, сформованого на поєднанні психології, медицини (неврології, нейрохірургії) і фізіології, став Олександр Лурія, психолог, фахівець у сфері теорії та методології психології, дефектології, психофізіології локальних уражень мозку, нейропсихології і нейролінгвістики. Працюючи на початку 1920-х у Московському інституті психології, він досліджував феномен афективних станів, а також розробляв так звану методику пов'язаних моторних реакцій. Ця методика мала широке застосування в дослідженнях емоційного стану студентів на іспиті; осіб, які підозрюються в злочинах; хворих на психічні розлади. Саме це дослідження багато в чому передбачило створення нині всім відомого поліграфа, або "детектора брехні". Також він вивчав проблеми психологічного розвитку дитини, вплив спадкових факторів і факторів навколишнього середовища на формування соціальних навичок. Професор Лурія, працюючи в різних неврологічних клініках, досліджував людей, які страждають на хворобу Паркінсона з порушенням мови.
Спільно з видатним ученим і дослідником Л.Виготським Лурія вивчав мозкову організацію розумових процесів. Дослідження, присвячені порушенням психологічних процесів, стали основою нового напряму - нейропсихології. Спільна робота з Л.Виготським дозволила радянському психологу створити нове вчення про вищі психічні функції людини. Це багато в чому визначило весь подальший розвиток вітчизняної психології. У роки Другої світової війни Олександр Романович був керівником військового госпіталю на Уралі, де працював із важкопораненими бійцями, які потребували психологічної адаптації. Після війни продовжив роботу в галузі нейропсихології. Лурія зумів детально дослідити порушення вищих психічних процесів, що стало можливим завдяки його власним методам нейропсихологічної діагностики.
У галузі дефектології видатний психолог розвивав об'єктивні методи дослідження дітей з різними формами розумової відсталості, на основі чого було здійснено їх класифікацію, що має важливе значення для педагогічної і медичної практики. Своїми роботами Лурія здобув величезний міжнародний авторитет, став почесним членом багатьох академій наук і психологічних товариств у Європі й США.
Останні десятиліття фактичного стану й розвитку психологічної науки в Україні наближають її до провідних практик світової системи прикладних досліджень і надання послуг у сфері саме охорони психічного здоров'я, соціально-психологічного благополуччя людини. У такому контексті особливо важливо розуміти різницю між психологом, психіатром і психотерапевтом і те, яку освіту й конкретні професійні компетентності має здобути кожен із цих фахівців. Ключовим предметним полем для розуміння цих відмінностей є відповідна програма підготовки в закладах вищої освіти.
Спільна частина цих слів "псих" (що так лякає деяких наших співвітчизників, а насправді має цілком безневинне значення: "психо" - з грецької "душа", "дух") створює оманливе враження, що всі згадані вище фахівці лікують однаково. Справді, у психолога, психотерапевта і психіатра одна мета - допомогти пацієнтові відновити розхитану психіку. Але роблять вони це різними способами.
Якщо коротко, то психологія - це наука, що вивчає загальні питання стану душі; психіатрія - сфера медичної галузі, що передбачає лікування різних психічних відхилень; психотерапія - це метод лікування впливом на психіку.
Розберемося докладніше.
Тнрмін "психологія" походить від давньогрецьких слів "психо" (душа) і "логос" (знання). Психологія як наука відокремилась від філософії і, поєднавшись з іншими дисциплінами (фізіологією, медициною, зоологією, неврологією та ін.), розділилася на безліч спеціалізацій (клінічна психологія, психологія особистості, психофізіологія, вікова психологія, педагогічна, соціальна, інженерна тощо). Практичне застосування психологічного знання різноманітне, залежно від різних сфер інтересу. Психолог може стати фахівцем з HR; педагогом-психологом; учасником команди, яка досліджує функціонування мозку; науковцем; медичним психологом у клініці загальної практики або психіатричній лікарні; психологом-консультантом або, здобувши додаткову освіту, психотерапевтом.
Професія психолога в сучасному світі актуальна, престижна і популярна як ніколи. Психологів готують практично в кожному університеті, адже попит породжує пропозицію. Психолог - це фахівець, який закінчив виш, найчастіше педагогічний, і займається науковим вивченням психіки людини. До медицини як такої він жодного стосунку не має. Головна відмінність психолога від психотерапевта і психіатра в тому, що психолог - не лікар. Відповідно, діагнозів він не ставить і не лікує. У нього інше завдання: допомогти пацієнтові відновити душевну рівновагу, набути упевненості в собі, розвинути комунікативні здібності, навчити давати собі раду з негативними наслідками розумового та емоційного перенапруження. Тобто психолог працює зі здоровими людьми, які мають певні проблеми в житті. Саме зі здоровими, бо в іншому випадку довелося б ставити діагноз і лікувати. Допомога психолога найчастіше усна, а результат його діяльності - конкретні поради щодо виходу з кризових ситуацій.
Саме до психолога слід звертатися, коли людина відчуває:
граничну невдоволеність власним життям, відчай;
невдоволеність собою - те, що зазвичай називають невпевненістю в собі або низькою самооцінкою;
хронічні стреси, проблеми з настроєм, депресію;
наслідки перенесеної фізичної або психологічної травми у вигляді душевних страждань і переживань;
труднощі з адаптацією на місці навчання, роботи і т. д.;
труднощі у знаходженні спільної мови з сім'єю, ризик розлучення чи проблеми у виборі партнера, конфліктує;
нерозуміння з боку близьких та рідних, будучи при цьому надмірно вимогливою до себе і самокритичною;
соматичні проблеми, через що постійно скаржиться на здоров'я за відсутності змін з боку організму.
Психологи можуть працювати в центрах реабілітації підлітків, жертв домашнього насильства, ув'язнених, людей із залежностями тощо; службах порятунку (швидкої допомоги, ДСНС); військових підрозділах; спортивних закладах, училищах, університетах, на підприємствах чи в лікарнях. Зазвичай ці фахівці співпрацюють з представниками інших медичних спеціальностей. Крім того, у наш час психологи обов'язково мають бути в дошкільних та освітніх навчальних закладах.
Зокрема в обов'язки шкільного психолога входять:
- психологічна діагностика, яка полягає у проведенні групових та індивідуальних обстежень учнів за допомогою спеціальних методик. Діагностика проводиться за попереднім запитом вчителів або батьків, а також з ініціативи психолога з дослідницькою або профілактичною метою. Психодіагностичний напрям включає: виявлення причин неуспішності; аналіз проблем особистісного розвитку, поточного фізичного і психічного стану, міжособистісних взаємин учнів, сімейних і дитячо-батьківських взаємин; оцінювання розвитку пізнавальних процесів і здібностей; профорієнтація;
- психологічне консультування - робота за конкретним запитом батьків, вчителів, учнів;
- корекційно-розвивальна робота, що проводиться у вигляді індивідуальних або групових занять, під час яких психолог намагається скорегувати небажані особливості психічного розвитку дитини. Ці заняття можуть бути спрямовані як на розвиток пізнавальних процесів (пам'ять, увага, мислення), так і на залагодження проблем в емоційно-вольовій сфері, у спілкуванні, із самооцінкою учнів;
- психологічна освіта - ознайомлення (зазвичай під час консультування, виступів на педагогічних радах і батьківських зборах) вчителів і батьків з основними закономірностями й умовами сприятливого психічного розвитку дитини;
- методична робота (підвищення професійної кваліфікації, самоосвіта, робота з аналітичною та звітною документацією).
Оскільки довіра до психологів серед громадян нашої держави має мізерний відсоток, люди, зважаючи на нестабільність життя в цілому, потребують додаткових гарантій. Саме тому одна з дуже важливих і затребуваних нині професій - лікар-психолог, тобто лікар, який має спеціальну підготовку в галузі діагностики та лікування психічних захворювань, а також їхніх наслідків, тобто має не лише психологічну, а й медичну освіту. Висококваліфікованих фахівців у сфері медичної психології готує медико-психологічний факультет Національного медичного університету імені О.Богомольця. Після закінчення навчання студенти протягом року проходять інтернатуру. І лише після цього їм присвоюють спеціалізацію лікар-психолог.
Кваліфіковані фахівці можуть самостійно виконувати професійну роботу та обіймати посаду лікаря-психолога в закладах охорони здоров'я України: багатопрофільних та спеціалізованих лікарнях, диспансерах, поліклініках, пологових будинках, центрах медико-соціальної експертизи або в приватних медичних закладах. Основне завдання лікарів-психологів - психологічна допомога соматично хворим. Вони зазвичай не лікують душевних розладів.
На відміну від лікаря-психолога, цільова аудиторія психотерапевта виключає роботу з пацієнтами, які страждають на невротичні, неврозоподібні, соматоформні розлади, у загальних (соматичних) лікувальних закладах. Це фахівець, який має кваліфікацію з психотерапії. Він займається серйознішими проблемами, використовує ліки, як це робить психіатр, і при цьому заглиблюється у внутрішній світ пацієнта. Тобто лікує розлади на межі, а медикаментозне лікування є лише доповненням до основної терапії, але аж ніяк не замінює її повністю.
Психотерапевт працює з психічно здоровими людьми, у яких є внутрішньоособистісні проблеми, що спричинюють багато незручностей і заважають нормально жити. Насамперед із тими, хто страждає на депресію, фобії різного характеру, хворобливі залежності. Його мета - виявити в людини і подолати відчуття розгубленості, апатії, навчити її примиритися з драматичними життєвими подіями, такими як смерть близьких або розрив стосунків. Психотерапевти також нерідко допомагають пацієнтам, які пережили спробу суїциду або мають стійкі суїцидальні нахили. Такі фахівці можуть займатися проблемами людей, які страждають на психосоматичні захворювання (фізичні недуги, викликані психічними розладами, коли відсутні звичайні фізичні причини, що їх викликають). Прикладом психогенного захворювання може слугувати реактивний (короткочасний) психоз, коли різні несприятливі чинники (стихійне лихо, автокатастрофа, воєнні дії) викликають симптоми, властиві хронічному захворюванню, а саме шизофренії.
Психотерапевта часто плутають із психіатром. Однак це різні лікарі. По суті, психотерапевт поєднує в собі функції і психолога, і психіатра. Він обов'язково повинен здобути вищу освіту в медуніверситеті. Причому його спеціалізація - психіатрія або неврологія. Психотерапевтом за функцією часто буває психолог, який має додаткову освіту (спеціалізація з медичної психології).
До методів лікування психотерапевтів належать гіпноз; арттерапія; нейролінгвістичне програмування; ігротерапія; недирективний гіпноз та інші.
У сучасному світі існує велика кількість напрямів психотерапії. Назвемо найпоширеніші.
Психоаналітично орієнтована терапія - найбільш глибокий і трансформувальний напрям у сучасній психотерапії. Родоначальником психоаналізу є З.Фрейд. Це один з перших напрямів психотерапії і основний для інших видів терапевтичної діяльності. Головна ідея психоаналізу - людська підсвідомість є джерелом усіх психологічних негараздів, і саме в ній приховані мотивації та захисні реакції, які є рушіями свідомих дій людини. У підсвідомість психоаналітики "проникають" за допомогою різних методик, зокрема аналізуючи сни своїх пацієнтів або їхні вільні асоціації (хворий говорить лікареві все, що перше спадає йому на думку, і мимоволі "озвучує" підсвідомі мотиви своїх вчинків).
Когнітивно-поведінкова терапія - напрям психотерапії, в основі якого лежить передумова, що причиною психологічних розладів (фобій, депресій...) є ірраціональні переконання та внутрішні настанови. Це нині найпоширеніша терапія в світі, оскільки вона максимально сфокусована на симптомі. Однак, на думку деяких наукових шкіл, не лікує самої причини проявів.
Нині багатьом відомий вислів "завершити гештальт", який має стосунок до ще одного напряму психотерапії - гештальт-терапії. Ця наука розглядає психологічні проблеми як порушення циклу контакту й втрату творчого пристосування, через що утворюються незавершені гештальти (ситуації). Основоположник - Ф.Перлз.
Мабуть, найбільш філософським відгалуженням психотерапії є екзистенціальна психотерапія - напрям, що ґрунтується на увазі, повазі й активному пізнанні терапевтом усіх особливостей і аспектів індивідуального буття (екзистенції) особистості клієнта, без наміру з'ясувати патологічні чи неефективні характеристики його життя, поведінки та діяльності.
Останнім часом у Європі набуває розвитку напрям, який називають "сімейно-системна терапія". Він не розглядає окремо кожного індивіда, а розв'язує проблеми в сім'ї, розглядаючи сім'ю як певну систему, а члена сім'ї - як носія симптому всієї системи. Досліджується і лікується відповідно вся система (сім'я). Є кілька різних шкіл цього напряму і їх засновників.
Ще один з напрямів також базується на цінностях сім'ї, що формують особистість. "Сімейні розстановки за Хеллінгером" розглядають сімейну систему крізь призму певних родових законів і через порядок родичів у системі. Є три закони належності до певної системи, ієрархії та балансу між "віддавати і брати". Це ефективний напрям психотерапії, але не визнаний у науковому світі.
Не завжди людина може описати словами те, що з нею відбувається. "Алекситимія" - це коли людина безсила вербально визначити свій емоційний стан. У такі моменти вкрай важлива тілесно орієнтована терапія, яка виходить з того, що наші невротичні конфлікти позначаються на тілі, міміці, позах, ході, жестах. Психологічні й емоційні проблеми вирішуються зняттям м'язових напружень та блоків. Автор методу - Вільгельм Райх.
Є ще один метод, де особливий акцент робиться на тілесних відчуттях, - холотропна терапія. Її специфіка - активізація підсвідомого змісту психіки через використання інтенсивного дихання під спеціально підібрану музику, а також робота з власним тілом. Автори - Станіслав і Крістіна Гроф.
Позитивна терапія базується на трьох основних принципах: надія, баланс і самодопомога.
Підкреслю, що складних психічних захворювань психотерапевти не лікують.
Люди часто плутають психотерапевта з психоаналітиком. Психоаналітик - це психотерапевт, який здобув додаткову освіту з психоаналізу, тобто пройшов щонайменше 300-годинний курс власного аналізу та дидактичного аналізу у висококваліфікованого фахівця. Тому психоаналіз є важливим інструментом психотерапії. Зазначу: в нашій країні спеціальності "психоаналітик" у реєстрі немає.
В СРСР психоаналіз як психотерапевтична практика був заборонений більш як шістдесят років, внаслідок чого було втрачено традицію, яку блискуче започаткували вітчизняні психоаналітики в першій чверті XX століття. Тому з розпадом СРСР психоаналіз відроджувався в нашій країні фактично з нуля.
За початковим дипломом психоаналітик може бути психіатром, психотерапевтом або психологом, який здобув додаткову психоаналітичну освіту. Мати медичну освіту психоаналітику не обов'язково. Психоаналітиків і психотерапевтів на Заході готують протягом семи і більше років. І це вже після отримання основного диплома лікаря або психолога. Діяльність психоаналітика перебуває під контролем спеціальних міжнародних організацій через порівняно високі ризики професії: адже психоаналітикові дуже часто доводиться мати справу з гострими проблемами, найглибшими переживаннями, структурними змінами в особистості людини.
Найбільш резонансна з професій, що має непросту репутацію, викликає суперечливе ставлення і тягне за собою шлейф певної недовіри й страху, це психіатр - лікар із медичною освітою, який працює з людьми, що мають справді важкі й запущені захворювання психіки (шизофренія, біполярні розлади, тяжкі форми депресії); різні види залежностей (алкоголізм, наркоманія); післяінсультні стани; епілепсію. Він може діагностувати деменцію і розумову відсталість. Але йому цілком під силу впоратися і з відносно легкими психічними порушеннями, до яких належать неврози, фобії, розлади особистості. Також психіатр перевіряє осудність підозрюваних у скоєнні злочинів, визначає ступінь їхньої психічної адекватності. Часто від нього залежить доля людини.
На відміну від психолога і психотерапевта, які звертають увагу тільки на поведінкові й розумові особливості хворого, психіатр оцінює і його фізичний стан, дивиться на те, як функціонує головний мозок. Тож психіатричне лікування - це не лише консультації та бесіди, а й спостереження за пацієнтом, проведення різноманітних тестів, медичне обстеження й низка процедур (біохімічне, ендокринологічне, імунологічне, токсикологічне дослідження, електроенцефалограма, ядерно-магнітна томографія та інші), визначення точного діагнозу і подальше фахове лікування, в тому числі психотропними препаратами з постійним контролем стану пацієнта.
Психіатр закінчує медичний університет, де опановує досить велику кількість дисциплін, зокрема поглиблено вивчає анатомію, нейробіологію, нейрохімію мозку людини, фармакотерапію, а також основні психотерапевтичні методики (психоаналіз, психодраму, основи біхевіоризму, когнітивну терапію) та багато інших розділів науки.
На завершення зазначу, що вивчитися на психолога, психотерапевта, психіатра і стати ним - це зовсім не те саме. З одного боку, ці фахівці рятують людей від самогубств, допомагають подолати проблеми в сім'ї, дають поради щодо вирішення конфліктів. З іншого - за час практики їм доводиться працювати з найбільшими жахами людської психіки. Вони завжди будуть бачити чуже горе, скалічені душі. Чи кожен зможе це витримати? Медики мають справу з людським тілом і, закінчуючи виш, промовляють клятву Гіппократа,обіцяючи, що тілесної шкоди хворому не спричинять. Але ж душа крихкіша, ніж тіло. Її може зламати необережне слово. Можливо, й лікарям людських душ теж не завадило б давати свою клятву?
Зазначу, що нині діяльність надавачів консультативних, діагностичних та психотерапевтичних послуг потребує регламентації, сертифікації та ліцензування - як на рівні державних програм, так і на рівні професійних об'єднань.