Тому, чия нога ступала на жалобний килим, у дзвоні годинника чулися похоронні дзвони, і серце його на цей звук стискалося ще сильніше, ніж у тих, хто веселився в далекому кінці анфілади.
Едгар Аллан По. «Маска Червоної смерті»
Люди втомилися від вірусу та обмежень, а вірус від них не втомився.
Всесвітня організація охорони здоров’я закликала уряди протистояти наростанню втоми в населення Європи від пандемії COVID-19 і обмежувальних заходів, впроваджених у зв’язку з нею.
Це — загальна психологічна картина епідемії, де незбагненним чином сусідять безпрецедентні, хоча й досить хаотичні намагання держав втримати ситуацію під контролем та дедалі сильніші байдужість і демонстративне, часом агресивне, невігластво.
Цікаво, що це невігластво має абсолютно ірраціональний характер протесту проти загрози, яка не вибирає жертв за чіткою ознакою віктимності. А знецінює всі попередні способи оздоровлення, які раніше гарантували суперменську невразливість до інфекцій та мафусаїлове довголіття.
Ми — цілком очевидна частина цього світу, що повільно самовбивається, хоч і з поправкою на національний колорит. Масова втома й апатія українців більше не потребують якоїсь доказової бази. Це самоочевидний процес. Хотілося б говорити про нього як про остаточно реалізований і оформлений факт. І про те, що десь буде повернення до розумної поведінки. Але ні. Чесніше буде сказати, що ми лише на початку довгого й досить сутінкового шляху.
У психології є такий термін — «локус контролю». Його ще називають «локалізацією контролю вольового зусилля». Це — схильність приписувати результати діяльності або зовнішнім обставинам, або внутрішнім чинникам. Тим або іншим рисам власної особистості.
Внутрішній світ середньостатистичного українця, згідно з його власним сприйняттям, досконалий, як вірші Кобзаря. І відображає історичну реальність приблизно з таким самим рівнем достовірності. Всі його негаразди викликані виключно (в рандомному порядку): а)багатократно більшими силами ворога; б) підлим віроломством союзників; в) критичною масою зрадників.
Тобто ми бачимо (і чуємо, якщо уважно вивчити всі історичні думи та пісні, що починаються з вигуку «Ой!») картину світу, де локус контролю виключно зовнішній. Навіть у поствиборних мантрах про те, що переважна більшість виборців — дебіли та зомбі, категорично виключається сама можливість власної неправоти.
Тому досить докладні політологічні пояснення і говорять нам про сукупність політичних та економічних проблем, які ніяк не вирішуються. Бо не для того їх створювали, щоб ось так просто вирішити. Нагромаджується втома, хоча переважно це втома від безділля. Бо те, що ми гордо називаємо «роботою», особливо в бюджетній сфері, на Заході роботою не вважається — ні за цілепокладанням, ні за зарплатою, ні за якістю.
Само собою, влада теж не така, хоча всі варіанти її заміни — від виборів до повстання — за десятиліття вже були перепробувані. І щоразу кращі (згідно із загальним виборчим правом) представники народу псуються, як продукти у знеструмленому холодильнику, з усіма супутніми інформаційно-атмосферними явищами.
Тобто, з формального погляду, є всі причини для розчарування та апатії. Але тут є одна нестиковка.
З одного боку, циклічно повторювані вищезгадані політичні й інші невдачі передбачають наявність двох чинників: хорошої історичної пам’яті та особистої безрезультатної участі в цих процесах.
Але ніякої «хорошої історичної пам’яті» нинішні українці не мають. І навіть поганої не мають. Горизонт планування діяльності становить, максимум, три місяці, і то за наявності добре розвиненої фантазії.
Практичний же наш підхід до будь-якої діяльності, навпаки, передбачає, що ми вплутуємося в яку-завгодно справу за принципом «не доженемо, то хоч зігріємося». У сенсі, що участь у чомусь уже сама собою передбачає індивідуальну мотивацію та задоволення від самого процесу.
Наприклад, Майдан-2014 не став ніякою революцією, в сенсі радикальної зміни суспільного ладу, згідно з романтичними очікуваннями мас. Але всі його учасники досі ставляться до цієї події як до особистого досягнення, оскільки головною мотивацією було питання особистого морального вибору.
А ось голосування тих-таки народних мас за пана Лозінського породило палку суперечку диванних експертів про те, чи є в наших людей пам’ять взагалі і куди в такому разі поділася їхня висока революційна мораль. Як у будь-якій схоластиці, тут не може бути якоїсь однозначної відповіді, тому що важливе саме запитання.
Несхоластична відповідь не сподобається нікому, оскільки свідчить про банальне: людське життя само собою ніякої особливої метафізичної цінності не має. Смерті, особливо чужої, ніхто не боїться, довго небіжчика не пам’ятають, крім родичів, і то не факт.
А практична користь грошових компенсацій за вбивство описана ще в стародавньому зводі законів ХІ ст. «Руська Правда».
Розгляньмо ж більш предметно, з чого саме складається цей самий стан «апатії». Чи такий він жахливий і згубний, як про це кажуть?
Термін «апатія» впровадили у вжиток античні філософи, й означав він «безпристрасність». По-нашому, це — «відсутність пафосу», якщо перекладати термін дослівно. З клінічного погляду, апатію дуже часто плутають із депресією. Це психопатологічний синдром, який може свідчити про якесь інше захворювання. У своєму крайньому вигляді він не такий уже й поширений, на нього страждають приблизно 45 мільйонів людей у світі. І коли згадати, що більш ніж мільярд людей не мають доступу до електрики, то це, швидше, проблема нетравлення вхідної інформації, ніж її дефіциту.
Тобто ми маємо справу зі станом повної або відносної байдужості до того, що раніше зазвичай викликало емоційну реакцію.
У нашому сьогоднішньому випадку ми маємо справу зі зростанням байдужості до інших людей, і до власного стану в тому числі.
Аби точніше зрозуміти, що відбувається, треба нагадати, чим, власне, є поняття «пафос». Ми звикли інтерпретувати його в зневажливому сенсі, оскільки пафос неминуче історично пов’язаний із культом героїв ще від античних часів. Культ героїв, своєю чергою, — це наявність у суспільстві високих моральних стандартів божественного походження (за Цицероном). Тобто наявність таких стандартів, які, за визначенням, відкидають потребу в посередниках у вигляді будь-яких парторгів. А це — смертельна загроза для будь-якої бюрократії, що узурпувала поняття закону. І протиставляє його поняттю справедливості.
Героїчне в сучасній культурі знищувалося дуже довго, і цей процес триває вже на негативних позначках шкали, інтенсивно знецінюється будь-який осмислений вчинок у принципі.
Однією з функцій героїчного як підвалин суспільної моралі було пов’язування людей у соціальні групи за ознакою взаємопідтримки. Біологічно розмірковуючи, людина — це соціальна тварина (якщо згадати визначення Арістотеля). Цілеспрямоване руйнування релігійних конструктів, знищення всіх авторитетів, руйнування інституту репутації повільно й неухильно вело до атомізації суспільства.
І тут сталася епідемія.
Вона не принесла в суспільство якихось нових смислів. Це як із війною. Просто яскравіше проявляється все те, що раніше було приховане за гучним рекламним шумом інтенсивного споживання різного непотребу.
Ми цілком у змозі нині констатувати стрімке руйнування соціальних груп як таких. Строго кажучи, людина повертається в те соціальне оточення, без якого вона фізично не може існувати. Це, щонайбільше, кілька десятків людей, розміщених концентрично, залежно від життєвих потреб.
Нині модно говорити про різні інформаційні бульки. Отож, соціальні групи, які створювалися з політичних, економічних або культурних причин, штучно надувалися різними менеджерами з питань кількості, безглуздо конкурували з такими самими симулякрами, — лопнули. Всі спазматичні смикання решток цих груп у соціальних мережах — це те, що раніше називалося «гальванізація трупа». Фізичні скорочення ще є, а життя вже немає.
Людина знову опиняється перед екзистенційним вибором особистої відповідальності за свою поведінку, як у Середньовіччі, коли прізвища «Дарвін» ще не знали, але що таке природний добір — розуміли дуже добре.
Здавалося б, нас у цьому має врятувати ліберальний прошарок суспільства, який історично завжди приписував собі таку місію. Інша річ, що історично ж у нього це ніколи не виходило. А посіяне ним розумне, добре та вічне щоразу, тільки-но з’являлися перші сходи, проворно викопували чергові політичні свині.
Ще раз нагадаю, що апатія — це спад цільової поведінки і порушення мотивації. Лібералізм завжди теоретично закликав до солідарності, але в умовах загострення боротьби за виживання ліберали достатньо швидко перетворювалися на націоналістів, консерваторів і реваншистів, що досить докладно описано у світовій літературі, починаючи з подій після Першої світової. Тому що ефективна цільова поведінка не може базуватися на узагальнених соціалістичних термінах. Колгосп за першої ж нагоди починає розбігатися й забирати свою худобу назад додому.
Тому наші ліберали нікуди не поділися, вони просто зараз у роздумах приміряють перед дзеркалом різні рольові маски, а вибрати не можуть.
Опущені руки — це не погано. Як мінімум, це означає, що, не розмахуючи ними без толку, ви не підчепите ніякої ковідки. Нам же радять дистанцію на шість футів, це — дві витягнені руки. Але абсолютно необов’язково, щоб ці руки перетиналися.
Можете витягнути їх донизу і для початку визначитися зі своїм реальним найближчим оточенням. Замість безглуздого, а тепер уже й фактично небезпечного натовпу, в якому раніше так приємно й велично було розчинятися, не переймаючись питаннями власної значимості чи нікчемності…