Коли я спілкувався з Оксаною (всі імена змінено), дружиною бійця з тероборони, вона розповіла мені, що він двічі доброволець. Уперше пішов у тероборону 25 лютого, а вдруге— після поранення.
Коли її чоловік, Микола, повернувся додому після поранення, вся родина дуже раділа його поверненню. Але потім відчуття незручності стало посилюватись. Оксана зізналася: коли він відмовився від демобілізації й попросився назад у свій підрозділ, їй полегшало.
У нашій розмові вона скаржилася на те, що тепер думки про повернення чоловіка додому її напружують; вона переживає, як у майбутньому в них вийде знову бути разом.
Познайомитися заново
Будь-який досвід змінює людину, і досвід бойових дій завжди змінює дуже сильно. Бойовий досвід — це не хвороба, від якої людину варто чи можливо вилікувати. Це те, що додає людині більше знання і про себе, і про світ навколо.
Проте ці зміни людині потрібно осмислити і зрозуміти, а людям навколо — слід пам’ятати, що додому повертається незнайомець, із якім необхідно познайомитися заново.
Відновлення й адаптація
Після поранення людині потрібен період відновлення, а після переїзду — період адаптації. Людина, котра повернулася з передової, має пройти і відновлення, і адаптацію.
Важливо: щоб із цим упоратися, людині потрібен не час сам по собі, а соціальні зв’язки та взаємодії. Тільки вони допомагають людині засвоїти свій складний досвід. Та саме підтримувати стосунки в цей період їй і найскладніше.
Людина несе напругу всередині
У цей період людина занадто сильно реагує на все, що додає стресу. Вона занадто напружена всередині.
Усі психологічні проблеми — наслідки неосмисленого досвіду. Це еволюційний механізм. Ті, хто відчував тривогу від нового досвіду, частіше його осмислювали і, в результаті, частіше виживали.
Зазвичай це добре працює.
Але коли досвіду забагато, відповідно — забагато й тривоги. Це заважає людині заспокоїтися, відчути безпеку та відрефлексувати досвід.
Чим більше в людини незасвоєного досвіду, тим більше внутрішньої тривоги і відчуття небезпеки.
Чим сильніше відчуття небезпеки, тим різкіше виражений поділ на своїх і чужих. Тим більше в цієї людини вимог до своїх, і тим швидше вона записує людей до ворогів.
Чим сильніше відчуття небезпеки, тим менше людина здатна дбати про себе, підтримувати стосунки, робити щось для інших та спільної справи.
Людина інстинктивно приховує зміни
Щоб розмовляти з людиною, яка отримала складний досвід, важливо зрозуміти, що вона відчуває.
Цей досвід її змінив, вона стала іншою. І вона лякається, що коли люди навколо про це дізнаються, то відкинуть її, не приймуть як свою.
Тому людина приховує зміни й намагається здаватися такою, якою була раніше.
Побічним ефектом такої поведінки стає сильне внутрішнє напруження від постійного самоконтролю, що призводить до спалахів гніву й роздратування. Така агресивна поведінка відштовхує близьких та рідних. І людина швидко розуміє, що простіше і безпечніше просто не спілкуватися. Проте стратегічно таке рішення стає першим кроком на небезпечному шляху, який зрештою приводить до втрати соціальних зв’язків, зниження стресостійкості та мотивації діяти, значно підвищує ризик розвитку ПТСР і навіть самогубства.
Людина боїться бути відкинутою, тому почувається вразливою. Прагнучи захистити себе в бою, людина надягає броню та шолом. Тут відбувається те саме.
Людина приходить додому, до друзів, але приходить у броні та в шоломі. Якщо ви спробуєте зняти з неї захист, вона може ще більше злякатися й почати чинити опір.
Якщо хочете допомогти, ваше завдання — створювати такі умови, в яких людина почне знімати свою броню сама. А для цього вона має відчути себе у безпеці.
Спочатку потрібно зрозуміти, чого робити не слід.
Що не працює
Не працює, коли хтось пропонує іншому «поговори зі мною» («про те, що сталося», «про тебе», «про нас», «розкажи, що трапилося» тощо). Не працює, бо це — вимога, і вона створює небезпеку, сприймається як початок допиту.
Не працює також сперечатися, щось пояснювати й говорити, «як усе було насправді». Це не працює, бо людині потрібно розповісти свою «історію» і свій досвід не вам, їй потрібно розповісти його собі. Вона робить це так, як їй краще й легше.
І ще один важливий момент. Не працює «давати людині час» і залишати «у спокої» на самоті. Можливо, це найскладніше — не втручатися, але бути поруч. Проте тільки так ми можемо допомогти і зберегти стосунки.
Важливо розуміти: бажання піти ми відчуваємо тому, що, перебуваючи поруч із людиною, котра напружена й стривожена, ми теж відчуваємо напругу й тривогу. І піти — це природна захисна реакція, яка потрібна, аби подбати про себе. Оцініть, наскільки вам складно. Якщо вам реально складно чи ви втомилися, скажіть про це. Тоді людина не почуватиметься самотньою, коли ви зробите перерву. А якщо ви справляєтеся, то вам знадобиться наступна порція рекомендацій.
Що працює
По-перше, працює дозволяти людині мати свій погляд на те, що сталося, і те, що відбувається, навіть якщо вам цей погляд не здається розумним. Ви не повинні вважати, що все так і було. Просто пам’ятайте: в кожного — своя історія.
Людина має право дивитися на свій досвід так, як їй зручніше для його осмислення.
Всі люди, які зіштовхнулися з травматичним досвідом, сприймають свій досвід неадекватно, і це нормально. Вони перебільшують або применшують, звинувачують себе або перекладають вину на інших. Це природний перебіг засвоєння нового досвіду. Якщо не заважати, амплітуда цих проявів поступово зменшиться, і людина сама все зрозуміє.
По-друге, дуже важливо також залучати людину до спільної справи. Проте слід пам’ятати, що людина погано тримає стрес, тому не можна від неї вимагати багато. Чим простіше спочатку буде її завдання, тим краще.
Якщо людина з ним упорається, це зміцнить її, дасть відчуття своєї цінності та корисності, а також, висловлюючись психологічною мовою, забезпечить їй контакт із реальністю, щоб вона не крутила в голові одні й ті самі думки.
І, по-третє, потрібно знайомити людину з тим, як тепер усе влаштовано. Вам не помітно, але насправді ви теж дуже змінилися. Ми всі отримали досвід, який нас змінив. Змінилися наші плани, наші стосунки, наші цінності, наше ставлення до роботи, побуту та інших людей.
Також дуже сильно змінилася ситуація навколо. Змінилися соціальні норми, правила поведінки, навіть вітання і прощання. Ще — змінилися люди навколо і відносини з ними.
Люди, котрі повертаються з передової, очікують, що вони повертаються назад, у те місце, яке залишили колись, але опиняються на новій, незнайомій території. Їм потрібно, щоб хтось їх заспокоїв, на перший період узяв на себе турботу про безпеку та познайомив їх із новим середовищем. Для цього потрібно розповідати. Але розповідати не про свої біди та переживання, а спокійно й нейтрально розповісти про ті події, які вже відбулися, про те, що ви робите зараз і що зараз відбувається навколо. Про те, які у вас плани на найближче майбутнє і чого варто очікувати від оточення.
Розповідати потрібно без оцінок та емоцій, тільки факти, тому що висновки людина має зробити сама. Тільки вона сама може знайти своє місце в цьому новому для неї світі. Ми з вами можемо лише допомогти.
***
Наше з вами завдання — не вилікувати одне одного від нового досвіду, це неможливо. Наше завдання — приймати одне одного такими, якими ми стали, знайомитися з тими людьми, якими стали ми самі і якими стали наші близькі, та бути відкритими для допомоги.
А щоб потім, після повернення, нам було легше з цим упоратися, ми вже зараз маємо створювати одне для одного відчуття, що ми поруч, що ми разом.
Стати трошки психотерапевтом для тих, хто отримав травматичний досвід і кому потрібна допомога, навчить волонтерський проєкт «Як ти, брате?».