Як казав за часів застою Аркадій Райкін: «У нас є все. Але — не для всіх». Нинішньому поколінню молодих людей, котре виросло в достатку доступних — аби гроші! — делікатесів на полицях комерційних ларьків, не зрозуміти, навіщо потрібно розігрувати в лотерею право купити китайські махрові рушники чи записуватися в чергу на десятки років, щоб придбати відеомагнітофон?
Життя по блату
За часів застою жити «як усі» — тобто носити не джинси від фарци, а «масовку» із магазинів (імпорт там бував, але далеко не в одиничному екземплярі, і розорившись на іноземну кофточку чи плащ, можна було потім, умираючи від сорому, зустрічати на вулиці своїх «близнюків») — вважалося просто непристойним. Життя радянського обивателя проходило в гонитві за черговою мрією: добути то японську куртку, то модний годинник, то «Жигулі» останньої марки, чи кольоровий телевізор. А чому «у спекулянтів», утричі дорожче? А тому, що імпортні товари і вишукані продукти (до їхнього розряду потрапили навіть шпроти) не продавалися, а «розподілялися». Зрозуміло, за гроші. Але право придбати за нормальною ціною румунську меблеву «стінку», югославські зимові чоботи, пижикову шапку чи блок сигарет «Мальборо» мали лише допущені до «годівниці». І то відповідно рангу: градацій у системі привілеїв дотримувалися суворо. Високопоставлених осіб видавала марка службового автомобіля, обсяг щомісячного продуктового пайка, рівень санаторію у відпустці, престижність житлового будинку в елітарному районі та ступінь побутового комфорту (починаючи з фінського унітаза).
Пайок «слугам народу»
Продуктові набори давали і рядовим трудягам на підприємствах, але асортимент їх дуже різнився від начальницького меню: банки з дефіцитним зеленим горошком і тушонкою обов’язково доповнювалися «у навантаження» абсолютно непотрібними харчами чи неходовими товарами, що заважали продторгу «виконати план». А «слуги народу» отримували пайки в закритих магазинах або їх привозив своєму високопоставленому шефу на службовій машині особистий шофер. Біля під’їзду зупинялася чорна «Волга», водій відкривав багажник, діставав із нього акуратний пакунок, який розвіював гастрономічні пахощі, і неквапом крокував у під’їзд повз умираючих від заздрості сусідів, які не бачили на прилавках навіть вершкового масла. Коли грянули перебудова та гласність, у газети потрапили скандальні цифри: за півроку в дачному селищі одного з обкомів і облвиконкомів продавали 400 тонн ікри, шість тисяч банок крабів і печінки тріски, 565 кг осетрини і 880 кг свинячих баликів, 70 кг індійського чаю та 165 кг дефіцитної кави, виділених на продторги всієї області. Тож знаменита перебудова почалася зовсім не з ідеалів свободи, а з ліквідації розподільників «годівниці» і спецбуфетів — яка здавалася тоді воістину революційною.
До розряду привілеїв відносилося й медичне обслуговування. Поки пересічні громадяни стояли в чергах до лікаря в поліклініці по лікарняний, який не давали без температури, і діставали дефіцитні ліки (такі нині є в усіх аптеках) за дзвоником «від Асі Юхимівни з міськздраву», високопоставлені партійні та радянські керівники лежали в лікарнях 4-го управління республіканського та союзного рівня, а якщо доводилося лікуватися за вузькою спеціалізацією, то в палатах «люкс» із телевізорами, холодильниками та санвузлами. Ось як розповідав один із публіцистів про відвідання тяжкохворого колеги, котрого вдалося, завдяки роботі в газеті та зусиллям начальства, влаштувати в лікарню 4-го управління (не найвищого штибу): «Прийшовши до нього вперше, приніс те, що зазвичай приносять у таких випадках — яблуко, домашні сир та варення. Але я не знав, куди потрапив... Спостерігаючи за тим, як я витягав із сумки нехитру їжу, він поблажливо посміхався: «Варення візьму, а інше забери назад, тут усього повно, і такого, чого ви не бачите». Він відчинив тумбочку, показав апельсини, банани (у ті часи немислимий дефіцит): «Вчора дружина приходила, так я їй помідори віддав. Де ще вона їх візьме в грудні?»
Навіть дитячі садки однієї й тієї ж дошкільної системи різнилися, як небо і земля: одні мали килими, спальні, басейни й ігрові кімнати, дітям у них давали на обід ікру і вивозили за місто на літо, в інших — малюки їли, спали і грали в одній кімнаті.
Горілку пили фужерами
«Своя» преса теж була «підгодована» — відповідно до табелі про ранги. Як згадував один із журналістів, призначений власкором центральної газети в досить впливовий Курськ («кузню» таких «кадрів», як Брежнєв, Хрущов, Фурцева), на місці його зустрів сам перший секретар обкому — із здоровенною пляшкою горілки. І... належним на рівні собкорів «джентльменським набором» забезпечення: із бази привезли імпортну дублянку, виділили чотирикімнатну квартиру й ордер на румунський меблевий гарнітур...
У ту пору всі пленуми, партійні конференції, засідання бюро, почини й ініціативи, нові призначення, приїзди-від’їзди гостей і вручення прапорів «обмивалися». За командою «згори» піднімали загін кухарів і офіціантів, завантажували машини столами, стільцями і посудом. Розкривалися заповітні комори громхарчу, із яких доставлялися на елітарні обіди краби, осетрина, закопчені палтуси. З місцевих м’ясокомбінатів везли в зазначене місце (або на природу) копченості, заливне м’ясо, із пивзаводу — нефільтроване пиво, молокозаводи поставляли на захід вершки та пряжене молоко в горщиках. Хоча, звісно, найбільш ходовим напоєм у таких випадках залишалася «Пшенична», «Посольська» чи «Столична» горілка, що пилася фужерами... «Годівниця» зближувала краще, аніж масонська ложа: після спільних пиятик для «наближених осіб» якнайліпше відчувалася власна причетність до «священної справи».
Царське полювання
У 60—80-ті роки як наслідування першої особи держави, котра захопилася полюванням, у партійної еліти ввійшли в моду розкішні дачі з міськими зручностями, мисливські будиночки. Щоп’ятниці у першій половині дня по бездоганних урядових магістралях на величезній швидкості хвацько пролітали в елітарні угіддя чорні лімузини з блакитними блималками — для вдалого розгулу у вузькому колі. Приміром, одна з брежнєвських резиденцій у заповіднику займала за високим кам’яним муром кілька дивовижно чудових особняків, оздоблених мармуром і різьбленим деревом, мала автономну будівлю — холодильника, начиненого імпортним устаткуванням, пункт урядового зв’язку, вертолітний майданчик, ставок із фореллю, парк і розарій.
Підтримувалося все це в усій красі та пишноті цілий рік — за спогадами одного з ветеранів, лише мисливські будівлі в Завидово і Барсуках тягли на 33 млн. карбованців із бюджету Міноборони. Щоб обслуговувати начальницькі палаци в очікуванні високих гостей, утримувався штат лісників, єгерів, рибоводів — півтисячі офіцерів, прапорщиків, батальйону охорони та солдатів термінової служби. Окрім військових, мисливські угіддя обслуговували автомобілі, трактори, екскаватори, мотоцикли. А керівництво заповідників удостоювалося звань генерал-лейтенантів із усіма випливаючими пенсіями.
На утримання володінь для «царського полювання» щороку виділялося 1,5 млн. карбованців. Там були випущені величезні партії козуль, плямистих оленів, маралів, створено фазанячу й качину ферми. Чисельність кабанів у 70-ті роки тут досягала 4 тисяч, оленів — 340 голів: за таких масштабів відтворення тварин не влучити на полюванні було практично неможливо — звірі «самі просилися на мушку».
Роздача слонів
З 1937 року вчителі, лікарі, інженери опинилися на соціальному щаблі розподілу благ нижче від музикантів. У той час радянський уряд побачив у людях мистецтва могутній засіб для підтримування престижу країни і допустив їх до «годівниці». На одному рівні з музикантами стояли актори та письменники, вище за градацією розподілу благ були лише чекісти, партійні й урядові керівники і генералітет. Перемоги музичної радянської еліти на міжнародних конкурсах котирувалися не менше від успіхів на війні чи чергового рекорду на трудовому фронті. Роздача орденів режисерам, артистам кіно й театрів супроводжувалася виділенням квартир у центрі столиці.
Пересічний лікар у ті роки одержував 300 карбованців на місяць, інженер — 500—600, робітник — 200—250, прибиральниця — 80. А платня актора була 1000—1500 карбованців на місяць, заслуженого артиста — 2000. Окрім служби в театрі, вони мали доплати за вистави в підшефних колгоспах і робочих клубах, гонорари за виступи в концертах і передачі на радіо. І що сильніше симпатизував партійний бос артисту чи письменнику, то більше йому давали заробити і тим менше йому доводилося власне трудитися.
Рахунок у банку для робітничо-селянського графа
Приміром, Олексій Толстой, до якого благоволив сам Сталін, швидко зрозумів правила гри і піднявся завдяки симпатії партійних і урядових кіл. Жив широко, по-панськи, мав прислугу і дачу в Царському селі, де влаштовував прийоми, на яких столи ломилися від страв і пляшок, носив боброві шуби і їв із кришталевих блюд балики з ікрою і слоєні пиріжки. А після виходу роману «Петро Перший», яким догодив своєму «самодержцю», отримав чудову квартиру в Москві неподалік Кремля. Вибудував ще більшу дачу в мальовничих місцях Підмосков’я. Письменнику дали орден Леніна, зробили депутатом ВР, запрошували на всі кремлівські бенкети. Квартиру Толстой обставив антикварними меблями царської епохи з червоного дерева та карельської берези, колекціонував порцеляну, рідкісні книги та дорогі картини.
Він був єдиною людиною в країні, якій було надано право користуватися «відкритим рахунком» — із нього можна було зняти в банку в будь-який момент будь-яку суму грошей (хоч сто тисяч чи мільйон). Однак, здійснюючи вояжі за кордон «провітритися», письменник віз звідти десятками ящиків і валіз усілякі товари, що не міг дістати на батьківщині, — починаючи від холодильника і закінчуючи грамплатівками.
Ще один улюбленець Сталіна — актор Рубен Миколайович Сімонов — окрім щомісячної платні в театрі в 2000 карбованців, отримував ще 3000 карбованців за керівництво театральною студією, паралельно маючи підробіток у 5000—6000 карбованців на місяць, знімаючись у кіно, за один десятихвилинний виступ у концерті брав 400—500 карбованців. А як «бонус» його щороку запрошували режисирувати фізкультурний парад на Красній площі, і за цю роботу, що забирала тиждень часу, платили 36 000 готівкою. Тож у фінансовому відношенні він цілком міг зрівнятися з голлівудськими зірками.
Величезні гроші в ті роки отримували й композитори: окрім разового гонорару за замовлену пісню, були ще й авторські з кожної вистави (зазвичай 5% валового збору). Спритні музиканти, які швидко писали музичку відразу для декількох театрів, заробляли десятки тисяч на місяць. Шалені доходи в 30-ті роки мали джазмени Цфасмана й Утьосова: у зеніті слави — десятки тисяч карбованців на місяць. Ця музична еліта була і найвпливовішою, оскільки, користуючись безмірною любов’ю всіх прошарків суспільства, без труднощів отримувала всі немислимі привілеї. У країні практично не було людей, які могли б зрівнятися з ними у фінансовому плані.
Однак фокус полягав у тому, що в СРСР ряд речей не можна було купити ні за які гроші, їх можна було лише отримати в закритих розподільниках. Тож і за всіх своїх грубих грошей представники мистецтва, яким було вигідно дружити з радянською владою, залишалися в «годівниці» людьми «другого сорту».
На кремлівських бенкетах чекісти були буфетниками
Людей мистецтва не лише підгодовували, їх не скупилися піддобрювати щедрими бенкетами після відповідальних виступів на партійних з’їздах. Ці концерти на ідеологічних збіговиськах ніколи не оплачувалися. Зате після концертів столи у великому залі Кремля ломилися від ікри, окостів, баликів, салатів, риби, свіжих овочів серед зими, графинів із горілкою та вірменським коньяком, червоних і білих вин. Хоч тут артисти могли відчути себе важними птахами, бо в ролі буфетників обслуговували їх, відкорковуючи пляшки та міняючи брудні тарілки... молоді чекісти в чині лейтенантів!
Музиканти й актори рятували становище і на світських прийомах, куди їх активно запрошували, щоб додати палацевого блиску урочистим збіговиськам і розбавити маси нагороджених льотчиків і колгоспниць серед сталінських гостей. Ошатно одягненим і дотепним людям мистецтва вдавалося додати бенкетам особливого блиску, а напруженій атмосфері — невимушеного характеру. Побачивши вродливих акторок і чарівних балерин у хутрах і діамантах на вечірніх сукнях, кінорежисерів й авторів усесвітньо відомих романів, гості Кремля відчували потрясіння. Так більшовики, підгодовуючи еліту, котра вміла створювати геніальні симфонії та веселі кінокомедії й витискати сльози із романів про війну, завойовували симпатії ненависного Заходу...