Неможливо не помітити, що в навколишньому світі невблаганно звужується коло читачів. Я маю на увазі - справжніх homo legens, здатних відчути слово як музику. Їм подавай не просто сюжет - радість звучання. Вони хочуть, щоб крізь білу сторінку з чорними значками просвічували образи, пульсували думки, зітхала природа. Вони високо цінують кайф повільного читання. Дорослій людині всіх цих рис не прищепиш у жоден спосіб, якщо вони не закладені з дитинства.
«Ну й що? - байдуже відповідає Дух кліпової свідомості. - Читайте собі на здоров’я, хто вам заважає. А дітей залиште мені, я хочу і зомбуватиму нові покоління засобами телевізійно-комп’ютерної магії». Але музейники з будинку №13 на Андріївському узвозі, люди творчі й невгамовні, вирішили не погоджуватися. І придумали зустрічі з українськими дитячими письменниками для дітей та батьків.
Автор нового проекту Благодійного фонду Музею Михайла Булгакова старший науковий співробітник Ірина Воробйова переконана, що не перевелися ще в нашій країні люди, які люблять книжки. А коли згадати, що в сім’ї Булгакових було багато дітей, які разом гралися, веселилися, трудилися й дуже багато читали, - то стане зрозуміло, чому через сто років у стінах старовинного будинку народилася ця ідея. Серед міського океану виник книжковий острів, на якому можна познайомити дітей з живим казкарем, допомогти батькам зорієнтуватися в сучасній дитячій літературі, підтримати письменників, котрим важливо знати, що вони - сьогодні, тепер - потрібні своїм читачам. І разом почитати вголос цікаві книжки.
На зустрічі приходять діти віком від чотирьох до 14 років, із батьками. На гостей чекає частування - чай із коржиками та бубликами, а ще - пропонують заповнити анкети. Деякі дорослі запитують: «Можна, і я напишу?» Можна!
Читаючи відповіді, бачимо маленьких киян такими: вони люблять малювати, читати, спілкуватися з цікавими людьми, дарувати подарунки, грати на гітарі та білому роялі, займатися спортом, подорожувати, танцювати, слухати казки та дивитися мультики. А не люблять - нудьгувати, мерзнути й падати. На запитання: «Ким я стану, коли виросту?» - відповідали: учителем танців, лікарем, пожежником, журналістом, книжковим дизайнером, співаком, стилістом, балериною, тренером коней, банкіром, винахідником, хорошою людиною, «займатимусь чимось, пов’язаним із мистецтвом», і таємниче - «тим, ким мрію». Мріють вони побачити водоспад і північне сяйво, отримати іграшки й чарівну паличку, «бути щасливим», а семилітня Маргарита написала, що мріє побувати в Харкові, бо там народилася. Улюблені місця в Києві - Андріївський узвіз, Лавра, Маріїнський парк, Хрещатик, Золоті ворота, Музей води, а ще була відповідь - «там, де мій дім». А з відповідей на запитання про улюблені книжки можна скласти непогану бібліотеку.
На першому вечорі виступав Сашко Дерманський, прозаїк і поет, головний редактор журналу «Стежка», автор десяти книжок -«Володар Макуци», «Бабуся оголошує війну», «Царство Яблукарство», «Корова часу» та інших. Книжки Дерманського - добрі й неймовірно смішні. Недарма на першій сторінці бестселера «Чудове Чудовисько» читачів зустрічає суворе попередження: «Для обережного читання: щоб не надірватися від сміху». Так, із літаючим Чудовиськом не занудьгуєш, - воно дружить із дівчинкою Сонею, ліпить баранчиків із пластиліну, ходить до школи й допомагає людям не боятися справжніх чудовиськ. У передмові до другої книжки «Чудове Чудовисько в Країні Жаховиськ» поет і видавець «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» Іван Малкович зізнався: «Щиро вважаю, що цією повістю Сашко Дерманський починає справджувати найсміливіші надії на успіх нової дитячої української літератури».
На другу зустріч запросили відому казкарку Зірку Мензатюк. Кожна її книжка - як сад, у якому розцвітають народні ремесла, українські свята та квіти на бабусиних клумбах у селі. Мовою казки пані Зірка розкриває малятам таємниці семи нот, квітів веселки, днів тижня та навчає розмовляти з жабками («Катрусині скарби», «Макове князювання», «Казочки-куцохвостики», «Український квітник», «Як до жабок говорити»). Ще вона написала дивовижні «Київські казки» - одну з найкращих сучасних дитячих книжок про місто, яке, за визнанням письменниці, робить її щасливою. А захопливий детектив «Таємниця козацької шаблі», із привидом, нечистою силою та неймовірними пригодами звичайної київської сім’ї, навіть дорослі читають на одному подиху. Письменниця - лауреат літературних премій імені Наталі Забіли та Лесі Українки.
У кожного вечора вийшла своя тональність. Сашко Дерманський, як домовик, матеріалізувався за скляними дверми бібліотеки, читав свої розповіді та вірші - усі реготали, а потім спільно склали казочку. А на зустрічі з чарівницею Зіркою дізналися, куди веде Чумацький Шлях. Було багато білого кольору - сніг за вікнами, свічі, тюльпани, експозиція музею (огляд будинку Булгакових -Турбіних входить до програми). І білосніжна сіль на письмовому столі, навколо якого відбувається спілкування (інсталяція до виставки «Майстер і Маргарита» художника Бадрі Губіанурі). Діти на цій солі малювали, ліпили з неї, дізнавалися, що таке «сіль землі», і одержали по пучці в подарунок.
- Коли ви пишете, вважаєте себе дорослою людиною чи дитиною? - запитала доросла гостя у письменника Сашка Дерманського.
- Я граюся. Дитячий письменник виховує наступне покоління. І робити це слід віртуозно, аби дитина не зрозуміла, що її виховують або вчать. Тому намагаюсь гратися. Дитяча література універсальна. Коли пишу для дітей, не забуваю, що дорослі теж читають, і завжди роблю так, аби вони знайшли щось і для себе. Дорослі зрозуміють, а дітям це не заважає. Взагалі, я раджу батькам: усі книжки, які купуєте дітям, читайте самі, бо різне трапляється - бувають неякісні переклади, неякісна мова. Діти думають, що так і потрібно, а насправді треба відрізняти хорошу літературу від такої собі.
Зірка Мензатюк, родом із буковинського села, писала ще зі шкільної парти:
- Мені дуже подобалося писати, і коли нам у класі задали написати переказ на кілька рядочків, я почала - й досі не спинилася, пишу і пишу. Тоді ж почала складати вірші, чим дуже здивувала односельців. А мій прадід Олекса був цікавий чоловік, понад усе цінував книжки, навіть видав власним коштом книжку релігійних повчань, у селі його добре пам’ятали. І люди про мене казали: «Хіба вона може сама написати? Це її прадід написав і закопав, а вона викопала і переписує».
Власне, для чого я і мої колеги пишемо сьогодні - щоб допомогти вам, розповісти про те, що може бути для вас цікаве. Багатьом здається, що дитяча література - щось простіше, полегшене, порівняно з дорослою, але насправді це зовсім не так. Діти - такі самі люди, як ми, в них такі ж глобальні, дуже складні проблеми і дуже цікаві стосунки. А особливо мене приваблюють у дітях чистота, готовність відгукуватися і на добро, і на страждання, бажання сприймати світ і розуміти його.
- Який жанр вам ближчий - реалістичний чи казковий? - запитав одинадцятирічний Артур.
- В усіх моїх казках - реальність і фантастичність ідуть пліч-о-пліч, мені хочеться переплітати диво і реальність. В «Таємниці козацької шаблі» розповідається про реальні замки, реальні події під Берестечком. Але там є і привид, і нечиста сила… Кожен письменник, беручись за певний жанр, одягатиме свій твір у якусь певну одежу. Отож, казка - це така чарівна одежина, яка дуже мені подобається. А як виростає яблуко - воно диво чи не диво? Що таке диво, і що таке не диво? Земля, пісок, вода - і раптом така краса рум’яна, таке пахуче, смачненьке - ну диво воно…
У фіналі діти вишикувалися в чергу по автографи. Якими вони виростуть, чи читатимуть, покаже час, справа - за садівниками-батьками. Можна безпорадно скаржитися, що син або донька все дозвілля проводять за комп’ютером. Але чи не краще робити те, що нам під силу, пропонуючи альтернативні варіанти, у тому числі такі, як два музейні вечори. Показати, що це можливо: абсолютно реальне життя, а в ньому - момент дива і смисл спілкування.