Проблема старіння населення актуальна не тільки для України, а й, практично, для більшості розвинених країн світу, зокрема і більшості країн Європейського Союзу.
При цьому проблема старіння населення, з одного боку, є викликом - адже тисне на системи соціального забезпечення, а з іншого - ставить питання розумного використання трудових ресурсів людей старшого і похилого віку в ситуації обмеженості робочої сили в більшості країн ЄС, і України, зокрема.
Культ ейджизму, який спостерігається в Україні, виливається в дискримінацію людей старшого віку в багатьох сферах суспільного життя. Проблему ейджизму ми часто розглядаємо в контексті порушення прав людини старшого або похилого віку у сфері зайнятості - при прийомі на роботу чи звільненні.
Дискримінація за віком на ринку праці - один із найпоширеніших видів дискримінацій у багатьох країнах. Навіть порівнюючи рівень зайнятості і безробіття серед людей віком 55–64 років, як це заведено в ЄС, ми бачимо, що рівень зайнятості цієї категорії на 10–13 % нижчий від рівня зайнятості населення у віці 20–64 і на 25 % нижчий, ніж у когорті 35–49-річних.
Проблема старіння сьогодні є серйозним викликом як для систем соціального забезпечення, так і, власне кажучи, для життя людини старшого і похилого віку. Серед усіх заходів, яких вживають у розвинених країнах для її подолання, на першому місці - створення умов для активного старіння. Це означає, що для людини, котра досягла певного віку, мають бути створені умови для продовження активного суспільно-політичного життя, і особливо на ринку праці. У цьому контексті, зрозуміло, що дискримінація як така за віком заборонена в усіх країнах ЄС, в Україні - також.
Тим часом із кожним роком загальний відсоток людей передпенсійного віку і тих, які досягли пенсійного віку, на ринку праці збільшується. Тому для них потрібно створити можливість навчатися впродовж життя. Це важливо для осіб не тільки старшого, а й середнього віку, бо в наш час професійні навички і форми зайнятості швидко змінюються, відповідно - змінюються вимоги роботодавців. Ринок освітніх послуг має чутливо реагувати на зміни на ринку праці. Але, безумовно, говорячи про необхідність створення такого ринку освітніх послуг, слід замислитися й над іншим питанням: а чи потрібен кожній людині, особливо робітничих професій, старий диплом державного зразка? Чи не краще розширити можливості неформальної освіти на робочому місці або дистанційно і після відповідного тестування зараховувати людину на роботу за здобутим фахом?
Не має бути монополії професійно-технічних закладів чи закладів державної служби зайнятості. Людина і роботодавець повинні мати право вибору освітнього закладу для здобуття нових навичок чи професії. Сьогодні дехто вважає, що для навчання дорослого населення потрібен окремий закон. Я думаю, що це неправильний підхід. Краще інкорпорувати в закон про професійну освіту норму про навчання дорослого населення. Тоді це теж буде певною мірою побудова місточка між поколіннями, кваліфікаціями, досвідом одних та інших для тривалого трудового життя.
Для того, щоб людина продовжувала активне трудове життя, потрібно розбудувати соціальну інфраструктуру, зокрема створити або відновити дитячі дошкільні заклади. Законодавством передбачено охопити всіх дошкільнят старших трьох років дошкільною освітою, але сьогодні в нас великі черги в дитсадки, тобто можливості доступу до них обмежені. Як наслідок - дітки приходять до школи непідготовлені або слабо підготовлені. Це - по-перше. А по-друге, догляд за дитиною покладається на когось із дорослих, переважно людей старшого віку. Підвищення пенсійного віку мало б привернути увагу держави, місцевих органів влади та самоврядування до розбудови і оновлення мережі дитячих дошкільних закладів.
Влада не повинна показувати поганий приклад ігнорування людей старшого віку. На мій погляд, коли Законом "Про зайнятість населення" (2013) ухвалили показник 45+ як квоту для обов'язкового працевлаштування певної кількості осіб, то вже цим заклали низьку вікову планку для дискримінації. Тим самим роботодавцям подали "сигнал" розглядати працівника 45+ як неконкурентоспроможного й ігнорувати його при працевлаштуванні. Тому потрібно відмовитися від квоти 45+, піднявши її принаймні до 50–53 років. Це буде відповідати і підвищенню пенсійного віку, який запроваджено для жінок, і потребам системи соціального забезпечення: адже, щоб отримати пенсію, людина мусить мати досить великий трудовий стаж. Як же можна його здобути, якщо вже в 45 років чоловік чи жінка в розквіті сил потрапляють у категорію безперспективних на ринку праці і, як наслідок, випадають із суспільного та політичного життя. Особливо це проявляється останнім часом. Зараз, на жаль, нехтують досвідом людей старшого віку, які володіють глибокими знаннями, системним підходом до управлінських рішень, інституційною пам'яттю. А це завдає великої шкоди функціонуванню державної служби.
Негативне сприйняття людей старшого віку - не тільки на ринку праці, а й у суспільстві, - руйнує також мотивацію молоді іти працювати в бюджетні установи чи в органи влади та місцевого самоврядування. Крім того, це стимулює відплив молоді та людей різних вікових груп на навчання і працевлаштування за кордоном.
Тим часом хотів би підкреслити, що і в Україні позначилися певні зміни на краще у сприйнятті людей старшого віку на ринку праці. Так, за офіційною статистикою, впродовж останніх років ми бачимо позитивний показник бодай невеликого зростання кількості зайнятих людей віком 60+. Більше того, я пригадую період 2009–2010 рр..: коли економічна і фінансова криза охопила Україну, то єдина категорія, яка давала приріст зайнятості, - це люди за 55 років (жінки) і 60-річні та старші (чоловіки). Сьогодні я порівнюю дані двох кварталів 2018 року з відповідним періодом 2019-го і бачу, що теж відбулося зростання кількості зайнятих саме в цій когорті (майже на 180 тисяч). Переважно у сфері послуг, торгівлі і, звісно, бюджетній сфері, зокрема освіті, охороні здоров'я. Це пов'язано з кількома чинниками. З одного боку - через низькі зарплати молодь не тримається в школі або медичній установі, а шукає роботу в інших секторах чи приватному бізнесі, або ж за кордоном, а з іншого - рівень пенсій, доходів людей старшого та похилого віку підштовхує їх до пошуку додаткових заробітків. Зважаючи на все це, перед роботодавцями постає дуже важливе завдання: в рамках їхньої соціальної відповідальності - створювати умови для солідарності поколінь у трудових колективах та забезпечувати гідну працю для всіх.