Я проминаю вузьку арку й виринаю на залитий сонячним світлом і заповнений звичним міським гамором Хрещатик. Він зустрічає мене метушливим натовпом, простягнутими Христа-ради руками, численними промоутерами і ще якимось абсолютно специфічним відчуттям власного долучення до напруженого столичного життя. У кишені моєї вилинялої сорочки лежить вирізка з газети — це мій останній шанс. Останній шанс вирватись із зачарованого кола безгрошів’я і одним ударом вирішити проблему, яку практичні американці зворушливо називають «Хоум, світ хоум…». «Робота в США! Персонал у супермаркети…».
Фактично це вже завершальна фаза п’єси, такий собі фінальний акорд тривалої і непростої моєї боротьби за можливість виїхати на заробітки за кордон. Виїхати чесно, за контрактом. Моя прив’язаність до паперових формальностей — не через виняткову порядність моєї натури. Ні. Просто за інших обставин можливість «кидалова» і втрати своїх кревно зароблених іще вища. Таких варіантів безліч. У квітні минулого року одна франківська фірмочка пропонувала: за 1200 євро — до будь-якої країни Європи. Я подякував і відмовився. А за два місяці, уже в Києві, на порозі чергової фірми, що організовує виїзд за кордон, я зустрів того, хто тоді на це погодився. Дивно, але він таки справді побував у Європі. Одначе дуже коротко. Настільки коротко, що всі німецькі генерали з їхніми бліцкригами були б глибоко посоромлені. За перший день перетнув цей неборака братню Польщу. Ну, з безкоштовними польськими візами — це не фокус. На другий день у польській легковушці з польським паспортом «у зубах» перетнув німецький кордон. Ніякого дива — просто підшукали зовні подібного поляка. Звичайно ж, за гроші. Наприкінці другого дня з купленим у Німеччині квитком до Лісабона мчав він у красивому двоповерховому неоплані на Захід, до сонячної Португалії, солодко заколисаний якісними німецькими амортизаторами і теплими хвилями власної ейфорії. Тому обличчя німецького митника, що стояв із ліхтариком у руці (нє, ну клоун натуральний!), було сприйняте як частина якогось несподіваного жахливого сну. На жаль, це була реальність. Є, бачте, у німецьких митників така звичка — перевіряти на прикордонних заправках (причому який кордон — немає значення) проїзні документи у пасажирів автобусів, а заразом і візи… Так що невдовзі опинився наш герой знову на своїй Батьківщині, от тільки з двома «але»: по-перше — без грошей (1200 євро — тю-тю), а по друге — з «ведмедем». «Ведмідь» — це не звір, а штамп такий собі чудернацький. Його часом ставлять нашим людям у закордонні паспорти, і означає він депортацію і п’ять років без права в’їзду в Євросоюз. От! Коли слухав я цю сумовиту розповідь, ой, і закортіло ж мені заспівати: «На два дня, на два дня вы забудьте про меня», а потім ще — «Деньги-денежки, жареные семечки, были, были, да ушли — нету ни копеечки». Напевне, добре, що стримався.
Власне, цей нехитрий, дуже символічний і явно невипадковий репертуар, не так давно став своєрідним супроводом одного мого невигадливого починання, котре різко змінило наступні півтора року мого життя, принісши як безліч позитивних вражень, так і гіркий, але, без сумніву, цінний життєвий досвід. Поштовхом до всього стало стійке глибоке переконання, що у своїй країні з такою вдачею, як у мене, заробити на власне помешкання чесним шляхом є річчю неможливою. А ще — гнітило почуття безвиході, безглуздості життя, коли місячної платні вистачало якраз на оплату однокімнатної квартири, скромне харчування і ще скромнішу культурну програму. Тому простенький алгоритм прийнятого мною альтернативного варіанту виглядав класично: позичити гроші, виїхати за кордон, заробити гроші, повернути гроші. А за те, що залишиться, купити житло.
Хто знайомий з улюбленим моїм класиком сером Аланом Александром Мілном, згадає його безсмертне: «…утекти на море і стати матросом!». Віза коштувала мені шістсот доларів, дорога — ще триста. Чотириденна дорога туди, до омріяного Лісабона, на шикарному «Вантуфі» під звуки вже згаданого пісенного репертуару — річ, яку неможливо забути. «Працевлаштовувач» Денис, на португальській землі зажадав іще двісті «убитих єнотів». Довелося телефонувати батькам, турбувати знайомих… Але зате вже за кілька днів я, обмотаний альпіністським спорядженням, пиляв дерева на одній із вулиць міста Порто. Кажуть, мені пощастило: я уник багатоденних поневірянь без житла, існування впроголодь, спілкування з рекетом. Згоден. Сам чув багато драматичних історій з перших уст. І тому хочу зауважити, що саме в критичних ситуаціях розкривається натура людини, а через неї — натура її народу. Я згадую португальського поліціянта в кафе на Руа де Ліберідаде, який, бачачи, як два підозрілі іноземці в уніформах купують один чай і рогалик на двох, не запитав у нас документів, а чомусь заплатив за наш сніданок. Згадую свого бригадира Луїша, на котрого не раз хотілося впустити гілляку кілограмів так у двадцять-тридцять. За все — за роботу на деревах у дощ (уявіть себе на ковзанці з ящиком бертолетової солі), за образливі слова, за постійне його «рапідо, рапідо, королі…». Проте коли мене і мого товариша звільнили, то мої португальські друзі з бригади багато обіцяли, але нічого не зробили. Цей же нічого не обіцяв, він просто повідомив нас на три дні раніше (всупереч волі патрона), сказав, що зарахує їх як робочі, і не наполягав, щоб ми в ці дні виходили на роботу, даючи можливість підшукати щось інше. Коли ж наші пошуки не увінчались успіхом, він кілька днів за власний кошт на власній машині возив нас територіями промислових зон, показуючи, де є сенс шукати роботу. Зрештою ми її знайшли завдяки підказці своїх же українців, але якби не Луїш, не його наполегливі рекомендації, новий патрон нас би не взяв. Після цього був іще рік, цілий рік важкої роботи в Діснейленді, як між собою ми називали компанію, котра займалася декоративним та світловим забезпеченням карнавалів, фестивалів, різноманітних свят у маленьких, але колоритних португальських містечках.
Я щасливий з того, як прожив цей рік. Я встиг полюбити цю самобутню країну і цей «вредний», але добрий народ. І якщо відверто, то я радий, що віяння євроінтеграції зачепили цю країну меншою мірою. Щоправда, грошей на житло я там не заробив. Зараз я вдома і усвідомлюю унікальність свого досвіду, бо на власній шкурі і власному гаманці вивчив різноманітні методи обману людей, котрі прагнуть виїхати на заробітки.