У червні 2016-го я в черговий раз заїхала в гості в наш малий груповий будиночок "Мій дім".
Серед знайомих облич побачила новенького. Максим, привітно усміхаючись, запросив у дім, з гордістю показав свою кімнату і розповів, як йому живеться в маленькій громаді однолітків і дорослих наставників. А ще півроку тому він опускав очі, майже не підводив голови, соромився свого вигляду, не знав, як поводитися, і з острахом відповідав на запитання.
Максимові 16 років. 13 з них він прожив в інтернатах. Коли йому було три, він застудився. Мама відвела його до лікарні і вже не забрала звідти. Далі доля, а точніше дорослі, наділені владою правом ухвалювати рішення, визначали його життя.
Максим
Спочатку - дитячий будинок, до якого невдовзі потрапила і його старша сестра Аня. Через вираз обличчя (вроджена вада очей) Максима часто дражнили, і він щоразу кидався на кривдника з кулаками. Коли пішов до школи, ситуація ускладнилася ще більше. Аби позбутися незручного учня, йому постановили діагноз "легка розумова відсталість" і відправили до спеціальної школи-інтернату в інший район, за сотню кілометрів від дитбудинку. Хоче Максим цього чи ні, ніхто не запитував, як і його сестру, якій не дали навіть попрощатися з братом. У новому інтернаті хлопчик жив вісім років. Спершу, як міг, виявляв непокору: плакав, просився до сестри, мовчав і відмовлявся їсти, але згодом змирився, бо всі зусилля були марні, хіба що гнівили вихователів.
"Іноді ми виходили за межі інтернату, коли вихователі брали нас працювати до себе на город. А інколи просто втікали поїсти фруктів. Коли достигали вишні, обривали їх з дерев. Дуже хотілося яблук, кавунів... Так хоч село побачили, де інтернат стоїть. Після, звичайно, нас карали…", - згадує Максим.
Після восьми років хлопця перемістили до спеціального інтернату вже в іншому районі. Коли я спитала Максима, чому, на його думку, його перевели до іншого інтернату, він відповів: "Не знаю, мені ніхто цього не пояснив…Одного дня прийшла директорка і сказала, що хоче взяти мене з собою на нараду в місто. Приїхали, а там інший директор. Посадив у машину і сказав, що забере на канікули до себе в інтернат. Коли канікули закінчилися, я прийшов до нього, питаю: "Коли мене повернуть?" Мені сказали, що ніколи, що я тут назавжди. Навіть із друзями не попрощався".
Отак, без будь-яких пояснень, дитину, наче якусь річ, переміщають з одного місця в інше.
Минулого року з боєм нам вдалося забрати Максима в малий груповий будиночок. Виявилося, що зовнішні вади обличчя, виправити які ніхто навіть не пробував, це не єдина проблема. В результаті хронічного отиту він майже втратив слух. За словами Максима, він неодноразово казав вихователям в інтернаті, що в нього болять вуха, але ніхто нічого не робив, тому жалітися перестав.
Історія Максима - про те, як працює система захисту дітей в Україні, які в ній професіонали і чиновники, якими законами вони керуються і які варіанти вибору приготували для дітей, що потребують їхнього захисту і допомоги. І якщо зануримося в це глибше, то зрозуміємо: дитина є заручником цієї системи і засобом, який її живить. Це завдяки їй дорослі мають роботу і зарплату.
У ставленні до дитини, розумінні її потреб у системі мало що змінилося з радянських часів. За всі ці роки були тільки фрагментарні позитивні зміни - як-от створення прийомних сімей і ДБСТ, підтримка національного всиновлення, створення окремих послуг, проте не було закладено основ для запобігання неблагополуччю в сім'ї, професійної роботи всіх структур і фахівців щодо забезпечення прав дітей.
Як і раніше, найпоширеніша реакція держави на бідність, наявність порушень психофізичного розвитку в дітей, асоціальну поведінку батьків - влаштувати дитину до інтернату. Замість зміцнення родин, створення умов, за яких батьки можуть належно піклуватися про своїх дітей, держава часто перебирає на себе роль батьків у догляді й вихованні дітей - роль, з якою вона не справляється.
Попри те що численні міжнародні дослідження доводять: інтернати завдають непоправної шкоди розвитку дитини і, з погляду дотримання прав людини, прирівнюються до місць позбавлення волі, попри те що в українських ЗМІ дедалі частіше з'являються жахливі історії про зловживання, насильство й навіть убивства в інтернатах, про невлаштованість випускників, - кардинальних заходів для зміни ситуації не вживається. Політичні еліти мовчать: діти ж бо не є електоратом, вони - лише майбутнє держави, тому нехай про них подумають ті, хто прийде керувати державою завтра.
У кабінетах чиновників роками чуємо одну й ту саму риторику на кшталт: "реформування інтернатів не на часі", "ми не можемо відмовитися від інтернатів", "куди ми подінемо дітей?", "є такі сім'ї, де дітей небезпечно залишати", "інтернати потрібні для дітей з інвалідністю" тощо. На жаль, не настає прозріння і не з'являється ентузіазм у держслужбовців міністерств і після візитів до країн, де відповіді на всі питання давно знайдено й успішно впроваджуються реформи національних систем захисту дітей.
Самозбереження системи
Організація Hope and homes for Children ("Надія і житло для дітей") щойно завершила обробку й аналіз даних, зібраних під час дослідження системи захисту дітей. Ми робили це для того, щоб оцінити реальну ситуацію в системі інтернатного виховання, виявити причини й наслідки потрапляння дітей до інтернатів, щоб зібрати докази і бути більш переконливими в лобіюванні необхідних змін, бо державна статистика й офіційні звіти не дають повної картини справжньої ситуації.
У процесі дослідження ми зібрали дані з 663 інтернатних закладів, що належать до сфери управління трьох міністерств, а також інформацію про наявність послуг і спеціалістів для підтримки сімей з дітьми в регіонах. Крім того, провели глибинне дослідження стану забезпечення прав дітей у десяти інтернатах різного типу.
Якщо говорити коротко, то аналіз отриманих та опрацьованих даних підтверджує: нинішня система захисту дітей перебуває у стані стагнації і фікції реформування - коли речі не називають своїми іменами, коли байдуже, куди витрачаються державні кошти, коли неважливо, яким буде результат для дітей і майбутніх поколінь, і коли переважає інертність задля самозбереження самої системи.
Система інтернатних закладів вражає своїми масштабами - їхня територія становить 48,6 кв. км і сумірна з площею обласного центру. Ціле місто для життя дітей в ізоляції, за суворими правилами і розпорядком; "територія", яку населяють майже 100 тис. дітей і 68 тис. працівників.
Практично в усіх інтернатах режим дня розписано по годинах. У дітей майже не залишається вільного часу для себе, зазвичай вони виконують однотипні завдання, які їм дають вихователі, без урахування індивідуальних потреб і уподобань дітей.
"У кожного з нас є своя зубна щітка і склянка для полоскання зубів. Зуби чистимо кожен день. Купаємося раз на тиждень - у суботу. І в нас є тепла вода. Хоча шампунь нам видають один на групу. Але все треба питати у вихователя: чи можна митися і коли чистити зуби, інакше можуть насварити" (з інтерв'ю вихованця школи-інтернату).
"Діти стомлені. Попри те, що зараз канікули, вони все одно живуть по режиму. Власних дітей ми жаліємо: під час канікул і на вихідні дозволяємо довше поспати, відпочити. А тут діти живуть за графіком, хочеш не хочеш, а о 7.00 маєш встати, бо якщо о 8.00 не поснідав протягом півгодини, то потім будеш голодний аж до обіду. А ще в дітей майже немає власного часу, який вони можуть присвятити лише собі. Все життя за розкладом і для всіх…" (зі слів учителя спеціальної школи-інтернату).
Більшість закладів створено ще за радянських часів. Є побудовані аж у 30-х рр. минулого століття. Здеьільшого заклади розраховані на велику кількість дітей - від 100 до 400. Умови проживання в них, незважаючи на інвестовані державою і спонсорами ресурси, незадовільні і часто такі, що принижують гідність. В одній спальні сплять від 6 до 16 дітей. З меблів - тільки ліжка, іноді ще одна шафа і стіл на всіх. Наші спеціалісти, які вивчали ситуацію в окремих інтернатах, вказують на нестачу душових і туалетних кімнат (а ті, що є, часто не мають шторок і перегородок), їхній антисанітарний стан, непрацюючі крани, неприємний запах у приміщеннях тощо.
"У спальному корпусі для дітей середніх та старших класів не працює туалет у приміщенні, діти змушені ходити у вуличний, який знаходиться в антисанітарних умовах. Біля туалету важкий запах, не зачиняються двері, немає туалетного паперу. Для персоналу збудований новий туалет, і він зачиняється на замок" (школа-інтернат для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування).
З 6,4 млрд грн, що йдуть з державного бюджету на утримання інтернатів, безпосередньо на потреби дітей витрачається менше ніж 15%. У середньому на харчування однієї дитини припадає 18 грн на день, на одяг - 3 тис грн на рік, на ліки - взагалі копійки. А левова частка всіх коштів (70% від загальної сум) йде на заробітну плату працівників. То хто ж основний бенефіціар системи?
Отримані дані розбивають усталені міфи й аргументи захисників інтернатної системи стосовно того, що діти певних категорій потребують тих чи інших закладів, бо, мовляв, тільки там їм можуть надати професійну допомогу. Один з таких міфів - що в інтернатах переважно діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування. Насправді їх лише 9%. Усі інші - це діти, які перебувають в інтернатах за заявою батьків з причин бідності, складних життєвих обставин або неможливості отримати освіту, медичні й реабілітаційні послуги за місцем проживання. В наповненні інтернатів "допомагають" психолого-медико-педагогічні консультації - ще один орган-рудимент радянського минулого, який створено ще 1949 року (для відбору дітей у допоміжні школи) і до складу якого входили члени Комуністичної партії. Ці комісії ставлять дитині своєрідне тавро - діагноз, що відкриває пряму дорогу до спеціального інтернату. За їхніми рекомендаціями до закладів направлено 47 тис. дітей. Це "завдяки" їм наш Максим пішов по етапу інтернатних закладів.
І ось коли діти, які мають порушення психофізичного розвитку або ж, як у випадку Максима, з приписаним діагнозом, потрапляють до спеціальних шкіл-інтернатів, то тут, за словами вчителів і лікарів, вони мають отримати висококваліфіковану допомогу, реабілітацію і спеціальну освіту, заради чого їх і забрали з сім'ї. Насправді ж, після аналізу складу персоналу і наявних фахівців цих закладів, виникають сумніви у їхній здатності задовольнити потреби дітей у розвитку. Наприклад, на одного логопеда припадає майже 100 дітей, на дефектолога - 30, психолога - 118 дітей. З 218 спеціальних інтернатів в 11 взагалі немає дефектологів, а в 74 - логопедів.
Загалом у процесі інтерпретації отриманих даних виявилося багато речей, що не піддаються розумному поясненню й логіці. Для мене завжди було загадкою, для чого потрібні санаторні школи-інтернати? Чому з хворобою шлунка, органів дихання тощо треба їхати подалі від дому до інтернату, а не лікуватися в лікарні, перебувати вдома і навчатися у звичайній школі? Як можна говорити про якісне лікування та реабілітацію дітей із захворюваннями серця в сільській санаторній школі-інтернаті, де не те що кардіолога - звичайного лікаря немає? І як так виходить, що в населеному пункті, де розташований інтернат, виявляється найбільше дітей із захворюваннями, що відповідають профілю закладу? Насправді тут, як і в інших закладах, основними причинами влаштування дітей є бідність і неблагополуччя в родинах, а з боку системи - це необхідність наповнити інтернати дітьми.
Можливості ж наповнення розширюються з кожним роком. Такою розгалуженою ця система не була ще ніколи - дев'ять типів закладів, які, своєю чергою, поділяються на 33 (!) види. Навіть експертам, які в темі, складно в ній розібратися, а деколи й узагалі неможливо.
Як, скажімо, пояснити створення інтернатів для дітей, що потребують соціальної допомоги, дітей з бідних сімей? Адже тільки офіційно понад 2 млн дітей в Україні (30% від загальної чисельності дитячого населення) живуть за межею бідності. Тож гіпотетично всі вони можуть перебувати в таких закладах. Фактично держава пропонує батькам "полегшення": нащо вам думати, як вибратися зі скрути? Віддайте дитину до інтернату. І дарма що за Конституцією на повне державне утримання мають право лише діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування. І знову ж таки, як правило, такі заклади заповнені дітьми, що походять з території, де розташований заклад. Наприклад, в одному з таких обласних закладів зі
149 дітей 107 були місцеві.
У сільській місцевості і невеликих містечках інтернати часто виконують роль так званих містотвірних підприємств. Вони є чи не єдиним місцем працевлаштування.
"Під час відвідування інтернату до нас підійшов чоловік, який назвався депутатом сільської ради, зі словами: "це ви приїхали інтернат закривати? Ви знаєте, його закривати не можна. Це стратегічний об'єкт, тут так багато наших людей працює. Де вони знайдуть роботу в селі.." (з дослідження у загальноосвітній школі-інтернаті).
Більше дітей - більше грошей. Саме за цим принципом фінансуються всі заклади, а якість роботи та її результати тут ніяким боком не зачеплені. Величезні приміщення інтернатів, 90% з яких перебувають в обласному підпорядкуванні, нині напівпорожні. Але ж їх треба утримувати і платити зарплату персоналу, який доведеться скорочувати, якщо дітей буде мало.
Що ж робити профільним департаментам обласних адміністрацій і керівникам закладів в умовах, коли кількість сиріт у закладах зменшується, і до того ж згори дедалі частіше вимагають реформування?
Те, що відбувається впродовж останніх років з так званим реформуванням закладів, не можна назвати інакше, ніж боротьбою за виживання і пристосування, що зовні виглядає як некерований процес. 345 керівників зазначили, що провели реформу закладів. Ось те, що змінилося в результаті "реформування": тип закладу (за рахунок розширення категорій і віку дітей); назва (бо в окремих випадках додалися денні реабілітаційні послуги). Поширений шлях - реорганізація інтернату для сиріт у спеціальну школу-інтернат. Є такі, що пішли ще далі: інтернат, який учора був закладом для сиріт, де вони проживали і навчалися до 9 класу, сьогодні перейменовують у спеціалізовану загальноосвітню школу-інтернат I-III ступенів - ліцей інформаційних технологій. Ще півтора року тому в цьому інтернаті, що розрахований на 260 дітей, їх було лише 28. І громада міста, в якому він розташований, просила передати заклад місту для розміщення там школи. Однак в обласного департаменту освіти - свої інтереси, і там придумали, як триматися на плаву й далі - зробити так, щоб діти були тут якомога довше, до 11 класу. Ще трохи дітей прибуло з Луганської області, а щоб усе виглядало пристойно, назвали інтернат ліцеєм інформаційних технологій.
Прикладів абсурду багато. Наприклад, перепрофілювання спеціальної школи-інтернату в гімназію для обдарованих дітей з сіл або дітей з бідних чи малозабезпечених сімей. Виникає запитання: чому обдаровані діти з бідних сімей не можуть бути разом з іншими дітьми?
Інтересам системи підпорядковані також намагання керівників закладів тримати дітей якомога довше, не встановлювати статусів, щоб діти не повернулися в сім'ї, не були всиновлені, влаштовані у прийомні сім'ї або віддані під опіку. Особливо злочинно це щодо маленьких дітей у будинках дитини, які страждають у таких закладах найбільше. Два місяці тому ми забрали з будинку дитини Артема, якому встановили статус і знайшли нових батьків. До того він жив там п'ять років, і мати не провідувала його жодного разу. Ні директорові закладу, ні службі у справах дітей не було діла до того, що дитині життєво необхідна сім'я. І це при тому, що в країні черга з охочих усиновити маленьку дитину. Таких випадків чимало, і найстрашніше те, що за це ніхто несе відповідальності.
Соціальні служби, служби у справах дітей та інтернати працюють паралельно. За даними нашого дослідження, жодна сім'я, з якої дитина потрапила до інтернату через складні життєві обставини, не перебувала під соціальним супроводом. В дійсності жодна із цих служб не працює на те, щоб повернути дитину з інтернату в сім'ю.
Інтернати укріплюються і всіляко себе захищають, у той час як на місцях кількість послуг і видів допомоги сім'ям не збільшується, а кількість фахівців катастрофічно зменшується. У порівняні з 2013 роком кількість фахівців із соціальної роботи в громадах скоротилася на 64%, а працівників служб у справах дітей - на 19. У загальноосвітніх шкільних і дошкільних закладах інклюзивними формами навчання охоплено менше ніж 2% дітей від реальної потреби.
Місцева влада на місцях і рада б надавати соціальні послуги, але ж для цього сама мусить знайти кошти. Та й без вказівки згори, як відомо, краще нічого не робити, бо за ініціативу можуть покарати.
"У нас у державі за кожну таку ініціативу можна отримати кримінальну справу. Крім загальних гасел, ми не маємо чітких функцій у законодавстві. Немає законодавчих актів щодо того, як створювати послуги. Я розумію своїх колег: дитину легше направити в інтернат. Хоча вона повернеться через 5 років, і тоді вирішувати проблему буде ще важче. У минулу каденцію я, як сільський голова, відправила п'ятеро дітей з однієї сім'ї в інтернат. Зараз вони всі повертаються, і це просто катастрофа: працювати не хочуть, народжують дітей, почалися крадіжки по селу…
з однієї проблеми стало десять"
(з інтерв'ю сільського голови).
Щороку понад 12 тис. дітей випускаються з інтернатних закладів після закінчення школи. Можемо припустити, що за 25 років незалежності України з інтернатів вийшли в доросле життя близько 300 тис. дітей. За нашими оцінками (і це підтверджують міжнародні дослідження), менше ніж 10% вихованців інтернатів успішно соціалізуються і влаштовуються в дорослому житті. Тож виходить, що 270 тис. випускників поповнили "армію" безхатченків, безробітних, дезадаптованих громадян, які потрапляють під вплив кримінального середовища і як наслідок - до місць позбавлення волі. Випускники інтернатів у переважній більшості, як і їхні сім'ї, стають клієнтами соціальних служб і потребують подальшої опіки, утримання з боку держави. Для своїх дітей вони часто обирають такий самий шлях - віддають до інтернатів. За результатами нашого дослідження, 20-30% дітей в інтернатах мають батьків, які в минулому теж були вихованцями інтернатів. Тобто йдеться про втрачені покоління, сотні тисяч людей, які несуть на собі відбиток державного колективного виховання в інституції.
Таким є справжній соціально-економічний ефект від мільярдних вкладень платників податків у систему, що змушує дітей страждати. Українська влада повинна нарешті це визнати. Якби в нас була створена комісія з розслідування зловживань щодо дітей у державних закладах, ми отримали б не менш вражаючий документ, ніж доповідь судді Райана (2009 р.), де зібрано свідчення колишніх вихованців, які зростали в церковних притулках Ірландії з 1920-го по 1990 рік. Ідеться про масовий характер зловживань фізичного й психологічного характеру, сексуальну наругу й відсутність турботи про дітей у закладах. Багато задокументованих випадків перейшли в ранг судових справ, коли потерпілі вимагають компенсації від держави за насильство, якого вони зазнали в дитинстві. Оприлюднення й відкрите обговорення доповіді викликало широкий резонанс у суспільстві, що мало наслідком публічне визнання урядом Ірландії своєї провини і перегляду засад державної політики щодо дітей.
Що робити і на що сподіватися?
Під час роботи над звітом за результатами дослідження мене не полишало відчуття, що за останні роки вже стільки писано-переписано в різних документах, концепціях, стратегіях - і що робити, і які пріоритети визначати, і які послуги створювати, і в якому напрямі реформуватися…
То чому ж усього цього не роблять? Хай як банально це звучить, але - немає тієї горезвісної політичної волі, що оформлена в чітке бачення і слова прямої дії; відсутній розподіл завдань між усіма гілками влади; не створено одного координаційного центру, в якому були б зосереджені повноваження і відповідальність за дотримання прав дітей. Наразі все розмито: формулювання в законах, процедури, сфери міністерств і влади на місцях - усе, щоб виправдати сам процес заради процесу й уникнути відповідальності. Кожне міністерство забезпечує права дітей по-своєму, а координаційна функція Мінсоцполітики - скоріше фікція. Лідери приходять на певний час і, найчастіше, не відповідають за попередників, бо наступність не в традиціях нашої влади. Вони хочуть швидкого результату, який можна пропіарити за їхньої каденції, а будувати нову систему - це довго й складно. На думку спадає аналогія зі зведенням готичних соборів, жоден з яких не будувався менше ніж сто років. Тобто жоден з архітекторів не міг бачити втілення свого задуму за життя, але це не впливало на його втілення: приходили наступники, які продовжували будівництво.
Є надія, що будуть у владі люди, котрі мислитимуть по-державному, залучатимуть професіоналів і громадські організації до реформ, результатом яких стане реальне поліпшення життя дітей. А ще більше я сподіваюся на зовнішній тиск (бо, як показує життя, у нас це необхідна умова для структурних змін), на те, що реформа системи захисту дітей і деінституціалізація стануть предметом перемовин з міжнародними структурами, які надають Україні допомогу. Все це не менш важливо, ніж боротьба з корупцією і комунальні тарифи.
А як же доля Максима? Позаду вже дві операції, попереду ще одна - і справдиться його мрія мати зовнішній вигляд як у звичайних дітей, не соромитися власного обличчя. Сестра Аня часто заходить у гості і дуже радіє за брата. Позбувся Максим і діагнозу, якого насправді ніколи й не було. Він вчиться у звичайній школі і готується стати чоботарем, створювати власні моделі взуття. Незважаючи на скалічене дитинство, на те, як дорослі його зраджували, Максим ні на кого не тримає образи і не хоче мститися. Навіть мамі усе пробачив і нещодавно зустрівся з нею. Залишилося тільки одне: "Я хотів би зустріти ту жінку, яка написала мені діагноз і відправила в інтернат. Я спитав би її: "За що?"