Марновірних людей завжди більше, ніж тих, хто покладається виключно на себе. Бо ж як на себе - то все треба робити самому. А так хочеться повірити, наче щось добре для тебе може зробити хтось десь там і, головне, дурнісінько - тобі для цього й пальцем не доведеться поворухнути. Ні, пальцем ще можна, вказівним - ну й ще вимовити якесь чарівне слово.
Одне слово, всім хочеться чудес.
І тому, коли серед рекламних щитів на битій - у буквальному й переносному сенсах - дорозі бачиш раптом розриви блискавок на грозовому небі і напис "Музей гуцулскої магії" (друге слово так і написане - з місцевою вимовою), то поспішаєш туди як заворожений. Тим паче, що зазначена адреса: смт. Верховина, Жаб'євський потік, 66 - теж додає страшнуватої такої таємничості, в яку нестерпно хочеться проникнути. От хочеться - і все. Навіть коли згадана вулиця пощораз ніби закінчується, а того демонічного номера все нема і нема, - ти вбачаєш у цьому якийсь потойбічний знак. І тут нарешті хатинка майже на курячих ніжках, оточена всіма можливими ознаками магії - і котами, і пеньками, і костурами, й ще хтозна чим, але точно казковим. Усе це зроблено з дерева, проте хто знає, на що живе воно може перетворитися якоїсь вальпургієвої ночі?!
Та у звичайні дні це просто музей, створений верховинцем Миколою Данилюком. Створений з переконанням, що все дивне й надприродне цікаве людям, як і йому - бо більшість експонатів музею зібрано руками пана Миколи. Його ж руками створені дерев'яні скульптури довкола музею. А в самому музеї розміщені експонати, які ілюструють історію та природу Гуцульщини з такого трохи моторошного, та більше пізнавального боку, бо демонструють дуже дивні предмети, знайдені тут, на цій землі: камінь-громовицю, відколений блискавкою, камінь щастя - з пророслим крізь нього деревом, "перо ангела"… Та навіть звичайні ужиткові речі, що належали дивовижним людям з надприродними здібностями - мольфарам, а нині передані їхніми нащадками до музею, без сумніву, таять у собі залишки чарів своїх колишніх господарів.
У кожному разі, це випливає з розповіді гіда, голос якої звучить вкрадливо-таємничо. Бо ж йдеться про чаклунів, яких у Карпатах називають мольфарами. Мольфари є різні - добрі й лихі, ясновидці та екстрасенси, знахарі й цілителі, травники і шептуни. А ще є градівники, або ж хмарники - люди великої сили волі, здатні розігнати хмари й відвернути бурю: недарма ж їх величають планетниками. Про такого могутнього чаклуна вперше розповів Михайло Коцюбинський у повісті "Тіні забутих предків" ще в 1911 році. Він писав тоді в листі до дружини: "Гуцул - глибокий язичник, який усе своє життя, від народження аж до смерті, проводить у боротьбі з духами, що населяють гори, ліси, річки та озера". Знаменитий фільм Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", знятий у 1964 році, зробив цей край, сповнений містики і чарів, відомим на весь світ. Адже і повість, і фільм створювалися тут неподалік, у селі Криворівня Верховинського району.
Фантастична природа Карпат і сьогодні дає простір найхимернішим фантазіям, які, проте, цілком можуть бути правдою. Музей гуцульської магії саме й розповідає про найвідоміших тутешніх мольфарів, до яких ходили лікуватися, рятуватися, дізнаватися про минуле, майбутнє, долю і як захиститися від біди. Переказують, що один з них, Михайло Нечай, протягом кількох днів, дощових за прогнозами, тримав небо сухим над першим конкурсом української пісні "Червона рута" в Чернівцях у вересні 1989 року. А інша, Параска Соколовська, вважалася повелителькою гадюк. Не дивно, що саме такі історії особливо цікаві для туристів, яких, за словами гіда, цього літа щодня бувало в музеї від двохсот до півтисячі осіб. Адже краще побачити змій і гадюк експонатами в скляних банках, аніж зустрітися з ними десь на лісових стежках. А що цієї та іншої живності чимало в місцевих нетрях, болотах і річках, можна зрозуміти бодай з колишньої назви селища Верховина - Жаб'є.
Не дивно також, що виник такий музей у Верховині. Бо, по-перше, гріх не використати місцеві легенди, перекази, взагалі магію як одну зі складових культури гуцулів - щоб і туристів прибувало, і свіжа копійка водилася. А, по-друге, створювати приватні музеї - просто-таки традиція у Верховині: селище чи не найбагатше на Івано-Франківщині на такі от родзинки туристичного бізнесу. Тут і музей музичних інструментів, і приватна сироварня, і хата-музей фільму "Тіні забутих предків", і…
Таки легка була рука в того, хто зробив перший у Верховині музей. Або ж це просто - магія, створена власними руками тих, кому нема на кого покладатися, крім як на себе.