За останні три роки наше суспільство істотно змінилося.
Неоголошена війна брутально розірвала український соціум на дві частини: тих, хто живе не переймаючись подіями на Сході країни, і тих, хто брав чи бере в них безпосередню участь. Часи оплесків на вокзалах, як у щемливій соціальній рекламі 2014 року, давно минули. У більшості випадків ми намагаємося не помічати тих, кому камуфляж в'ївся в тіло і душу. Так легше й простіше, бо всі ми вже втомилися і від війни, і всього, що з нею пов'язано.
Коли хтось із них з'являється в нашому оточенні, серед рідних чи друзів, нас розпирає цікавість і страшенно кортить запитати: чому не відкупився, за кого воював і чи вбивав сєпарів? І коли цікавість задоволено, ми ні на мить не замислюємося про те, що своїми неделікатними розпитуваннями принизили людину і змусили повернутися туди, де війна… Ми не думаємо про те, що вона робитиме сьогодні ввечері після цієї розмови, і про те, чи прокинеться завтра вранці.
Ось, до прикладу, сумна статистика від розробника системи реабілітації ветеранів воєнних конфліктів у США - ветерана В'єтнамської війни Френка П'юселіка: "Упродовж 12 років бойових дій у В'єтнамі США втратили 57 800 бійців, а за наступні 10 років іще 60 000 американських солдатів наклали на себе руки". Чому люди, яким вдалося вижити в екстремальних умовах війни, не виживають у мирному середовищі? Чому ті, хто в окопах під кулями переоцінив свої життєві цінності, повернувшись до тих, хто війни не пізнав, втрачають гідність і жагу до життя? Можливо, це відбувається через нашу байдужість до них, через те, що навіть не намагаємося їх зрозуміти. Адже на війні вони стали зовсім іншими людьми - і психологічно, і фізично.
Ви навіть не уявляєте, які колосальні зміни відбуваються в людині під час бойових дій. Американський військовий психолог Дейв Гроссман досліджував людський організм під час бою. Він був вражений: мозок і тіло воїна цілком переключаються на режим виживання.
1.Змінюється система циркуляції крові: периферійні судини спазмуються, а відтак знижується механічна активність кровообігу. Відтак, попри збуджений стан перед боєм, людина може геть збліднути. Гроссман пояснює, що таким чином організм реагує на можливу втрату крові під час бойових дій. До того ж завдяки цьому феномену навіть після численних падінь і забоїв, що їх солдат зазнає у бою, у нього практично відсутні синці.
2.Кровообіг змінюється і в головному мозку, причому так, що кров відливає від переднього мозку й активно живить середній. Це зумовлює зниження раціонального мислення і сприяє тому, що людина діє на рівні рефлексів і навичок, які були прищеплені під час військових навчань. Саме тому, за словами Гроссмана, якщо солдату бракує військових навичок, велика ймовірність того, що він впаде в ступор. Натомість добре тренований виживе і виконає завдання. Але переважна більшість бійців, що стикається зі смертельною загрозою, починає бігти й стріляти.
3.Якщо спитати солдата, чи чув він під час бою свої постріли, він зі здивуванням констатує - майже не чув. Хоча добре чув ворожі. Бійці зазвичай цього не помічають, але це справді так - у бойових умовах виникає унікальна слухова вибірковість. Тобто організм мобілізується таким чином, що не сприймає набагато гучніших звуків, щоб почути слабкі. Це потрібно, щоб зорієнтуватися, куди і як ховатися під час обстрілу, аби вижити.
4.Змінюється не тільки слух, а й зір. Залежно від потреби вмикається "тунельний зір", який допомагає сконцентруватися на цілі, або, навпаки, зір, який охоплює все, що відбувається на полі бою. Крім того, деякі бійці розповідають, що під час бойових дій бачать, як летить куля, що мозок ніби вмикає режим уповільненої зйомки. Це питання дискусійне, проте Гроссман розповідає, що часто солдати можуть показати точку влучення кулі, що без спостереження за траєкторією польоту було б неможливо.
5.Щодо психологічного стану. Всім відомо, що під час загрози життю в людини виникає страх - цілком природна емоція, яка відповідає за безпеку організму. Перебування в зоні бойових дій - це постійна загроза життю. То як людині відкинути інстинкт самозбереження і йти назустріч смерті? Питання питань, скажу я вам. Усі ці розмови про безстрашність у бою - не більше ніж красиві слова. Ви думаєте на передовій не страшно? Я розмовляла з багатьма ветеранами - страшно, дуже страшно. Але справа честі воїна в умовах бойових дій - контролювати свій страх і заміщати його іншими почуттями. У більшості випадків - це агресія. Саме агресія допомагає солдату вижити в нелюдських умовах бою. Водночас саме агресія руйнує його зсередини, коли він опиняється на мирній території. Це відбувається тоді, коли соціальні рамки не дають можливості людині вихлюпнути негативні емоції, які зазвичай виникають у повсякденному житті. Сприяє цьому руйнівному процесу хронічний брак позитивних емоцій, людської чуйності й розуміння.
Наслідками придушення внутрішньої агресії можуть бути втеча від реальності, алкоголізм і навіть суїцид. Тому, напевно, вас не дивують наведенні Френком П'юселіком цифри щодо кількості суїцидів серед ветеранів В'єтнамської війни. А зміни з боку фізіології бійців - невже ви думаєте, що вони минають без наслідків, щойно закінчився бій? Скільки ж було їх, тих боїв на передовій, скільки обстрілів, на які не можна відповідати, скільки безсонних ночей і переоцінок життєвих цінностей, скільки трагедій і втрат, які сталися на очах?
Тож що ж відбувається з людиною після бою? Військові психологи стверджують: після бою у бійця спостерігається ейфорія, така собі радість радісна, що вижив. Але через деякий час ця ейфорія перетворюється на почуття провини: "чогось не виконав", "когось не зберіг", "хтось загинув, а я - ні". За словами одного з бійців, така провина може переслідувати людину кілька днів, місяців, років, а може й до кінця життя.
Отже, всі ці фізіологічні зміни, весь цей неймовірний досвід, почуття і відчуття, що їх людина переживає під час бойових дій, роблять наших ветеранів іншими. І це аж ніяк не говорить про те, що вони гірші за нас. Вони апріорі не можуть бути гіршими, бо зуміли вижити в нелюдських умовах. А таке не кожному під силу. Крім того, в мирних умовах люди, які пройшли війну, теж ходять по лезу бритви, бо життя знову випробовує їх. Одні з тягарем бойового досвіду йдуть уперед і вгору, інші, що залишаються без підтримки рідних і друзів, падають у прірву. Але в будь-якому випадку вони всі без винятку повертаються спогадами у війну, марять нею у тривожних снах, сумують за товаришами і за гострим почуттям справжності, яке буває тільки на передовій. А ще вони не розуміють наших дріб'язкових проблем, натомість плекаючи в зранених душах те, чого ми не можемо осягнути.
Так, наші ветерани інші, і ця іншість - у їхніх поглядах, сумних і зосереджених, суворих і відсторонених. Ми можемо не помічати їх, бо так легше, ми можемо не перейматися їхніми не зрозумілими нам заморочками, бо нам і своїх проблем вистачає, і ми можемо ставити їм дурні запитання - просто так, із цікавості. Але пам'ятаймо, саме вони є потужною рушійною силою в боротьбі за гідність і справедливість у нашій країні. І чи вдасться нам уникнути сумного досвіду Америки, залежить саме від тих людей, які поруч із ветеранами, зокрема й від нас із вами.