У листопаді 2022 року українська армія визволила місто. Місцеві жителі святкували довгоочікувану перемогу: дістали сховані синьо-жовті прапори і виносили їх на вулиці міста. Але після того, як російські війська було вибито на лівий берег Дніпра, що розділяє Херсонську область, «друга армія світу» почала обстрілювати мирне населення Херсона з артилерії. Не маючи достатньо часу позбавитися спогадів окупації — жителі Херсона опинилися прямо перед лінією фронту.
Буденність
— Вам не страшно туди їхати? — питає мене український військовий.
— Страшно, — відповідаю.
— Тобто ризик виправданий?
— Там досі живуть люди.
Наш діалог із бійцем Збройних сил України відбувається в районі Херсона, що неподалік Дніпра. Днями місцеві розповіли, що росіяни часто його обстрілюють, але люди продовжують там жити.
Життя тут і справді є. Але воно досить тихе. Всі ніби мають заздалегідь продумані маршрути. Ось дівчинка, яка йде з великим пакетом, щоб купити батькові сигарети. Трохи далі жінка з собакою має свої важливі справи на вулиці, де лише вона та ще кілька чоловіків говорять про машини.
Усіх перехожих бачить Віка, 29-річна продавчиня в одному з кіосків.
— Щодня тут ще ходить один татусь із донькою. Купує собі каву, а доньці — шоколадку та печиво. Вони зранку виходять, хвилин 5–7 походять, і все, більше їх не видно, — розповідає жінка.
Після визволення Херсона росіяни почали його обстрілювати, і Віка з родиною виїхали з міста. Але на новому місці важко знайти роботу, до того ж у жінки старенький дідусь, якому недавно зробили операцію, йому наразі не можна пересуватися. Тому вона з дітьми повернулися.
— Донька знає, що під час вибухів треба бігти в коридор. А старший, коли на вулиці й чує, як щось летить, шукає яму, закриває голову руками, відкриває рот і лежить. Одного разу ми вийшли з ними на вулицю, хотіли з’їздити до бабусі, але почали летіти міни. Одна прилетіла, і такий свист «У-у-у-у-у-у…». Бабах сильний був. Ми побігли в під’їзд, у нас там підвал. Потім другий вибух.
Через постійні обстріли евакуація цивільного населення в Херсоні не припиняється. Люди можуть виїхати як завдяки місцевій владі, що організовує автобуси на Одесу, Київ та Вінницю, так і з допомогою волонтерських організацій. Хтось, дочекавшись бажаної свободи, — полишає рідне місто, хтось, як Віка, має свої причини тут залишитися, щоб, наприклад доглядати стареньких родичів. Але як же діти?….
— Мені одну каву, — перебиває нашу розмову і моє німе запитання чоловік.
— Розчинну? — перепитує жінка.
— Так.
Тимчасом я чую дуже гучний звук. Він долинає з неба й розсіюється вулицею. Це точно не постріли артилерії, бо надто довго. Не літак, бо дуже близько. Можливо, дрон. Але, що б це не було, на цей звук, як і у всіх прифронтових містах, мало хто реагує. Я йду далі й не можу заглушити думку про дітей, котрі досі живуть тут… Як держава мусить тут діяти? Чим допомагати дорослим, аби вони за жодних обставин не ризикували життями дітей? Усе це питання, на які негайно треба шукати відповіді.
«Моє ліжко було — дві картонки і мішок»
Вікторія має гарний червоний манікюр. Він яскравий і вибивається в зимовій сирості пейзажів. Проте на одному з пальців у жінки немає нігтя. Вона його вирвала, коли їй зв’язали руки, а по тілу пускали струм. Від болю жінка надто сильно стиснула долоні, і ніготь вивернувся в інший бік.
— Мені тоді під'єднали дроти до великих пальців на руках. А це вже майже два місяці минуло, як мене затримали, тому нігті відросли, — пояснює Вікторія.
До війни жінка працювала в салоні, який ремонтував машини. Вікторія любить фотографувати, тому займалася наповненням соціальних мереж для підприємства. З початком окупації Херсона — стала виходити на мітинги. Коли проводити демонстрації стало небезпечно — почала волонтерити. Вікторія закуповувала продукти харчування та фасувала їх, аби потім роздавати людям.
— У нас також був місцевий телеграм-канал із новинами. Якщо в місті десь прилітало — я фотографувала й надсилала туди світлини. Зазвичай потім видаляла фотографії. Того дня, коли мене затримали, я приїхала до подруги, щоб посортувати продукти. Чую якийсь звук. Потім моя знайома каже: «Це росіяни». Вони увірвалися до неї у квартиру з обшуком.
Після обшуку російські військові почали допитувати Вікторію та її подругу, намагалися зрозуміти, чому вони допомагають людям і звідки в дівчат гроші на купівлю їжі. Після цього поїхали до Вікторії, де знайшли вишивки зі знаком ЗСУ та декілька листівок із проукраїнськими написами. Після того жінку, її подругу та ще одного їхнього знайомого повезли в невідомому напрямку й помістили в різні камери. Лише згодом вона зрозуміє, що це був самісінький центр міста, а приміщення, де їх утримували, — одна з адміністративних будівель.
— Я була шокована, коли дізналася, що була в центрі тоді. Що нас у центрі утримували. Я не очікувала, що це центр. Тут дитячий майданчик, там кав’ярня, а тут я о 10 ранку кричала. Кричала від болю катування так, як ніколи в житті. Виходить, повз мене проходили люди на вулиці.
Вікторія не розуміє, чому саме її викрали. Під час допитів, які росіяни проводили із застосуванням струму, в неї запитували, навіщо вона робила фотографії, знайдені в її телефоні. Там, зокрема, були фото Антонівського мосту та одне відео, де на тлі заходу сонця видно російську військову техніку.
Окрім струму, який пропускали через тіло Вікторії, її били й не давали змоги помитися.
— Я тоді вперше заплакала, коли в мене почалася менструація. Я попросила жіночі гігієнічні прокладки. Їх не принесли, і мені довелося порвати свою футболку, щоб зробити щось схоже на прокладки. І я лежу на цьому бетоні (моє ліжко було — дві картонки й мішок), як собака, і мені просто… я в нормальному житті користуюсь Chanel, у мене є машина й робота. Але прийшли ці виродки. Я ж не попросила капучино і круасан, а прокладки, у них же у всіх є мами та бабусі. Їх вони принесли через тиждень, коли вони вже були непотрібні, — згадує Вікторія.
Наприкінці жовтня Вікторію та решту людей, які були з нею в полоні в будівлі в центрі Херсона, вивезли за 20 кілометрів від міста. Коли росіяни відпускали людей, то веліли їм лягти на землю, заплющити очі й рахувати до 100, а потім їхати у бік Миколаєва. Але жінці вдалося зупинити машину, водій якої допоміг їй добратися до Херсона, і вона у спортивних штанах та домашніх капцях повернулася холодним містом додому.
Лікар із Киселівки
У маленькому селі Киселівка, що майже під самим боком Херсона, сімейний лікар Олександр Дудик уже збирався був виходити на пенсію. Мріяв почати рибалити. 28 лютого його календар на робочому столі завмер. Бо, коли росіяни зайшли в село, він переніс лікарню до себе додому, щоб менше з ними контактувати.
— Ми все поховали. Розібрали комп'ютерну техніку, рознесли по домівках або закидали сміттям. Машину зберегли. Я заборонив водію виїжджати, машина Opel, акумулятор сів, колеса спустилися, — розповідає Дудик.
Влітку місцем для домашньої лікарні Олександра Дудика слугувала альтанка, там і приймав пацієнтів. Коли було холодно або йшов дощ — переходив у дитячу кімнату свого будинку, де на дивані та столі розкладав усі препарати, їх він діставав у сусідньому районі. На обліку в Дудика стояли інсулінозалежні, тому потрібні були ліки. Їх у коробках привозили додому. Дружина Олександра — медсестра в тій самій лікарні, тому подружжя працювало вдома вдвох.
— Я щодня зранку виходив на вулицю і слухав, може десь наші йдуть. Потім одного дня мені сказали, що наші в селі прапор повісили. Я подумав, що це такі, як я, ну з села з нашого. Потім кажуть, що солдати наші. Як солдати? Я й заплакав.
Олександр Дудик каже, що не вважає себе героєм. «Герої на сході, — повторює він, згадуючи про новини, в яких пишуть про бої в місті Бахмут на Донеччині. — Я такий, як усі». Але в чоловіка була можливість більше ніколи не повертатися до лікарні. Він міг просто туди не приходити і через свій вік, і через те, що не хотів бачитися з росіянами, які до нього все ж таки приїжджали, бо в сусідньому селі жінка зламала ногу, а «швидка» не їхала. Проте він розклав медикаменти на меблях власного будинку й організував консультації в себе на подвір’ї, бо, крім нього, цього б ніхто не зробив. І він це розумів.
…Коли росіяни не можуть утримати якесь українське місто, то, залишивши його, починають свої жалюгідні обстріли. Вони просто вбивають цивільних, котрі змогли вірою та власними силами дочекатися свободи. Як у Херсоні.
Більше статей Тетяни Безрук читайте за посиланням.