Одного разу наприкінці 70-х у таборі гірських туристів на Кавказі турист-москвич кепкував над своїм колегою із Західної України: "Це ж треба було назвати місто Івано-Франківськом! Тільки хохли могли до такого додуматися. Це все одно щоб ми назвали Ленінград Владіміро-Ленінградом або Свердловськ Яково-Свердловським!" Зрештою галичанин не витримав: "Ми своє місто Франківськом і звемо. А приставочку "Івано" до назви приліпили саме ви, а не ми. Щоб ніхто, боронь Боже, не подумав, що місто назване на честь не українського письменника Франка, а іспанського генерала Франко".
Ім'я генералісимуса з другого кінця Європи, який помер за кілька років до цього, і далі залишалося в Радянському Союзі символом абсолютного зла. "Глава фашистського режиму", "кат іспанського народу", "кривавий диктатор", "найближчий поплічник Гітлера і Муссоліні" - тільки цими та подібними до цих епітетами радянська преса нагороджувала іспанського "каудильйо". Навіть далекі від комуністичної ортодоксії хлопчики-шістдесятники зачитувалися сповненим похмурої романтики Гемінгвеєвим "По кому подзвін", який оспівував ворогів Франко - іспанських республіканців та їхніх іноземних друзів. Але хто такий генерал Франко і "фашисти-франкісти"? У чому секрет політичного довголіття генерала, який керував своєю країною 39 років і був "відправлений у відставку" лише смертю? Чим насправді була франкістська Іспанія? Об'єктивних відповідей на ці запитання за радянських часів не було і бути не могло.
Наймолодший
генерал Європи
Франсіско-Пауліно-Ерменгільдо-Теодуло Франко-і-Баамонде народився 4 грудня 1892 року у приморському місті Ель-Фероль на північному заході Іспанії. Попри те, що рідне місто Франко лежить у Галісії - національному районі, населеному галісійцями, чия мова ближча до португальської, ніж до іспанської, і батько, і мати майбутнього генералісимуса були чистокровними кастільцями, власне іспанцями.
Батько Франсіско, так само як дід, і прадід, і прапрадід, був офіцером іспанського королівського військово-морського флоту. Вступив до військово-морського училища і старший брат майбутнього каудильйо, і сам він із трирічного віку був упевнений, що єдине можливе для нього майбутнє - кар'єра морського офіцера. Життя родини Франко не було надто щасливим. Ексцентричний та марнотратний батько не приховував, що має коханок, і не приділяв надто багато уваги дружині та дітям, утім, як і питанням кар'єри. Всю родину тримала на своїх плечах мати, дуже ревна католичка і людина жорстких моральних принципів. У конфлікті батьків малий Франсіско був повністю на боці матері. І хоча він назавжди залишив батьківський дім чотирнадцятирічним, усі майже сім десятків років, які йому судилося ще прожити, залишався вірним католиком і був, висловлюючись мовою радянських парткомів, "морально стійким". У дитячому віці майбутній "вождь іспанського народу" вирізнявся з-поміж ровесників серйозністю та винятковою дисциплінованістю. Саме ці риси дозволили йому досягти великих успіхів у навчанні і вже у віці 14 років отримати атестат про середню освіту. Майбутній шлях було визначено давно - Військово-морська академія (приблизний аналог нашого військово-морського училища). Але саме того року, 1907-го, прийом було різко скорочено, і малолітній абітурієнт практично не мав шансів на вступ. Відтак Франко швидко переорієнтувався і вступив до Піхотної академії у Толедо, яку й закінчив через три роки у званні молодшого лейтенанта. Відтоді й до самої смерті життя Франсіско Франко було нерозривно пов'язане з армією, хоч і до флоту, своєї нездійсненої дитячої мрії, він зберіг особливий сентимент.
1912 року молодого лейтенанта, за його власним бажанням, було переведено до Марокко, де іспанці вели важку колоніальну війну, яка остаточно закінчилася лише 1934 року. Саме в Північній Африці, де пройшла більша частина його військової служби до 1936 року, Франко здобув бойовий досвід, зробив блискучу кар'єру і завоював незаперечний авторитет у армійської верхівки. Вже 1913 року він став старшим лейтенантом в елітній Марокканській кавалерійській бригаді, а через два роки - наймолодшим, 23-річним майором іспанської армії. На той час брак професіоналізму та недбалість у виконанні своїх службових обов'язків пересічним іспанським офіцером стали притчею во язицех. Франко разюче відрізнявся від більшості колег - усе його життя було присвячене щонайкращому виконанню своїх командирських обов'язків. Він скрупульозно готувався до кожної бойової операції свого підрозділу. До рук зовсім небагатого Франко, на відміну від більшості інших офіцерів, ніколи не прилипло ні шеляга казенних грошей, і він здобув репутацію людини, ладної вбити винного, якщо солдатська пайка хліба виявиться на кілька грамів легшою, ніж мала би бути. Молодий офіцер був замкненою людиною, і дуже мало хто міг похвалитися, що став його другом чи бодай приятелем. Тим більше що Франко рішуче уникав будь-яких п'янок та гулянок, таких милих серцю більшості офіцерів (і не лише іспанських). У 1916 році його було тяжко поранено кулею в живіт, і після кількох місяців госпіталів Франко отримав призначення до міста Ов'єдо - центру "червоної" Астурії. Саме тут у серпні 1917 року Франко вперше мав справу з "ворогом внутрішнім" - придушував недозволений владою шахтарський страйк. Астурійська "операція" Франко була так само досконало підготовлена і проведена з такою ж жорстокістю та рішучістю, як його африканські операції. Шахтарі відтак мали багато вбитих, але страйк припинився. В Астурії ж Франко познайомився з Кармен Поло, ревною католичкою, дівчиною з багатої і стародавньої місцевої родини. Батьки спершу не хотіли віддавати Кармен за бідного і неродовитого офіцера і весілля зіграли лише через п'ять років, коли Франко вже командував Іспанським іноземним легіоном. Цю частину було створено 1920 року, і Франко повернувся до Африки, щоб стати заступником командира легіону, а 1923 року - і командиром. Саме Іноземний легіон відіграв вирішальну роль у розгромі в 1925-26 роках основних сил марокканської повстанської Республіки Рифф, а Франко став національним героєм. У 1926 році він отримав звання бригадного генерала, ставши наймолодшим генералом в іспанській армії. Та й в арміях європейських країн загалом. А ще через два роки генерал став начальником уперше створеної в Іспанії Академії Генерального штабу в місті Сарагосі. Блискуча кар'єра Франко тим більше заслуговує поваги, що армія Іспанського королівства мала чи не найбільш кастовий характер у всій Європі. 80 відсотків іспанських генералів успадкували від батьків титули маркізів, герцогів чи графів. Франко ж до аристократії жодним чином не був причетний.
Людина з покоління 1898 року
Але все це зовнішній бік життя майбутнього каудильйо. А як він оцінював життя своєї країни, її майбутнє? Майже всі джерела одностайно стверджують, що до 1936 року Франко абсолютно не цікавився ні політикою, ні економікою, ні соціальним життям, ні міжнародними відносинами - всі його інтереси буцімто були зосереджені на військовій службі. Справді, ані тоді, ані після приходу до влади Франко, на відміну від Леніна, Гітлера чи Муссоліні, не написав жодної теоретичної книги чи статті, не любив розлогих публічних промов. Щодо його звернень до нації у 1936-му і наступних роках, то не зовсім зрозуміло, що він писав сам, а що - справа рук спічрайтерів. А проте рішучість і послідовність, з якими він став розбудовувати цілком певну політичну й економічну модель відразу по очоленні антиреспубліканського заколоту 1936 року, свідчать, що власні і цілком визначені політичні та соціально-економічні погляди у нього були.
Майже 150 років - від початку XIX і до середини ХХ століття - історія Іспанії зводилася до запеклої боротьби між традиціоналістами і модернізаторами. На початку XIX століття Іспанія втратила майже всі свої величезні колонії у Латинській Америці, а її дедалі більше, дедалі глибше соціально-економічне та політичне відставання від розвинутих європейських держав уже ні в кого не залишало сумнівів. "Життя в Іспанії зупинилося, - стверджував великий іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. - Нове не з'являється, а старе не відмирає". Спроби перенести на іспанський грунт досвід Франції, Британії та Німеччини виявилися невдалими. Щонайглибшу поляризацію громадської думки спричинила Іспано-американська війна і її результати. У 1898 році, коли майбутньому каудильйо було шість років, Сполучені Штати Америки після грубої провокації, організованої їхніми спецслужбами, напали на Іспанію. За кілька місяців, легко, ніби граючись, американці вщент розгромили Іспанію, практично повністю знищили застарілий, погано керований іспанський флот і відібрали в Мадрида три останні великі іспанські колонії - Кубу, Філіппіни та Пуерто-Ріко. Такого глибокого приниження горда й войовнича іспанська нація не зазнавала протягом багатьох сторіч своєї історії. Минали роки, але впевненість, що "далі так жити не можна", не залишала переважну більшість іспанців. Ось тільки ліберали, республіканці, соціалісти та анархісти, а згодом і комуністи, які з'явилися на іспанській сцені, вважали, що єдиний можливий шлях уперед - остаточний підрив і ліквідація міцних ще позицій монархії, аристократії та церкви в політичному житті, відмова від традиційних консервативно-католицьких цінностей. Представники ж правих сил вбачали всі біди Іспанії у послабленні традиційних цінностей, у відмові від інтеграції політики та моралі. У перші десятиріччя ХХ століття іспанське суспільство виявилося розколотим практично навпіл. І прірва між двома таборами дедалі поглиблювалася. Можна було б багато говорити про взаємну недовіру і ненависть традиціоналістів та модернізаторів. Але досить одного факту: на початку 1936 року, за кілька місяців до початку громадянської війни, хтось пустив Мадридом чутку, що якісь католицькі черниці роздають дітям у робітничих кварталах столиці отруєні цукерки. Розлючений натовп пролетарів почав прямо на вулицях убивати всіх зустрічних католицьких священиків та ченців, підпалювати й оскверняти храми. Загалом за одну добу було лінчовано 31 священнослужителя. Найстрашніше ж полягало в тому, що погромники справді щиро вірили, що черниці могли підступно вбивати дітей.
Намагаючись зупинити наступ лівих, аристократія пішла в 1923 році на встановлення поміркованої військової диктатури на чолі з генералом Мігелем Прімо де Рівера маркізом де Естелья.
"Правий лібералізм" насправді виявився більше ліберальним, ніж правим, і таким чином підготував свою власну поразку. Під тиском республіканців можновладці пожертвували диктатурою Прімо де Рівери і відновили конституційну монархію, що відкрило шлях демократичним виборам, перемозі республіканського партійного блоку і, зрештою, ліквідації монархії та проголошенню республіки у квітні 1931 року.
Перемога республіканців, у свою чергу, стимулювала зростання контрреволюції, правого руху.
Праві виступили проти "безликого очужинення" (estranjerizacion), протиставивши йому свою концепцію національної самосвідомості та самобутності - "іспанськість" (hispanidad). Кожен з ідеологів "іспанськості" розставляв свої власні акценти: історичні, релігійні, расові, етнічні, але всіх їх єднало одне: Іспанія або буде "іспанською", або загине.
На початку 30-х років правий рух в Іспанії почав набирати дедалі виразніших політичних форм. Найпопулярнішою була Іспанська конфедерація автономних правих (СЕДА), яка виступала на "захист церкви, родини, вітчизни, приватної власності та монархії". Водночас виникли і радикальніші організації правих - "Об'єднання традиціоналістів", "Іспанська дія", "Іспанське оновлення".
Але найбільшу увагу генерала Франко, якого, безумовно, цікавили погляди всіх правих, привернула заснована 1933 року "Фаланга", яка після об'єднання з "Хунтою націонал-синдикалістського наступу" (ХОНС) у 1934 році прибрала назву "Іспанська фаланга і ХОНС". Засновник фаланги Хосе-Антоніо Прімо де Рівера (син покійного генерала-диктатора) вважав, що відновити колишню велич Іспанії може лише "націонал-синдикалістська держава" з допомогою механізмів тоталітарної влади і корпоративних інститутів. Усю країну фалангісти воліли розглядати як величезний виробничий синдикат. Рух визнавав релігійні, католицькі цінності, проте підпорядковував їх завданням "національної революції".
Програма Фаланги мала підкреслено антикапіталістичний характер. Фалангісти відкидали капіталістичну систему за те, що вона "ігнорує інтереси народу і дегуманізує приватну власність".
Проте слід зазначити, що, попри всю харизматичність молодого маркіза Хосе-Антоніо, аж до заколоту 1936 року "Фаланга і ХОНС" так і не стала масовою партією. На відомих виборах 1936 року за фалангістів віддали голоси лише 45 тисяч виборців - із 13,5 млн.
Після краху монархії у 1931 році новий республіканський уряд закрив "осередок реакції" - очолювану Франко академію, а самого генерала відправив у запас. На відміну від переважної більшості іспанських генералів правих поглядів, які після 1931 року у приватних розмовах, а інколи й публічно, висловлювали своє невдоволення новим режимом, брали активну участь у змовах з метою реставрації, - Франко аж до літа 1936 року ні найменшою мірою не вдавався до таких дій. Більшість біографів стверджують, що Франко вважав тоді неприпустимим втручання військових у політику, вбачав свій обов'язок у служінні Іспанії взагалі, хтоб не був при владі. І лише влітку 1936 року, остаточно переконавшись, що уряд Народного фронту тягне країну "в безодню", він після тяжких моральних переживань погодився "поступитися принципами" і взяти участь у заколоті.
Проте є й інші свідчення: Франко просто виявляв обережність і не брав участі у змовах військових лише з огляду на дилетантство й непрофесіоналізм у їхній організації. Цих якостей педантичний Франко на дух не переносив.
Втім, коли наприкінці 1933 року праві перемогли на парламентських виборах і захопили контроль над республікою, Франко було відразу повернуто на службу. Невдовзі він отримав чин генерал-майора, а восени 1934-го зіграв вирішальну роль у придушенні повстання астурійських гірників. Після цього генерала було призначено начальником Генерального штабу іспанської армії.
У лютому 1936 року, цілком несподівано для багатьох, перемогу на парламентських виборах здобув Народний фронт. Перемога ця була тим більш несподіваною, що правому Національному блоку вдалося створити дуже широку коаліцію, до якої ввійшла більша частина центристів і навіть правих республіканців. Розраховуючи на свою перемогу, праві розробили досить специфічний виборчий закон, який зводився до принципу: "Переможець отримує все". Але скористалися ним цілком інші сили. Лівий Народний фронт, зібравши 4838 тис. голосів, отримав 283 мандати, Національний блок зміг "обміняти" 3997 тис. голосів виборців лише на 132 депутатських місця. Почався розгром правих. Зокрема Франко було звільнено з посади начальника Генштабу і відправлено у почесне заслання - військовим губернатором Канарських островів, які на той час були ще далеко не курортом світового класу, а просто закинутими в океан шматками суходолу.
"Над всією Іспанією безхмарне небо"
Згідно з міфом, багато десятиріч культивованим у Радянському Союзі, саме почувши цей пароль, переданий по радіо, одночасно повстали практично всі частини іспанської армії, поліції та жандармерії. І беззбройні прибічники республіки голими руками зупинили наступ до зубів озброєних контрреволюціонерів.
Насправді все відбувалося трохи інакше. Заколот було підготовлено вкрай погано. Його верховним керівником виступав генерал-лейтенант Хосе Санхурхо, який ще 1932 року очолив перший заколот проти республіки, що закінчився ганебною поразкою. Відтоді Санхурхо доводилося жити в еміграції - у Португалії. Його найближчим помічником, відомим заколотникам під псевдо "Директор", був командувач збройних сил провінції Наварра бригадний генерал Еміліо Мола. Саме "Директор" розробляв конкретні плани військового перевороту (і робив це, до речі, досить бездарно). Для керівництва республіки повстання правих зовсім не стало громом з ясного неба. Прем'єр-міністр Касарес Кірога свідомо не робив нічого, щоб ізолювати бодай Молу. Він просто підштовхував правих до збройного виступу, сподіваючись чомусь легко його придушити і заробити собі на цьому славу "рятівника республіки".
Виступ правих розпочався 17 липня 1936 року в Іспанському Марокко. Головні гарнізони Іспанії приєдналися до заколоту лише наступного дня - 18 липня. Абсолютно незрозумілий 36-годинний розрив позбавив заколотників ефекту несподіваності, дозволивши прибічникам республіки мобілізуватися у більшості міст країни і придушити там спроби збройного виступу, так би мовити, "на пні". Найтрагічнішим для заколотників стало те, що їх не підтримала більшість збройних сил. Так, за розрахунками франкістського історика Рамона Саласа, в перші дні заколоту на боці республіканського уряду залишилося 112 тисяч іспанських військовослужбовців, збунтувалося ж лише 98 тисяч. Навіть зі складу трьох поліцейсько-жандармських корпусів - карабінерів, цивільної гвардії та штурмової гвардії - на 22 липня 62,5 відсотка зберегли вірність урядові. До цього слід додати, що більшість цивільних прибічників правих пасивно очікували розвитку подій, тоді як республіканцям за кілька днів пощастило мобілізувати до 100 тисяч бійців Народної міліції. 20 липня капітулювали військові заколотники і бійці загонів фалангістів у казармі Монтанья в Мадриді. Окрилені перемогою, республіканські "мілісіанос" закатували там близько 1000 полонених.
Того самого дня заколот втратив свого верховного главу - генерала Санхурхо. Крихітний двомісний літак мав доставити генерала з Ліссабона до Бургоса, де все вже було підготовлено до зустрічі нового "глави Іспанської держави". Санхурхо перед самим вильотом наполіг, аби на борт літака було завантажено дві важкі валізи, напхані парадними мундирами. Вантаж виявився надмірним для літака, і той упав, охоплений полум'ям, під час зльоту. Генерал згорів живцем.
Разом із військовим лідером праві втратили і свого головного трибуна. Хосе-Антоніо Прімо де Рівера опинився на території, контрольованій республіканцями, потрапив до в'язниці і через кілька місяців, 20 листопада 1936 року, був таємно розстріляний. Фалангісти ж аж до закінчення громадянської війни сподівалися на його "визволення з ворожого полону".
Підсумки перших днів боїв поставили заколотників у дуже скрутне становище. Хоча їм удалося захопити близько третини території Іспанії, столиця Мадрид, найбільші промислові центри, а загалом - три чверті населення країни залишалися під владою республіки. Сили заколотників виявилися розділеними провінцією Бадохос на дві зони - північну, на чолі з генералом Молою, і південну - на чолі з генералом Франко, який ще 17 липня вилетів з Канарських островів до Марокко. Заколотники було зневірилися. "Якщо до 25 липня не досягнемо вирішального успіху, партію можна вважати програною", - публічно заявив генерал Мола. Шукали шляхів до якогось компромісу з урядом республіки а то навіть схилялися до капітуляції. Цьому, щоправда, перешкоджала вже пролита велика кров. І республіканці, і націоналісти з перших же днів війни вдалися до тотального винищення своїх політичних опонентів. За свідченням Франсіско Гонсалеса Руса, автора книги "Я вірив Франко. Історія великого розчарування", "лише у місті Херес-де-ла-Фронтера, яке налічувало тоді 75 тисяч жителів, було розстріляно понад 3 тис. Стільки ж було страчено в містечку Морон з 18 тисячами жителів". Натомість, наприклад, на флоті з усіх 650 адміралів та вищих офіцерів 250 убили "революційні матроси". Однак, хоч би там що, доля правого заколоту висіла на волосинці. І тоді її взяв у свої залізні руки генерал Франко.
Він сам проголосив себе головнокомандувачем сил націоналістів за мовчазної згоди генерала Моли, який мав аж ніяк не менше підстав претендувати на цю честь. "Хунта національної оборони", яка у вересні 1936-го надала йому звання генералісимуса і призначила тимчасовим главою держави, лише підтвердила його власний вибір.
Майстер еквілібристики
У складі першої групи іноземних журналістів, які приїхали на "клаптик землі, захоплений повстанцями", був російський білогвардієць Володимир Орєхов з паризького журналу "Часовой". "До нас швидко вийшов молодий генерал з розумним і вольовим обличчям", - згадує Орєхов. "Я дуже цікавився білим рухом... Ваша думка - чому білі не перемогли?" - запитав Франко Орєхова. Той почав: "Нас було мало, самі проти обдуреної більшовицькою пропагандою країни..." Франко перебив: "Все це правильно, але ви не змогли створити для своєї боротьби тил. Ось цього у мене не буде".
І цього у Франко справді не було. Тоді як об'єктивно потужніший табір іспанських республіканців шматували внутрішні чвари та суперечності, Франко зміг запрягти до одного воза найрізноманітніші праві сили, яких не можна було запідозрити у взаємній симпатії. В націоналістичному таборі об'єдналися монархісти всіх мастей, включно з ультрареакційними карлістами, прибічниками нащадків позбавленого 100 років тому трону дона Карлоса. Під знамена Франко стали також різні католицькі сили і традиціоналісти. 19 квітня 1937 року Франко проголосив декрет про злиття всіх правих партій в єдину "Іспанську традиціоналістську фалангу і Хунту націонал-синдикалістського наступу" та сам її й очолив. Хоча нова організація зберегла практично ту ж саму назву, яку мала партія Прімо де Рівери, вона фактично перестала бути "фалангістською". На відміну від Німеччини та Італії, де відповідно Гітлер і Муссоліні домоглися єдності, гомогенності очолюваних ними партій, глибокі відмінності між окремими складовими частинами єдиної легальної у франкістській Іспанії партії зберігалися десятиліттями, аж до смерті Франко.
Це була дивна війна. Республіканці були переконані, що воюють з "фашистами", націоналісти стверджували, що рятують Іспанію від уярмлення "комуністами". Насправді ж комуністи протягом усієї громадянської війни поступалися в республіканському таборі чисельністю та впливовістю і соціалістам, і анархо-синдикалістам, і лівим республіканцям, і навіть каталонським націоналістам. Фашисти ж (якщо навіть вважати такими, попри їхні категоричні заперечення, фалангістів Прімо де Рівери) завжди становили абсолютну меншість у різномастому конгломераті іспанських націоналістично-консервативних сил.
Безумовно, роль цих двох крайніх течій зростала завдяки втручанню в іспанську трагедію їхніх духовних побратимів, відповідно - з Радянського Союзу і з Німеччини та Італії. Загальновідомо, що на боці іспанських націоналістів воювали цілі корпуси італійських "добровольців"-чорносорочечників і німецький авіаційний легіон "Кондор", натомість республіканців підтримували Інтернаціональні бригади, створені Комінтерном, а фактично його шефом товаришем Сталіним. Не кажучи вже про численних іноземних військових радників по обидва боки фронту.
Газетний формат не дозволяє нам докладно простежити послідовність перемог і поразок франкістів у їхніх боях із республіканцями в 1936-39 роках. Втім, хід цієї війни добре відомий. Франкісти у кривавій, запеклій боротьбі крок за кроком відвойовували у "червоних" свою батьківщину, приблизно так, як їхні предки відвойовували Іспанію в "маврів". Зрештою, 28 березня 1939 року націоналісти увійшли в Мадрид. А 1 квітня генералісимус Франко закінчив останнє своє військове комюніке словами "Війну завершено". Хоча насправді до нової війни, яка стала вже не локальною, а світовою, залишалося лише п'ять місяців.
"Політика генерала Франко, - писав через кілька років Вінстон Черчілль - протягом усієї війни залишалася виключно своєкорисливою та холоднокровною. Він думав лише про Іспанію та іспанські інтереси. Вдячність Гітлеру і Муссоліні за їхню допомогу йому була чужою. Цей тиран з обмеженими інтересами думав лише про те, як уникнути участі свого знекровленого народу в новій війні".
23 жовтня 1940 року на станції Ендай, що на французько-іспанському кордоні, відбулася перша, і, як згодом виявилося, єдина зустріч Франко та Гітлера. Нацистський лідер, щойно поставивши на коліна Францію і ведучи "битву за Англію", вимагав від Франко якоїсь "дрібнички" - пропуску через іспанську територію 20 німецьких дивізій, які мали до 10 лютого 1941 року взяти Гібралтар і закрити англійцям доступ до Середземного моря, "відрізати Суец". Переговори Гітлера з Франко тривали десять годин, і, як сказав через кілька днів фюрер, він "волів би, щоб мені вирвали три або чотири зуби, ніж знову пройти через це все". Ні, Франко жодним чином не ставив під сумнів необхідність звільнення споконвічної іспанської землі Гібралтару від загарбників-англійців. Але робити це мали виключно іспанські війська, яким німці мусили спершу надати щонайсучаснішу зброю. Участь німців вразила б національну гордість іспанців. Окрім того, взимку іспанські перевали малодоступні - тож операцію можна провести не раніше весни 1941-го. А ще за вступ у війну Франко вимагав приєднання до Іспанії Французької Каталонії, Алжиру від Орана до мису Бланко і фактично всього Марокко. Через кілька тижнів у розмові з Муссоліні Гітлер заявив, що Франко просто саботує вступ у війну, висуваючи наперед неприйнятні умови.
Щоправда, відразу після нападу Німеччини на Радянський Союз Франко заявив про відправку добровольчої "Блакитної (блакитні сорочки - уніформа Фаланги. - Авт.) дивізії" до СРСР. Вже в жовтні 1941 року 19 тисяч іспанських "інтернаціоналістів" стали до бою з радянськими військами під Новгородом. Дивізія хоробро воювала, зазнала величезних втрат і останні 296 добровольців повернулися з радянського полону до Іспанії лише у квітні 1954 року. Але, як зазначив у своєму щоденнику міністр закордонних справ Італії граф Чіано: "Внеску "Блакитної дивізії" у справу держав "осі" не порівняти з успішним проведенням операції "Ізабелла-Фелікс" (захоплення Гібралтару). А 1945 року американські аналітики у таємній доповіді президенту США серед помилок, які призвели до поразки Гітлера, поставили незахоплення Гібралтару в 1940 чи 1941 роках на друге місце. Після нападу на СРСР.
Хоча Франко в роки війни активно постачав Німеччині й Італії необхідні їм товари та сировину, зокрема вольфрам, і реекспортував німцям американське пальне та латиноамериканське продовольство, він ніколи, навіть у часи найбільших успіхів Гітлера, не поривав зв'язків зі США та Британією, призначав на міністерські посади в уряді відомих англофілів.
"Нова держава" Франко
"Нова держава", яку Франко почав будувати відразу після початку заколоту в липні 1936 року і розбудовував після 1939 року вже в умовах миру, в цілому мала досить потворний характер. Перш за все, принаймні двадцять років украй жорстоко, аж до страт, придушувалися будь-які політичні опоненти режиму. "Нація і далі розколота навпіл, - зазначав усередині 40-х кореспондент британського "Таймс". - Половина - переможець і далі тримає ногу на горлі переможеної половини, а та і далі кипить обуренням". Німецький же посол Шерер оцінював перед Новим, 1941, роком кількість "червоних", утримуваних у франкістських в'язницях і концтаборах, 2 млн. осіб - величезна цифра для країни з населенням 25 млн.!
У країні створювалася "органічна демократія" і "корпоративна держава" - дуже багато в цьому питанні франкісти запозичили в італійських фашистів. Соціально-економічна політика режиму Франко базувалася на чотирьох основних елементах - контрольованій економіці, автаркії, корпоративізмі і соціальній "гармонізації". Проголошена генералісимусом наприкінці громадянської війни стратегія економічного націоналізму знайшла своє практичне втілення в режимі автаркії - прагненні до повного самозабезпечення країни всіма необхідними промисловими і сільськогосподарськими товарами. В роки Другої світової війни існували об'єктивні труднощі з імпортом із країн, які воювали на тому чи тому боці, після завершення війни режим Франко потрапив у міжнародну ізоляцію: в грудні 1946 року Генеральна асамблея ООН закликала всі країни-члени відкликати своїх послів з Мадрида, підтвердила рішучість не приймати Іспанію ні до ООН, ні до її спеціалізованих організацій. Водночас це певною мірою відповідало інтересам іспанських підприємців, які позбувалися іноземних конкурентів і могли отримувати фінансову підтримку від уряду, виробляючи "життєво важливу продукцію".
Величезні руйнування і втрати, яких зазнала Іспанія під час громадянської війни, компенсувалися вкрай повільно. 12 років - до 1951-го - зберігався картковий розподіл основних продовольчих продуктів, процвітав чорний ринок.
Для реалізації стратегії економічного націоналізму було створено Інститут національної індустрії (ІНІ). Спочатку його очолив сам Франко, але справа виявилася настільки складною, що невдовзі він поступився керівництвом другові свого дитинства, відомому суднобудівникові Антоніо Суанчесу, який проголосив вищим пріоритетом нації "благо держави".
Соціальні конфлікти Франко вирішував цілком у радянському дусі - з одного боку, жорстоко, по-звірячому придушувалися будь-які спроби шукати шляхів покращання соціальних умов у боротьбі з режимом чи "поза ним". З другого - "вертикальні профспілки", які об'єднували і найманих працівників, і роботодавців, і були повністю контрольовані державою, виступали арбітром у суперечках про умови та оплату праці. З 1951 року в Іспанії було запроваджено безплатне медичне обслуговування - зарплату всім лікарям платила держава, вони не мали права брати гроші з пацієнтів (щось до болю знайоме, правда?). Іспанія, чи не єдина з країн Західної Європи, мала широку мережу "профспілкових" санаторіїв та будинків відпочинку, дитячих літніх таборів. Франко на практиці намагався втілювати в життя дану ще 1939 року урочисту обіцянку - "проводити всю свою економічну політику перш за все в інтересах нижчих та середніх класів".
Та все ж різниця у рівні економічного і соціального розвитку, в якості життя між Іспанією і демократичними країнами Західної Європи, хоча б сусідньою Францією, різко посилювалася. Хоч "холодна війна" між Сходом та Заходом дала змогу Іспанії вийти з міжнародної ізоляції: віхами цього стали військовий договір зі Сполученими Штатами 1953 року і вступ країни до ООН 1955 року - здавалося, що "іспанське закляття" відсталості і далі тяжітиме над країною. Через 15 років політики "економічного націоналізму" Франко змушений був поставити під сумнів саму концепцію "іспанськості" в економіці: "Наші закони (економічні) застаріли, оскільки багато які з них було ухвалено ще за часів європейської війни, коли ще були живими Гітлер та Муссоліні: треба модернізувати їх, зробивши гнучкішими".
Чи думав Франко
про майбутнє Іспанії?
Своєрідним поворотним пунктом в історії Іспанії можна вважати відкриття у 1959 році величного меморіального комплексу Долини полеглих - неподалік старовинного королівського замку Ескоріал. Під найбільшим у світі хрестом було перепоховано прах усіх жертв громадянської війни в Іспанії (тих, зрозуміло, чиї могили вдалося відшукати) - і націоналістів, і республіканців. І хоча напис на пам'ятнику був: "Полеглим за Бога та Іспанію", що ніби "відтинало" атеїстів-республіканців, і в самій Іспанії і поза її межами символічний крок Франко було сприйнято як перший сигнал до національного примирення, зміни курсу.
Відтак Франко, якому було, між іншим, уже під 70, спромігся здійснити дуже істотний поворот, переглянути дотеперішні позиції. На авансцену політичного й економічного життя вийшли, відсунувши традиційних фалангістів, "опусдеїсти" - члени світської напівтаємної католицької організації "Опус Деї" (Справа Божа). Вони намагалися поєднати сучасний технократизм, динамізм індустріального суспільства 60-х років із традиційними католицькими цінностями і сильною політичною владою, з авторитарними проявами включно.
Як і слід було чекати, модернізаторам довелося подолати опір Суанчеса та інших керівників ІНІ. І хоча Франко намагався в цій боротьбі відігравати роль неупередженого арбітра (до речі, улюблена позиція каудильйо, який протягом десятиріч майстерно нацьковував одну на одну різні течії і клани у своєму таборі, а потім "мирив" їх), зрештою, він усе ж таки виразно підтримав "опусдеїстів" і дав їм можливість здійснювати свою програму.
Не все, передбачене в планах розвитку, ухвалених у 60-ті - на початку 70-х років, було виконано. Але й те, що вдалося здійснити, докорінно змінило обличчя країни: на початку 70-х Іспанія посіла п'яте місце в Західній Європі за обсягами промислового виробництва. Фінансувалися ці плани як за рахунок доходів від туризму, що виросли з 5 млн. у 1961 році до ,5 млрд. у 1972-му, так і за рахунок грошових переказів робітників-емігрантів.
На зміну ультранаціоналістичним пристрастям, що їх свого часу підігрівав сам Франко, прийшли заклики ширше відчинити двері у зовнішній світ. Міністри-технократи останніх франкістських урядів не приховували, що їхня економічна політика вносить корективи і в ідеологічну орієнтацію режиму. Саме тоді технократи висунули тезу про "ідеологію кінця всіх ідеологій".
Але Франко все ж таки не вдалося повністю під'єднати Іспанію до зовнішнього світу так, як радили його молоді міністри: офіційне прохання про прийом до ЄЕС було в 1971 році відхилене (Іспанія стала членом Євросоюзу лише через 11 років після смерті каудильйо).
Опозиція, неузаконена, проте існуюча, називала цю модернізацію консервативною, оскільки все ще давалися взнаки і старі структури керування економікою, і технологічна відсталість від передових країн. Бурхливе економічне зростання не стало все-таки основою для національного консенсусу у редакції, задуманій самим Франко, тобто основою реформованого оновленого режиму. Особливі надії на встановлення національного консенсусу Франко пов'язував із відродженням монархії. Ще 1947 року в Іспанії було проведено референдум, на якому переважна більшість громадян висловилася за відновлення монархії. Відтак Іспанія стала королівством, але королівством досить дивним - без короля. Каудильйо отримав щось на кшталт пожиттєвого регентства. І лише 23 липня 1969 року Іспанія здобулася на офіційного наступника 76-річного каудильйо. Ним став Хуан-Карлос Бурбон, онук Альфонсо XIII, який втратив трон за 38 років до того. Королем він став 22 листопада 1975 року - через два дні після смерті Франсіско Франко, генералісимуса і каудильйо Іспанії.
Ухвалена в грудні 1978 року, після мирного перехідного періоду, конституція визначає Іспанію як "парламентську монархію, правову соціальну і демократичну державу, яка проголошує вищими цінностями свободу, справедливість, рівність і політичний плюралізм".
Звичайно, це зовсім не те майбутнє, про яке Франко мріяв і до якого, як йому здавалося, він вів країну: 15 грудня 1976 року під час референдуму щодо політичної реформи, в якому взяли участь 77,4 відсотка виборців, лише один іспанець із 50 проголосував за збереження колишніх порядків. Але хто зважиться стверджувати, що серед каменів, з яких складається будівля сучасної Іспанії, немає жодного, закладеного рукою Франко?