UA / RU
Підтримати ZN.ua

Фотолітопис новітньої історії України

23 травня у Києві відбулась презентація нового фотоальбома французьких мистців Ґабі та Юрія Білака "Майдан - Донбас, історія майбутнього".

Автор: Дмитро Пожоджук

Колись, як наближалися Великодні свята, сідала стара Фрозина Козачучка писати писанки.

Вишукувала білі яйця, які мали на продаж тут лише євреї, брала анілінові фарби, якими фарбують французи тканини. Майструвала з дерев'яного патичка писачок, що нагадував скручену у вигляді лієчки трубочку, вмочала його в розтоплений бджолиний віск і починала чаклувати над маленьким яєчком.

Ще в рідному краю, в селі Багна на Буковині, навчилася цього мистецтва і дівкою любила виписувати найкращі писанки з безконечником та дарувати їх парубкам, які ходили юрбою біля їхньої хати в селі Черешенька з риндзівками. А тут уже й діти попідростали, і, як чорна хмара, на них насунулася війна. Розривали вороги Україну навпіл: одна навала йшла з Москви, інша - з Берліна. А їм ще й румуни допомагали. Син Іван пішов із Буковинським Куренем на Київ, а згодом опинився у французькому Русі опору й захищав разом зі своїм побратимом Орестом Білаком та іншими українцями Францію від нацизму. По війні залишився там жити, і у Франції опинилася й вона зі своїми дочками. А одна з них - Василина - вподобала собі того Ореста Білака і вже на чужині чарувала його своїми писанками, які писала разом із матусею.

Замовлень надходило чимало, бо писанкарів серед українських емігрантів у цьому краї було не багато. Та й пишучи писанки тамували вони свій біль за Україною. А небавом Орест і Василина побралися. Отож Юрій Білак народився в далекій від України Франції, як і дві його сестри. Акурат про Юрія і буде моя розповідь. Коли наближалися Великодні свята, ми сиділи з Юрієм Білаком у Космачі й розмовляли про Україну і Францію, про мистецтво і бізнес, про життя наше. І - про війну...

Орест і Василина Великодні свята зустрічали на чужині, а сина потягнуло до отчого краю, до криниці материнської любові. Кожна українська струна близька і дорога Юрковому серцю. Бо змалечку виховувався на українських традиціях та звичаях. Ще й досі пам'ятає, як співала йому бабуся колискові, як тішилася онуком. А коли хлопчина почав підростати, то не раз любувався, як мама з бабусею пишуть писанки. В кімнаті пахло воском, а жінки вправно орудували писальцями, і віск, гейби павутинка, покривав біле яйце.

Бабуся прихопила кілька писанок з України, коли вирушала в далеку чужину, а решту символів відтворювала з Юрковою мамою уже з пам'яті. Хлопчик любувався писанками разом зі своїми сестричками Оленкою та Марусею, що й самі старалися, бо були старші за нього. А ще - любили дівчата на Великдень вмиватися водою з миски, в якій стоять писанки, аби вдатися гарними, як писанка.

- Бабуся Фрозина була моїм оберегом, - згадує Юрій Білак. - Водила мене до церкви, готувала для мене смачний український борщ та вареники, а ще - вчила співати українських колядок. Пам'ятаю, як ми з бабусею колядували, а мати стояла неподалік і тішилася...

Уже півстоліття минуло відтоді, як відійшла у засвіти бабуся Фрозина, а Юрко й сьогодні пам'ятає її науку. Вона в далекій Франції для нього була Берегинею українського роду і над усе бажала, аби її онук опанував хоч одне якесь українське ремесло. Навіть танець перший у Юрієвому житті був українським.

Перебуваючи у французькому середовищі, Юрій Білак намагався, як усі, бути французом. Зростати французом. Був жвавим і дотепним, ганяв з хлопчаками м'яча, навіть міркував, що коли виросте, то стане футболістом. Між дітьми старався розмовляти лише французькою, бо вони з нього кепкували, як він говорив українською. Були випадки, коли він навіть пробував не любити українську мову. І знову на пам'ять приходили йому спогади про бабусю Фрозину. Вона вже з того світу вселяла в Юрка український дух.

- Щойно я почав дорослішати, вже більше став відчувати себе українцем, - усміхається Юрій. - Не тільки відчувати, а гордитися тим, що я з українського роду. Імпонувало мені й те, що мій батько українець, але так розпорядилася доля, що він воював за Францію.

І французи високо цінують подвиги українських вояків, які захищали від німців їхню землю. Батько Юрія сьогодні керує Комітетом українських вояків, які воювали за Францію, і має чимало бойових нагород від французької держави, французи з пошаною кажуть на батька "Українець".

Про Юркового батька час від часу писали як французькі, так і українські часописи, зокрема й "Українське слово". Орест Білак і сам написав книжку про Буковинський Курінь. Зрештою, на часописі "Українське слово", що видається у Франції, в родині Білаків виховувались і Юрко, і його сестри.

З роками Юрій Білак усе більше любив українську культуру, мову, пісню. І чимраз дужче приваблював його український танець. "Аркан" і "Гопак", "Гуцулка" і "Козачок" не давали Юркові спокою. Він виступав у багатьох українських ансамблях Франції, їздив із ними на гастролі, любив спілкуватися з танцюристами. До того ж повсякчас біля Юрія були його батьки, які підкреслювали йому, що він українець і повинен плекати українську культуру, вивчати її та пропагувати серед чужинців. Юнакові таланило на добрих учителів балету, серед яких помітну роль зіграв маестро Анатолій Кравченко - уродженець Харкова. Але танець залишався поки що тільки його захопленням, бо в школі треба було вивчати різні дисципліни, серед яких хлопець приділяв чи не основну увагу вивченню французької, німецької та англійської мов.

Коли постав перед Юрієм вибір фаху, то вибрав собі зубного техніка і вже в шістнадцять років почав працювати за обраною професією, а щовечора по три години віддавав танцям. Був змучений, бракувало часу, зате залишався задоволеним. В Анатолія Кравченка закінчив "Балетшулє" ("Балетну школу"), та цього для леґеня виявилося замало. Він їде на стажування до ансамблю "Юність" у Львів у 1983 р. і вперше знайомиться з Україною. В "Юності" парубка сприйняли доброзичливо, одразу звернули увагу на його танцювальні здібності та добру підготовку. Окремі солісти "Юності" почали з Юрієм проводити додаткові заняття. Парубок зростає професійно в усіх на очах.

- Посіяні моїми батьками українські зерна нарешті проросли у Львові, - стверджує Юрій. - Був час, коли, живучи у французькому середовищі, я ловив себе на хибній думці: а чи не вигадали батьки для мене Україну? Може, такої держави просто немає, що у Франції ніхто про неї не знає? І тут, у Львові, я вперше побачив Україну й українців. Хай навіть радянську, але ж Україну, землю моїх батьків. У мене почали рости крила. До мене прийшло велике натхнення. Я хотів жити і творити для України...

У Львові повсюдно звучала українська мова, кожна вулиця чи будинок нагадували про історію наших предків. Причому ансамбль "Юність" на той час був колективом вищого ґатунку. П'ятнадцять днів минули як сон літньої ночі. Юрій Білак повертається до Франції, захоплено розповідає батькам і французам про Україну, в яку закохався з першого разу. Але й цієї науки Юркові забракло, і вже через рік він їде на стажування до Америки, до славетного українського балетмейстера Роми Богачевської. Там була дуже тяжка праця. Пані Рома так вишколювала Юрія, що він не міг ходити. Але не здавався. За три тижні перебування у США виконавська майстерність Юрія Білака різко зросла. Йому стає тісно на французькій сцені, і Юрко їде до Канади вже як професійний танцівник і танцює й співає у кабаре виставу "Український караван". Власником цього кабаре був Володимир Семегин, а постановку вистави здійснили брати Ігор та Андрій Бачинські. Музичним ансамблем керував Роман Когут. Після праці в Канаді на Юрія Білака звернув увагу знаменитий французький режисер Жером Саварі, який узяв Юрка до своєї трупи для участі у виставі "Кабаре". Але, для годиться, український танцівник мав пройти конкурсний відбір, який він успішно витримав, а пісня "Взяв би я бандуру", виконана Юрієм, зачарувала суворого Жерома Саварі.

З цією виставою Юрій Білак гастролював від Ліона до Парижа. Мав український танцівник і співак шалений успіх. Ним пишалися не лише його батьки, а й уся українська діаспора Франції. Юрію заздрили французи, англійці, німці. Згодом Юрія Білака запрошує Паризький театр "Магадор", де йому довіряють відповідальну роль, яку Юрій зіграв неперевершено, і в 1987 р. його талантом був подивований президент Франції Міттеран. Того ж року трупа театру, за який виступав Юрій Білак, отримала три найвищі театральні нагороди - три Мольєри одночасно. А опісля Юрій Білак разом із театром "Магадор" здійснює гастрольне турне по Італії, Швейцарії, Німеччині. Юрій Білак піднімається на олімп слави. Про нього знає Європа, але не знає Україна, як і про Сержа Лифаря.

Час минає. Юрій Білак опановує ще й професію клоуна, робить вистави з французькими дітьми. Але йому все бракує українського. Юрко починає цікавитися українською культурою ще з язичницьких часів, робить вистави з дітьми в українській оселі "Чорногора" в Рошполі, пожвавлює українське життя у Франції. Одночасно танцює у приватному танцювальному ансамблі, де блискуче виконує українські, російські, грузинські, циганські, молдавські танці. Із кожним роком стає все ближчим до України. Відвідує родинні місця в Багні, Рівні на Буковині, приїжджає до гуцульської столиці - Космача, не поминає Львова та Києва. Для нього тепер Україна понад усе. Він намагається своїм талантом прислужитися Батьківщині свого роду. Особливо сколихнула Юрія Білака Помаранчева революція в Україні. Він усім серцем вболіває за її лідера Віктора Ющенка, а з дітьми українців Франції здійснює постановку вистави "Змова в селі" про фальсифікацію виборів в Україні, яка приносить йому небувалий успіх. Тут проявляється ще один його талант - режисерський. Юрій Білак намагається, аби діти українців Франції, та й самі французи з допомогою театрального мистецтва краще пізнали Україну і життя в Україні.

Білаки радіють у Франції повідомленню, що Віктора Ющенка обрано президентом України. Невдовзі Юрій Білак щиро вітає його у Франції, фотографує. Це вже останніми роками Юрій Білак професійно почав займатися теле- та фотосправою. Сьогодні син українських емігрантів у Франції Василини та Ореста Білаків Юрій - знаний у Європі і світі танцівник, співак, клоун, фотомитець. Він виношує задум про зйомки в Карпатах фільму на взір кінострічки Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", зустрічається з народними майстрами. Сходить на вершину Космача - Лисина, відвідує полонину Ледескул, мандрує шляхами УПА, бере участь у святкуваннях Дня незалежності в Києві, отримує від Віктора Ющенка подяку для французького актора П'єра Рішара, який підтримав демократичний вибір України - Помаранчеву революцію.

Юрій Білак - надзвичайно ввічливий, чемний, добре вихований, ґречний, делікатний, уважний до чужої біди. Наприклад, коли він їхав в Україну, прагнув із допомогою фотомистецтва показати французам Батьківщину своїх предків виключно з позитивного боку. Однак побачив в Україні й інший бік життя, зустрів людей, які не живуть, а виживають. Так, 94-літня майстриня народної творчості з ліщиноплетіння Явдоха Дзвінчук виживала лише на сорок гривень соціальної допомоги від держави, без будь-якої пенсії. Юрій приніс Явдосі і хліба, і цукру, і макаронів, і рису. Бабуся плакала від щастя, бо ще жодного разу владні чиновники не принесли їй навіть кавалка хліба. Схожий випадок був і з відомою в Космачі Оленою Кушнірчук, яка чудово грає на сопілці, а на старості літ ще й стала інвалідом першої групи по зору. Одного разу за розмовою син українських емігрантів із Франції Юрій Білак довідався, що на Спаса Олена святкуватиме свій день народження. Вирішив зробити і для неї подарунок: 70 пломеніючих гладіолусів та всякої всячини. Жінка так хотіла побачити чарівника з Франції, але через свій зір тільки чула його голос. А ще - співала разом із Юрієм.

Гостюючи в Космачі на присілку Ставник, Юрій зауважив юнака, який стрибав на одній нозі, бо друга потребувала операції і великих коштів. ТРК "Люкс" тоді підготувала передачу про Юрія Білака, в якій він і розповів про хлопця. Згодом відгукнувся лікар-хірург військового госпіталю, який безкоштовно зробив юнакові цю операцію, і парубок почав ходити. Маючи в хаті у Франції батька-інваліда, Юрій Білак особливо чутливий до інших інвалідів, до чужого горя. Одного разу надумав незрячим інвалідам показати свої світлини з Гуцульщини і, зокрема, з Космача. Підготував у Києві в Українському домі виставку своїх тактильних світлин для незрячих під назвою "Доторкнутися і побачити". Ця виставка мала величезний успіх. У травні нинішнього року з виставкою мали нагоду ознайомитися харків'яни.

Згодом Юрій Білак зібрав найкращі свої світлини з Гуцульщини і видав унікальний свій альбом "Гуцули" українською, французькою, англійською мовами. Презентація його відбувалася при переповнених залах у Франції й Україні. А далі - були дороги до шахтарів Донбасу та Червонограда. Під землею Юрій Білак вловлював кожен момент, аби зробити найкращі світлини, які згодом з успіхом експонувалися на багатьох виставках. Донецькі шахтарі подружилися з фотографом, деякі гостювали в нього у Франції.

Задуми Юрія Білака перервав Майдан. І там він опинився першим, зробив рідкісні світлини поборників Свободи та зруйнованого центру Києва. Ці світлини облетіли весь світ. А в Україні почалася війна. Російські військові напали на східні землі Донбасу. Юрій Білак залишає всі свої справи у Франції і їде на фронт фіксувати для історії України ті страшні події. Як підсумок, велика виставка світлин з Донбасу Юрія Білака, що експонувалася в Адміністрації президента, України під промовистою назвою "Проекція", а з 4 по 14 травня ця виставка експонувалась у "Мистецькому Арсеналі". І далі помандрувала у Францію та Канаду. В Києві її вже встигло відвідати багато президентів та дипломатів зарубіжних держав, киян і гостей міста. Юрій Білак не женеться за славою, слава випереджає його. Його працю встигли поцінувати інші держави, його виставки мали небувалий успіх у Канаді, Франції, США... Тільки Україна ще не оцінила його працю, не дала йому жодної відзнаки. Та він має найбільшу відзнаку, і найдорожчу. Це - вдячність від людей. І купа привітань із Великодніми святами. І багато-пребагато приємних спогадів.

Юрій і Габі на презентації альбому.
Дмитро ПОЖОДЖУК

23 травня у Києві відбулась презентація нового фотоальбома французьких мистців Ґабі та Юрія Білака "Майдан - Донбас, історія майбутнього". Кошти від продажу книжки, яку на презентації промовці називали витвором мистецтва, будуть скеровані на стипендії для дітей, чиї батьки загинули на російсько-українській війні на Донбасі. Юрій Білак із приємністю розповідав, що робота над цим проектом розпочалася ще три роки тому. Працювали вони вже спільно з дружиною, час від часу їхали на фронт і з допомогою фотоапарата фіксували на війні на Донбасі новітню історію Української Держави. Акурат
360 світлин, які розмістилися на 532 сторінках, зафіксували Революцію Гідності та мужніх патріотів України, які захищають сьогодні Україну, нерідко - ціною власного життя, від російської армії та доморощених безбатченків.

Ідея оформлення альбома надійшла Юрію Білаку від його дружини Ґабі, яка й стала головним дизайнером книжки, і під час друку було пройдено понад тридцять етапів ручної роботи, використано картон 100% бавовни та органічні фарби. Кожна книжка зшивалася вручну, і на сьогодні вона не має аналогів в Україні. Вага альбому - п'ять кілограмів.

Добре слово про альбом на презентації мовили міністр культури України Євгеній Нищук, посол Канади в Україні Роман Ващук, голова Українського інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович, директор Канадського благодійного фонду "Допомога Україні" Руслана Вжесневська.

Його світлини, як українські писанки, розкотилися світом, сповіщаючи всім, що є така країна Україна, яка прагне жити по-новому, яка бореться за свою свободу!