Що за мандри без пригод! Ще за півгодини до початку прес-конференції, присвяченої проведенню VI фестивалю туристичної журналістики, я усвідомив, що зробив помилку, яка ускладнить мою участь у запланованих організаторами заходах. Я не взяв з собою жодного документа, що засвідчував би мою персону. І паспорт і посвідчення журналіста я залишив удома, подумавши - навіщо зайвий паперовий і пластиковий тягар, якщо подорож моя не в Євросоюз, а на безвізову рідну Київщину.
Завдяки поручительству колег, я таки пройшов на коротку, але досить відкриту й насичену корисною інформацією зустріч з головою Київської обласної державної адміністрації Анатолієм Присяжнюком. Подібного лібералізму не проявив персонал міжнародного аеропорту «Бориспіль», у якому відбувалася перша планована зустріч за межами Києва. Я не став витрачати час на дискусію (як-не-як, об’єкт режимний) і пішов дрімати в наш автобус, що стояв перед залізними воротами повітряних воріт України. Не встиг склепити очі, як моєї щоки торкнулося щось мокре й холодне. Ой, та це ж справжнісінький комісар Рекс! «Ви на мені тренуєтесь?» - цікавлюся (звісно, не в пса, а в його хазяїна). «Ми не тренуємося - ми працюємо». Зброї, вибухівки і наркотиків шукачі в мене не виявили, одначе з автобуса тактовно висадили. Чомусь пригадав фразу поліцейського агента Фікса, персонажа роману Жуля Верна «Навколо світу за вісімдесят днів»: «Паспорти для того й вигадано, щоб заважати чесним людям і допомагати шахраям». Отож замість дізнаватися про грандіозні плани розвитку аеропорту, я дві години спостерігав, як спітнілі пасажири тягають свої валізи, плутаючись у буквах терміналів, - транспортного сполучення між досить віддаленими одна від одної спорудами не передбачено.
За межами активного впливу мегаполіса в установах нам не трапився не тільки жоден металодетектор, а й навіть звичайнісінький неприступний охоронець. Так що можна було спокійнісінько знайомитися з принадами та проблемами туристичної Київщини.
Іноді повчально порівнювати економічні та геодезичні габарити різних територій. Київська область зі своїми майже тридцятьма тисячами квадратних кілометрів площі більша, ніж європейська країна Албанія, а Великих князівств Люксембург може вмістити чи не дюжину! В легкому мареві з’являється наступний пункт нашої подорожі - славне древнє місто Переяслав (додаток Хмельницький воно отримало лише в жовтні 1943 року). Кажуть, що в добру погоду бані його церков видно з лаврської дзвіниці. Не знаю, чи то правда, - я не вгледів в тій стороні горизонту навіть верхів’їв хрестів. Важко повірити, але нині тихий і неамбітний Переяслав колись величався стольним градом, а сфера володінь Переяславського князівства охоплювала території аж до Волги, включаючи міста Курськ і Ростов. Монгольська навала в 1239 році ущент зруйнувала місто, на століття перетворивши його в суцільну зону забуття, котра, втім, іще має шанс стати справжнім Клондайком для багатьох поколінь археологів та краєзнавців.
Інша цивілізаційно переломна подія для нашої землі - Переяславська рада - теж не додала особливої динаміки розвитку міста, хоча команда, направлена Москвою для підписання угоди була суперпредставницькою і могла б заповнити цілий пасажирський потяг - 218 людей на чолі з боярином Бутурліним. Втім, вікопомні торжества в Переяславі були певною мірою формально-театральними -Земський собор іще в жовтні 1653 року дав згоду на приєднання України до Московії -«нас без нас женили». До речі, означення, об яке і українською і російською зламаєш язик, - «воссоединение», «возз’єднання» (я живу в Києві на проспекті з цією назвою, і адресу за кордон доводиться підписувати Vozzyednannya ave.) - введено в обіг в 1954 ювілейному році. До того радянська історіографія називала переяславський пакт цілком об’єктивно - «присоединение Украины к России». Можливо, образа на «Богдана п’яного» спонукала Тараса Шевченка зобразити на
одній з акварелей панораму Переяслава з великою «гоголівською» калюжею та двома забрьоханими свинями на передньому плані… Як і повсюди в Україні ознаки процвітання та добробуту в Переяславі вельми локальні - та й то за рахунок принизливо розкішних зависокопарканних палаців місцевих скоробагатьків. І все-таки це місто зберігає й підтримує надзвичайне розмаїття об’єктів, котрі за доброї організації справи гарантовано здатні перетворити його на справжню загальноукраїнську туристичну Мекку. Музеї, храми, давні споруди чи навіть їх залишки, пам’ятники, величезний етнографічно-історичний комплекс під відкритим небом - це елементи намиста, на які без футбольного авралу потрібно нанизувати інфраструктуру готелів, кемпінгів, кав’ярень та ресторанів. І, хтозна, може, туризм знову поверне Переяславу-Хмельницькому звання «град стольний»...
Тарас Шевченко. Церква Покрови в Переяслові. 1845 р.
«Зелений туризм» - цей термін нині вживають дуже часто. Але ознак загальноукраїнського буму в цьому напрямку індустрії відпочинку не видно. Як на мене, «садибний» бізнес мало придатний для нинішньої (все ще колгоспно-радянської) структури сіл Київщини: зліва - сусід, справа - сусід, перед хатою (критою сірими, мов безнадія, але невмирущими асбесто-цементними листами) роздовбана, ніколи не ремонтована дорога. Для цієї справи ідеально підходять хутори, але в Радянському Союзі їх ліквідували скрізь, окрім хіба що глухих Карпат. Але мій скептицизм похитнули, ба навіть додали дещицю оптимізму, відвідини садибного сімейного комплексу «Звенигора», неподалік населеного пункту з приємною рибальсько-гастрономічною назвою Балико-Щучинка. Дістатися туди можна лише грунтовою польовою дорогою, проте всі інші параметри цілком удовольнять найвибагливішого мандрівника, котрий звик до західних стандартів комфорту і навіть до сибаритства: якісна кухня, затишні номери, сауна і навіть міні-сцена, на якій спеціально для нас працював етногурт «Божичі». І всі ці принади поєднані з запахами лісу і поля та чудовими краєвидами. Як мало треба для досягнення гармонії зі світом та досягнення душевного спокою!
Після доброго сніданку та міцної кави (як згодом виявилося, кофеїновий допінг був дуже доречний) рушаємо до Білої Церкви. Дивна штука українські дороги: куці ділянки якісного асфальту постійно перериваються «латаними свитками», які виглядають так, ніби бомбувати нашу землю припинили лише вчора. Тарас Шевченко у своїй повісті «Путушествие с удовольствием и не без морали» адресував чимало неприємних слів непролазній багнюці прикиївських трактів. До слова, цей твір вартий того, щоб стати основою окремого туристичного маршруту: описи сіл і містечок - пречудові, а подекуди - й безжально вбивчі. Нещодавно погортав колись дуже популярну книжку «Перекинутий півмісяць» чехословацьких мандрівників Зікмунда і Ганзелки. В ній описується Туреччина кінця 50-х років минулого століття. Авторів вражає неймовірна кількість американських шляхобудівних машин, які конвеєрно гризуть скелі, залишаючи по собі ідеально якісні дороги. Висновок - турецький уряд узяв мільярдні кредити, щоб прокласти хайвеї для натовських танкових дивізій, а звичайнісінької кави у Стамбулі не купити. Пояснення простих турків, що відсутність кави можна якось перетерпіти, а шляхи потрібні їм для розвитку туризму, не переконали скептиків з Праги. Хто був правий - час показав.
Жодної одиниці працюючої інженерної техніки на шляхах Київщини я не помітив. Зате кава й пиво є в кожній придорожній ятці… Порада організаторам автобусного туризму - не використовуйте двоповерхових автобусів (на кшталт такого, яким каталися ми), їхня габаритна висота завелика: гілля дерев, мов кобри в тераріумі, б’ються об верхнє лобове скло, примушуючи пасажирів рефлективно сахатись, а водія - демонструвати таланти слаломіста.
Білоцерківські популяризатори рідного міста (великого й динамічного, з більш ніж двомастами тисячами мешканців, а не «містечка під Києвом», як часом прозивають його віртуальні репортери) ошелешили, убравши нас у білі футболки (чим зробили трохи схожими на учасників конгресу якоїсь новостароєвангельської церкви) та видавши хитрі схеми та мудрі інструкції. Виявляється, ми стали учасниками краєзнавчої гри (яку називають модним словом «квест»). Завдання було складне - користуючись мапою та закодованими підказками, мусили максимально швидко знайти «Юр’їв скарб» (за часів Ярослава Мудрого Біла Церква називалася Юр’їв). Не розкриватиму матеріальної суті скарбу (ми таки його знайшли!), але під час пошуків нам довелося відвідувати собори і музеї, читати написи на пам’ятках та тексти давніх документів. Чудовий спосіб активної і цікавої пропаганди історії та культури. Молодці організатори! Доречно поширити цей досвід по всій Україні.
Знову віддаляємося від Києва. Щоправда, не надто далеко - в Богуслав. Краї ці справді варті подяки Всевишньому - чудова річка Рось просто посеред міста проривається крізь гранітні брили. Звісно, вітає нас і пам’ятник легендарній Марусі Богуславці. Бували тут, і не поскупилися на добрі слова й мальовничі описи і Тарас Шевченко, і Панас Мирний, і Іван Нечуй-Левицький, і Марко Вовчок (якщо візьмете до рук твори палкого пропагандиста екстраординарних подорожей Жуля Верна, погляньте на ім’я перекладача - майже напевне ви прочитаєте: «Марко Вовчок». Саме так - адже Марія Вілінська отримала від самого великого французького романіста ексклюзивні права на переклад його творів у Російській імперії). Богуславщина подарувала нам справжній калейдоскоп вражень - фіналом нашого триденного фестивалю стали перегони на катамаранах. Рось на багатокілометровому відтинку нашого сплаву не мала ні порогів, ні водоспадів, проте природа влаштувала нам справжнісінький стрес-тест зі стіною дощу, рвучким вітром, фотоспалахами блискавок, канонадою грому. Фінішу ми дісталися мокрі мов миші і змерзлі мов цуцики, але гусяча шкіра та біль у м’язах - суща дрібниця порівняно з відчуттям переможця стихій.
Кидайте щоденну суєту і гайда в мандри безшенгенною Київщиною! Але паспорт, про всяк випадок, прихопіть…
За організацію туру автор висловлює подяку Київській обласній туристичній агенції, СК «Уніка», оператору вигідного зв’язку TravelSIM.