Лише за перший місяць великої війни у Харкові внаслідок російських обстрілів міста було зруйновано понад півтори тисячі будівель. Серед яких 70 шкіл, 54 дитячих садочки та 16 лікарень. Більшість у цій статистиці — житлові будинки харків’ян. Російські війська б’ють по місту щодня впродовж дев’яти місяців, убиваючи і ранячи його мирних мешканців.
Медики харківської швидкої допомоги не полишають своїх постів, коли лунає повітряна тривога, коли Харків обстрілюють і коли місто має час, щоб відновитися. Вони заступають на зміну вранці й повертаються додому наступного дня. Сплять у перервах між виїздами. Хтось із їхніх колег виїхав, рятуючи себе та своїх близьких. Ті, хто залишився, у перші тижні великої війни ходили на роботу пішки, ночували в лікарнях, але продовжували працювати. Вони залишаються в Харкові, бо люблять своє місто, бо, кажуть, одного разу зробили вибір — допомагати людям.
Навіть собаки чують війну
Світлана Тахненко працює на харківській станції екстреної допомоги вже 15 років — відколи переїхала з рідного Торецька на Донеччині. Роботу у «швидкій» Світлана Вікторівна називає покликанням. Вона відповідає тут за поповнення медикаментів для бригад, документацію та дезінфекцію обладнання. А ще — нагадує колегам у робочому чаті, кому й коли виходити на чергування.
Вночі 23 лютого у своїй маленькій кімнатці на станції Світлана Вікторівна сиділа за своїм столом, заваленим журналами й медичними картками, і відстежувала на моніторі, як містом рухалися червоні й зелені крапки — карети «швидкої». Поруч дрімала Жужа, велика вівчарка з темною шерсткою та чорними очима. Кілька років тому Жужу збила машина, а медики підібрали — так собака й залишилася жити на станції.
Під ранок Жужа підхопилась й почала вити.
«Я почула якийсь гуркіт, але не звернула на нього увагу. Жужа підійшла до мене. «Що, — питаю, — їсти хочеш? Рано, лише п’ята ранку». А потім чую: бах-бах», — розповідає жінка.
Жужа й досі ховається в кутку кімнати під час повітряних тривог.
На ранок 24 лютого почалася зміна у старшого водія станції Віталія. Харків’янин і колишній таксист, він працює у «швидкій» з 2014 року.
«Нас одразу кинули на виклик, — розповідає чоловік. — Вранці, щойно ми приїхали, над містом з’явилися літаки. Ми не зразу зрозуміли, що, взагалі, відбувається. Згодом зателефонував завідуючий — сказав, почалася війна. Я не думав, що таке буде. Ніхто не думав, що буде війна. Ніхто. Спочатку гадали, все швидко закінчиться. А та війна вже стільки часу триває. Це божевілля!»
Віталій швидко говорить, швидко ходить і швидко збирається на виклик. На запитання, чи хотілося звільнитися за час обстрілів, відповідає коротким «ні». Коли говорить про рідний Харків — починає плакати. У місті, яке щодня б’ють російськими ракетами, чоловіки теж плачуть. Сором’язливо і трохи ніяково. Не даючи сльозам упасти.
Старший син Віталія також став працювати водієм «швидкої». Сказав, що хоче допомагати батькові.
«Кожен допомагає: ті на «швидкій», інші он хліб продають. Син спочатку переживав, адже я йому розповідав, що буває і кров, і тіла, і прильоти. І все разом», — каже чоловік.
Дехто з Віталієвих колег таки звільнився. Ті, хто залишився, спочатку боялися виїжджати на місця після обстрілів. «Але, хай там як, людина все одно переживає. Чи встигнемо все зробити? За бригаду переживаю. Найбільше — за бригаду. Треба бути уважним, допомагати лікарям носити поранених, швидко реагувати, адже людей на місцях одразу розподіляють, куди везти, за характером поранення», — каже Віталій.
Утім, війна привчила до всього.
«Коли наші приїжджали на прильоти, де загинула п’ятимісячна дитина, де було шестеро вбитих, наша фельдшерка сказала, що за 25 років роботи такого не бачила», — згадує Світлана Вікторівна.
Обстріли, про які розповідає жінка, сталися навесні та влітку цього року. 26 травня, коли росіяни обстріляли Харків, загинуло восьмеро людей і 17 поранило. Серед загиблих — чоловік та п’ятимісячний малюк. Поліція знайшла тіло дитини на даху будинку, його вирвало вибуховою хвилею з рук батька. Інший обстріл стався 11 липня. Того дня ворожа артилерія била по будинках у Київському та Салтівському районах міста. Тоді поранило 31 людину.
«А це, до речі, калій йодид. Ми під розпис видаємо таблетки на випадок радіаційної небезпеки, — додає Світлана Тахненко. — Одна таблетка — один прийом. На випадок, якщо це, не дай Боже, трапиться. Не дай Боже».
141-ша в черзі
За вікном машини швидкої допомоги в зимовому холодному сонці видніються вікна харківських багатоповерхівок. В одних — світло відбивається у склі, ніби віддає своє тепло місту, яке з лютого бачило багато болю та страху. В інших — рами забиті дерев’яними щитами. Скла тут немає. Там, де вибухи були зовсім недавно, день чи два тому, воно дрібними шматками залишається на землі. Хрускотить під ногами й ріже тонким звуком повітря.
У 2014 році, коли Росія почала війну на Донбасі, Поліна Ковальова навчалася в 11 класі і саме планувала вступати до Харківського медичного університету. Її спеціальність — загальна сімейна медицина. Зараз вона проходить інтернатуру і працює фельдшером у «швидкій».
23 лютого Поліна повернулася додому пізно. Наступного ранку, коли прокинулась і прочитала новини, поїхала здавати кров. «Там була черга. Я була 141-ша в тій черзі. А потім ішла пішки додому, бо не працював громадський транспорт, і я йшла чотири години. А наступного дня так само пішла на зміну», — згадує фельдшерка.
Коли прильоти були біля будинку Ковальової, на двох сусідніх вулицях, вона вирішила, що все одно залишиться працювати. «Страх приходить, напевно, після, бо коли працюєш, думаєш лише про те, що і як тобі потрібно зробити. А вже потім аналізуєш ситуацію, ти вже розумієш, як це було страшно, що це був прильот. І когось зачепило, а тебе — ні. Просто пощастило», — розповідає Поліна.
Восьмого вересня день Поліни Ковальової починався з ранкової зміни. Сирен у місті не було. Дзвінки до «швидкої» надходили «звичайні»: бабусі з хворим серцем, у когось інфаркт, інсульт. Бригаду Поліни викликали в район Харківського тракторного заводу, так званого ХТЗ, до жінки з переломом шийки стегна. Коли лікарі вже їхали на виклик, у місті пролунали вибухи. А потім спрацювала повітряна тривога.
У цей час із під’їзду будинку виходила 20-річна дівчина. На ній були темні джинси й легка куртка. Вона йшла вузенькою стежкою, що веде у бік асфальтованої дороги. Пройшла не більше трьох метрів і після вибуху залишилася на ній лежати й спливати кров’ю. Дівчину зачепило осколком, який влучив у її стегнову артерію. Почалася сильна кровотеча.
«Я тоді була другим номером у бригаді. Їхала в салоні машини. А моя колега-фельдшерка їхала поруч із водієм. На вулиці було дуже шумно. Коли ми проїжджали повз той будинок, біля нього вже лежала дівчина, — почули, як хтось кричить, що там поранена людина. Ми завернули туди. Між обстрілом і моментом, коли ми під’їхали до пораненої, пройшло десь 30 секунд. Усе відбувалося дуже швидко», — згадує Поліна.
Вона одразу наклала дівчині два турнікети, щоб зупинити кровотечу. Потім разом із водієм повантажили її на носилках до карети «швидкої». Поранена втратила багато крові, поки лежала на вулиці, і цю втрату слід було відновити. Оскільки донорська кров швидко псується — медики возять із собою фізрозчин. Його й почали капати дівчині через катетер, який поставили в руку.
Загалом, за той час, відколи дівчину знайшли біля будинку, і до моменту, коли її привезли до лікарні, їй встигли прокапати два літри фізрозчину.
«Якщо подивитися на нашу руку, то стегнова артерія розміром як підмізинний палець. Вона досить велика, і кров там циркулює під великим тиском. Коли ми вантажили дівчину до машини, то, при нормі тиску 120 на 60, у неї був 60 на 30. Вона б померла, якби ми не завернули тоді до неї і туди послали іншу карету «швидкої». Бо коли такий тиск і коли людина втратила багато крові — стається гіповолемічний шок.
Це означає, що решток тих еритроцитів, які переносять кисень, тих елементів, які там залишилися, просто не вистачає, аби забезпечити нормальний рівень кисню в головному мозку, нирках, печінці та легенях. Також у цей момент дуже швидко відчуває проблеми серце. Бо наше серце звикло викидати певну кількість крові за одну хвилю пульсу. Якщо в цей момент крові стає бракувати, серце починає скорочуватися швидше. Щоб частотою скорочення компенсувати відсутність обсягу. Але крові в організмі так само немає. У результаті, це може призвести до того, що серце працює неефективно, органи не отримують кисню, людина помирає від поліорганної недостатності, тобто браку кисню в організмі», — докладно розповідає Поліна Ковальова. А я чомусь не можу її перервати, дослуховуючи усі подробиці, які раптом стали такими важливими для кожного з нас.
Після надання допомоги дівчину відвезли до лікарні, перед тим попередивши лікарів, що пацієнтка тяжка. Машина «швидкої» поїхала на інший виклик, її ледве встигли помити. На наступний виклик Поліна пішла вся в крові. Її медична форма та маленька сумочка, в якій вона зберігає рукавички й маски, забруднилися.
«Але нічого, я замочила вдома в холодній воді, і все відіпралося. Був випадок, коли плями залишилися, але на іншій формі, літній. Ми тоді їздили в передмістя Харкова, там жінка працювала на городі і після обстрілу її осколком поранило в живіт, можливо зачепило печінку. Тому було багато крові. Але форма в нас червона, тих плям, які не відіпралися, майже не видно», — каже Поліна.
«Свою смерть ти не почуєш»
На підстанції екстреної допомоги — ранок. Ще немає дев’ятої. Керівник скликає працівників на загальні збори. Тут усі: і Поліна, і Світлана Вікторівна, і водій Віталій, який встигає наколотити в чашці каву. Поряд лежить Жужа, поклавши морду на передні лапи.
«Ворог б’є по інфраструктурі. Світло відновили. Ото такі справи, ото таке життя. Але нехай краще буде без світла, але і без них», — голосно каже директор.
«Однак не треба панікувати. Немає світла, води…та є генератор. І води технічної вдосталь», — додає хтось у відповідь із медиків «швидкої».
Після того, як росіяни почали обстрілювати електричну інфраструктуру в Україні, медики «швидкої» теж призвичаюються до нових умов. Світлана Вікторівна Тахненко каже, що коли минулої ночі в Харкові вимкнули світло, в неї не працював комп’ютер, тому зв’язок зі «швидкими» вона тримала в ручному режимі, через телефон. А на чергуванні в неї були свічки та заряджений ліхтарик.
Відсутність світла значно уповільнює роботу медиків «швидкої». А в порятунку життів час іде на хвилини.
«Це був один із найважчих моїх викликів, коли ми приїхали вночі в порожній будинок без світла. — розповідає Поліна Ковальова. — Ми приїхали до бабусі з інфарктом, вона жила на 14 поверсі. Ліфти не працювали. Ми спускали її східцями, робили перерви, щоб поміряти їй тиск. Будинок порожній, помогти нам нікому. Їй ставало гірше. Ми втрачали час на спуск східцями, позаяк ліфтом зробили б це набагато швидше».
Коли всі розходяться із загальних зборів, на дивані поруч із входом залишається сидіти жінка. Наталя Бояринцева. Колись — дитячий лікар із десятилітнім стажем, а тепер — медик швидкої. Вона заступила на роботу у травні 2022 року. Війну в Харкові також застала в лікарні, яку російські війська обстріляли кілька разів.
Після визволення Харківщини Наталя почала їздити на території, окуповані російськими військами. Перша її поїздка була в одне із сіл Куп’янського району. Вночі карета «швидкої» мала забрати пацієнта й відвезти до Харкова. Темно було не лише на вулиці, а й у салоні авто. Коли водій завів авто, почався обстріл.
«До цього неможливо звикнути. Страх притупляється, але залишається відчуття відповідальності, що треба зробити свою роботу. Дали наказ, треба виконати, — розповідає Наталя. — Я дуже боялася на ці виїзди їздити. Але один військовий мені сказав: «Свою смерть ти не почуєш».
Тепер Наталя збирається їхати по доньку у Стамбул. Вони не бачилися вже п’ять місяців. Це друга спроба жінки виїхати, перший раз скасували рейс у Будапешті, який був частиною маршруту до Туреччини. Три дні в дорозі, одна ночівля в Стамбулі і додому в Харків. Наталю запрошували залишитися, відпочити, але вона каже, що не розуміє, як зараз можна відпочивати. «В нас усі такі у «швидкій», — каже Наталя. — Коли таке… Це не відпустка. А куди? Куди у відпустку? Якби з сім’єю. Звісно, хочеться з сім’єю кудись поїхати. Ми щороку в серпні їздили на Азовське море, на косу, це було наше улюблене місце. А зараз до чого ця відпустка. Все одно серце не на місці, за рідних, за всіх».
Звуки сирени машин швидкої допомоги — не про спокій, вони про те, що життя кожного в цьому місті важливе. Люди в червоних костюмах радіють перемогам української армії. Та водночас вони знають і ціну цієї перемоги. Рятуючи цивільних у містах та селах, вони серед перших виїхали на визволені території Харківщини й допомагали пораненим солдатам. Інакше, здається, вони вже не вміють.
Більше матеріалів Тетяни Безрук читайте за посиланням.