«Я хотів би, щоб Ви були тут у Венеції…»
Із листа Альбрехта Дюрера (1505 рік)
Катер-маршрутка, які у Венеції називають «мотоскафо», м’яко причалює до берега міста, яке Гете називав «мрією, зітканою із повітря, води, землі і неба». Я обережно ступаю на поверхню цієї мрії — ще шістдесят два туристичні кілограми додалися до мільйонів, які примусять місто зануритись ще глибше у глибини лагуни. «На перший погляд Венеція швидше дивує, ніж вражає. Здається, що дивишся на затоплене місто; тільки потім починаєш дивуватися генію людей, котрі спорудили свої будинки на воді». Так описала в ХІХ столітті свої враження від зустрічі з Венецією француженка Жермена де Сталь. Намагаюсь відразу побачити щось зовсім неочікуване, не вичитане в літературі, не бачене в живописних роботах Каналетто. Дивний бузковий колір скла на вуличних ліхтарях, ніде у Європі мені такий не зустрічався. Пояснення за кілька кроків — у старій історичній (хіба бувають у Венеції інші?) споруді майстерня із виробництва скла. Хіба можна оминути! Гаряче повітря печі майже нестерпне для відвідувачів, а майстер проводить біля цього міні-пекла життя. Диво творення — кілька хвилин, і звичайна скляна булька перетворюється на фігуру здибленого коня. Склодув кидає на завершену роботу клапоть паперу, який вмить спалахує, нагадуючи, що це мистецтво неможливе без вогню. Grazie, maestro!
Grazie, maestro! |
Саму площу Сан-Марко описувати словами варто лише для того, щоб стимулювати людей побачити це місце на власні очі. Вибачте за зловживання цитатами, але як добре писав один з мандрівників початку ХІХ століття німець Франц Грілльпарцер: «Той, хто стоячи на площі св. Марка не відчує, що серце його б’ється сильніше, той може дозволити себе поховати, бо він мертвий, безнадійно мертвий… Той, в кого на площі св. Марка не б’ється серце, не має його взагалі». Хіба скажеш краще!
Однією з невеселих ознак поступового руху Венеції до центру Землі є такий факт: вхід до чудернацького, мов фантастичні малюнки Гюстава Доре, собору св. Марка сьогодні на рівні площі, а колись він мав досить високі сходи, піднімаючись якими на аудієнцію до папи Фрідріх Барбаросса встиг захекатись.
Венеціанський арсенал |
Дивна еліта жила у Венеції, олігарх на олігархові, багатій на багатієві, а з погляду наших мільярдерів переймалися дурницями — гатили свої конвертовані гроші в живопис, музику, театр, книгодрукування. Можна певно сказати, що нема у світі жодного міста, окрім Венеції (та може Ватікану), де так густо була б сконцентрована на одній території світова культура всіх напрямів і максимально довершеної якості. Уявляєте, в часи розвитку мистецтва у Венеції навіть перетворили чотири жіночі монастирі в музичні школи. Отож навіть знайоме слово консерваторія має венеціансько-релігійне походження.
Один день у Венеції це майже політ із швидкістю світла — хочеш побачити багато, але як встигнути?
P.S. Нобелівський лауреат поет Йосиф Бродський заповів поховати себе у Венеції. Що ж — право генія! В мене мрії скромніші — жити у Венеції. Я певний — там довго не виникатимуть думки про місце розвіювання власного попелу…