Зазвичай у День захисту дітей, який Україна відзначає 1 червня, відбуваються святкові концерти, масові розважальні заходи, активізуються з привітаннями місцеві владні еліти, політичні партії та благодійники.
Нинішнього року все інакше. Адже тепер у нашій країні є діти, що загинули на Майдані, були поранені у збройних сутичках на Сході України, через соціально-політичну кризу втратили батьків, діти-біженці. Діти страждають через складні політичні процеси. Весь той неспокій, який переживає суспільство загалом, переживають і наші діти, адже вони - його п'ята частина й члени понад шести мільйонів сімей. Нові поняття - "мобілізація", "збройний конфлікт", "антитерористична операція" тощо, раніше незрозумілі не тільки дітям, а й дорослому соціуму, увійшли в наш побут.
Сподіваюся, що й нинішнього року в Україні все ж таки буде свято. Але в контексті нових викликів, у час, коли поняття "війна" вже не тільки далека історія, а й наше сьогодення, і слово "мир", зважаючи на щоденну реальність, стало найкращим побажанням, варто було б переглянути практику захисту дітей. Про те, як саме це слід зробити, DT.UA розповів екс-уповноважений президента України з прав дитини Юрій ПАВЛЕНКО.
- Юрію Олексійовичу, які нові виклики постали у сфері захисту дітей у контексті нової суспільно-політичної реальності України?
- Справді, за останніх півроку відбулося надзвичайно багато суспільних змін, з'явилися принципово нові поняття. Нового змісту набуло і слово "діти". Сьогодні воно використовується і у викладі причин початку революції на Майдані, і при визначенні її основної мети.
Сім'я і діти завжди були однією з найвищих цінностей українського народу. Тим часом останні політичні події засвідчили численні випадки, коли дорослі (у тому числі й найрідніші) наражали дитину на невиправдані ризики.
Чому батьки, йдучи блокувати рух військової техніки або вирушаючи в епіцентр масових акцій протесту і не будучи впевненими в тому, що мирна демонстрація не переросте в бійку зі зброєю, беруть із собою дітей? Тому що для них нічого не варте життя їхньої дитини - чи просто вони не розуміють наслідків такого стресу для її психіки? Чому для розміщення політичних плакатів вони використовують дитячі візочки або курточку трирічної малечі? Чому для деяких батьків вказівка Путіна стати "живим щитом" важить більше, ніж збереження здоров'я власної дитини? Чому озброєні люди вважають за допустиме захоплювати дитсадки?
Чому частина людей через проблеми сироти в гарячій точці може мобілізувати на допомогу весь соціум, а частина (звісно, менша) - цинічно спекулює на дитячій біді з метою піару або наживи? Чому батьки, аби дати дітям приклад патріотизму, відчуття причетності до творення новітньої історії держави, не мають жодної альтернативи, окрім відвідування з ними барикад?
Всі ці "чому" вимагають відповіді і рішень не тільки від батьків, а й від політиків, військових, держслужбовців, міліціонерів, учителів тощо. Звісно, якщо ми хочемо якісно змінити стосунки "батьки-дитина - Батьківщина".
Надзвичайно важливо почути відповіді дітей на ці "чому". Адже вони мають прямий стосунок до того, що відбувається в країні, бо це їхні батьки мобілізовані і використовують зброю з обох боків барикад, це їхні батьки їдуть у гарячі точки.
- У збройних сутичках на Сході України, на жаль, постраждали й діти. Як у таких випадках велить реагувати міжнародне законодавство? Що передбачено українським?
- На жаль, у сучасному світі тема "дитина-війна" не нова. Напрацьовано низку конвенцій із протидії участі дітей у збройних конфліктах, їх захисту під час війни, окупації тощо.
Базуючись на здобутому людством досвіді, у 1955 р. Україна ратифікувала Женевську конвенцію про захист цивільного населення під час війни, розроблену після Другої світової. А 2004-го - Факультативний протокол до Конвенції ООН про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах. Втім, реальної роботи із застосування цих документів до сьогодні не проводили. Мабуть, ми були занадто впевнені, що військові конфлікти Україні не загрожують.
Щойно на вулицях міст пролунали перші постріли, ми звернулися до Закону України "Про охорону дитинства". Там виявилась лише одна декларативна стаття про заборону участі дітей у воєнних діях та збройних конфліктах. З часу прийняття (2001 р.) і надалі автори Закону не відчували потреби у її деталізації. Тепер від агресії страждають діти. Страждають від професійної безпорадності і держслужбовці. З'ясувалося, що ми не володіємо ні знаннями, ні вмінням стосовно захисту дітей у зонах збройного конфлікту.
У 2011 р. Україна отримала рекомендації ООН щодо удосконалення національного законодавства в частині визначення кримінальним злочином втягування та використання дітей у збройних конфліктах. Це було доручено Кабміну. На жаль, актуальності завдання виконавці не зрозуміли.
Насамперед ідеться про безпеку дітей; про недопущення вербування їх у збройні сили, безпосередньої участі у воєнних діях; про забезпечення особливих умов під час евакуації та недопущення створення перепон для неї; розлучення сімей тощо.
Хотів би підкреслити ще одну важливу річ. Перше болюче щеплення проти війни Україна отримала в кримських подіях. Тоді, реалізовуючи план окупації, президент Росії заявив, що його люди - так звані зелені чоловічки - використовуватимуть жінок і дітей як "живий щит". Він збирався подивитися, хто з українських військовиків стрілятиме в них. Це цинічне нехтування правами дітей та міжнародними законами. Світ засудив і заборонив такі дії ще в 1949-му.
- Які зміни ви пропонуєте внести в українське законодавство щодо дітей, котрі постраждали або стали учасниками збройних конфліктів?
- Ми мусимо усвідомити, що категорія "діти війни" розширилась. Тепер у нас є діти двох воєн: Другої світової та нинішньої неоголошеної (хоч би як називали події на Сході - АТО, збройний конфлікт, народний спротив, тероризм). У контексті захисту цих дітей треба визнати, що вони перебували на території, де стріляли, вбивали, збивали вертольоти, брали заручників, тероризували; де дітей ранили, в них на очах гинули люди. Інша категорія дітей, яка має з'явитись у законодавстві, - це ті, чиї мама або тато загинули під час АТО, на Майдані, в Одесі, в інших точках конфліктів.
Конкретні пропозиції офісу Уповноваженого президента з прав дитини щодо вдосконалення національного законодавства в частині захисту дітей-учасників або жертв збройних конфліктів було подано прем'єр-міністрові України. Ми пропонуємо:
1. У Законі України "Про охорону дитинства" визначити поняття "дитина-жертва збройного конфлікту", "дитина, яка перебуває у зоні збройного конфлікту", а також стандарти і нормативи їх соціального захисту та органи державної влади, які здійснюватимуть таку діяльність.
2. Впровадити порядок діяльності особового складу Збройних сил, органів внутрішніх справ, прикордонної та міграційної служб, учителів, соціальних працівників щодо виявлення, спілкування та поводження з дітьми, які перебувають у зоні збройного конфлікту.
3. Затвердити порядок створення гуманітарних коридорів у зоні воєнних дій та збройних конфліктів і порядок взаємодії командування Збройних сил держави з місцевими органами виконавчої влади.
4. У Кримінальному кодексі України необхідно чітко визначити склад таких злочинів як "вербування дитини під час збройного конфлікту", "використання дитини під час збройних конфліктів" і встановити кримінальне покарання для тих, хто це робить, у тому числі якщо це батьки дитини.
5. Заборонити залучення дітей до військових формувань, програм, заходів, пов'язаних із навчанням їх володіти бойовою зброєю, несенням військової служби. Для цього внести відповідні зміни до законів України "Про охорону дитинства", "Про військовий обов'язок і військову службу", "Про оборону України", "Про мобілізаційну підготовку і мобілізацію".
6. Впровадити роботу з надання реабілітаційних послуг дітям-жертвам збройного конфлікту, дітям, які перебувають у зоні збройного конфлікту. Запровадити навчальні програми для соціальних працівників, психологів, соціальних педагогів тощо. Відновити діяльність фахівців соціальної роботи.
7. Інформувати суспільство про організацію захисту дітей під час збройних конфліктів, запобігання вербування, використання їх воєнізованими або збройними формуваннями, осучаснити навчальні програми з цих питань у школах.
- Як перший крок сім'ям загиблих було виплачено матеріальні компенсації…
- Дозвольте зауважити. Звісно, грошей у біді забагато не буває. Але не тільки й не стільки фінансова потреба визначальна. Діти, їхні родини потребують психологічної, подекуди психіатричної допомоги, медичного супроводу або реабілітації, моральної підтримки. Від того, як сьогодні мама переживе шок від втрати годувальника сім'ї, значною мірою залежить те, якою мамою вона буде надалі. Чи вона завтра захистить дитину любов'ю, чи відтворюватиме стосовно неї агресію та ігнорування. Наскільки зросте чоловічий, жіночий алкоголізм, скільки сімей розпадеться? Душевні страждання, які пережили і переживають сім'ї Небесної сотні, загиблих військових, міліціонерів, жителі Одеси, цивільне населення Криму, Донбасу і всієї України, не лікуються лише грошима.
Соціально-психологічна підтримка дітей і сімей, на яких тією чи іншою мірою вплинули (і тепер впливають) події цих зими-весни, має стати для них доступною. Та ось парадокс: коли країна переживає шалену соціально-політичну кризу, прийнято рішення про згортання соціальної роботи з сім'ями у складних життєвих обставинах і скорочення команди підготовлених 12 тис. фахівців соціальної роботи. Але ж їхню діяльність якраз було б доречно переорієнтувати на допомогу людям, котрі сьогодні травмовані страхом, переживаннями, ночівлями в підвалах, наметах тощо. Вважаю таке рішення уряду стратегічною помилкою. Це те ж саме що під час війни з поля бою забрати медсестру.
- Скорочення соціальних програм в уряді називають вимушеним рішенням із метою економії бюджету…
- Ніхто не заперечує очевидних проблем з бюджетом, але ж не треба його "різати" за рахунок коштів, передбачених на соціальний захист дітей, особливо найуразливіших. Вчора урізали матеріальну допомогу при народженні та усиновленні дитини, сьогодні скорочуємо соціальних працівників, які працюють із нужденними сім'ями, зменшуємо фінансування на ліки хворим дітям тощо. Ці непродумані рішення так само обумовлюють соціальні втрати, бо діти стають жертвами агресії, тільки зброя їх ураження інша - рішення влади або її бездіяльність.
На цьому тлі процвітає рух псевдоволонтерів, охочих заробити на дитячій біді. На дорогах Києва зі скриньками вони начебто збирають кошти хворим дітям, розміщують сумнівні оголошення про збір коштів на порятунок сиріт із дитбудинків Донбасу, активно експлуатуючи небайдуже ставлення українців до недофінансованих державою потреб дитини. А правоохоронні органи не здатні захистити нас від "гуманітарного" мародерства.
- До речі, чи звертаються до вас із питаннями з окупованого Криму?
- Так. Одразу після окупації запитання йшли дуже емоційні й гострі, фактично свідчили про розгубленість людей від нової реальності. Бувало, просто телефонували з наболілим, пережитим. Часто питання стосувалися того, як перетинати кордон, якщо дитина вчиться в Україні; що очікує на дітей-сиріт, як фінансуватимуться прийомні сім'ї та дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ) в Криму. Тоді Україна надіслала в Крим кошти, а кримська влада лише доставила сім'ям. Далі пішли дзвінки про те, що прийомних батьків примушують стати громадянами Росії, погрожуючи забрати дітей, оскільки, на переконання окупаційної влади півострова, не громадяни Росії не мають права виховувати українських сиріт.
Ми дуже сподіваємося, що гуманітарні цінності в нас із колишніми чиновниками Автономної Республіки Крим залишилися спільні. І політичні вимоги стосовно громадянства не дозволять фахівцям із питань захисту дітей порушувати право дитини на сім'ю через те, що прийомні батьки відмовилися від громадянства Росії. Тим більше що на сьогодні ми точно знаємо, як відбувався "референдум" і в яких умовах проходило "волевиявлення" людей.
Отримували також низку прохань допомогти в напрацюванні нового законодавства Криму. Законодавча база України щодо захисту дітей-сиріт розвинена значно краще, ніж російська. Зараз виникла ситуація, коли Криму як суб'єкту РФ потрібно розробити своє законодавство. Перетворити більш розвинену українську соціальну практику, яка є на півострові, у практику суб'єкта Російської Федерації дуже складно.
Знаю, що росіяни закидають кримським фахівцям відсутність у Криму так званих комісій у справах неповнолітніх. Від цих комісій, як неефективного атавізму радянських часів, Україна відмовилася ще 1993 р. Було створено служби та кримінальну міліцію у справах дітей. Росія окупувала соціальний досвід, якого ніколи не мала, і не знає, що робити з нашими службами у справах дітей, а Сімферополь і Севастополь опинилися перед необхідністю повертатись у давно забуте минуле.
- Наскільки я розумію, тепер кримські сироти не зможуть бути усиновленими іноземцями через так званий "закон Діми Яковлєва"?
- Так, окупанти позбавили такого права кримських дітей. Більше того, для російських судів, які діють тепер на окупованій українській території, громадянин України, котрий бажає усиновити дитину в Криму, - також іноземець.
Наприкінці квітня окупаційна влада Криму відмовилася надавати Україні інформацію про кримських дітей-сиріт, що стоять на обліку з усиновлення, як це передбачено нашим законодавством. І, на жаль, права цих дітей на сім'ю буде поновлено тільки після визволення Криму від окупантів.
- Ми отримали незаперечні докази декларативності патріотичного виховання дітей. Як, на вашу думку, сьогодні слід прищеплювати дітям патріотизм?
- Заперечувати декларативність не буду. Та все ж пригадайте сміливий вчинок юних нахімовців, які під час перепідпорядкування Севастопольської військово-морської академії Російській Федерації на знак протесту заспівали гімн України… Напевно, найпереконливіші уроки для своїх учнів, та й для країни загалом, дали директорки луганської школи (яку викрали терористи за відмову проводити так званий сепаратистський референдум і проукраїнську позицію) та Кримської української гімназії (яка бореться за україномовне викладання).
Та все ж варто визнати: патріотизм і патріотичне виховання досить довго не мали живильного середовища. Наприклад, свого часу я ініціював дискусію про співвідношення військової підготовки та патріотично-виховної роботи в ліцеях з посиленою військово-фізичною підготовкою. Офіцери-педагоги намагалися мене переконати, що навички володіння зброєю і є суттю патріотичного виховання. Я ж досі впевнений: 15–16-літню дитину треба навчати офіцерської честі, поважати тих, кого захищаєш, розуміти межі використання зброї. Тобто формувати патріота Батьківщини і тільки потім, після повноліття, - у військових училищах учити володіти зброєю. Лише тоді, на моє глибоке переконання, Україна матиме таких військових як полковник Мамчур, а не "абверів".
Поділяю влучний вислів донецької письменниці Олени Стяжкіної: "Жила-была страна, а оказалась Родина. Украина". Сьогоднішня криза патріотичного виховання в державі виникла через повсюдні нігілізм і негативізм. Ми заперечуємо або змальовуємо у негативі все: від посадових осіб держави до незадоволення вулицею та двірником. Високо оцінюємо лише членів своєї родини. Сприймаючи себе манкуртами, не варто сподіватися, що діти навчаться від нас патріотизму.
Негативізм у висвітленні суспільного життя у ЗМІ так само шкідливий. Новини нічим не відрізняються від кримінальної хроніки, успіхи та досягнення сприймаються як реклама, соціальні ток-шоу заточені тільки на суспільний негатив.
Ми мусимо навчитися говорити про досягнення своєї громади, міста, області, країни, її людей - і видатних, і пересічних. Нам конче необхідно переглянути співвідношення негативної, критичної та позитивної інформації, яка виливається на дітей. Думаю, ми зобов'язані звільнити слова "Батьківщина" і "Вітчизна" від будь-якого іншого змісту, ніж істинного - рідна земля. Тобто патріотичне виховання має стати невід'ємною частиною суспільного життя.
Допоможіть дитині визначити, чим саме її сім'я, школа, вулиця, місто найкращі. Чому її країна одна-єдина. Дайте інформацію, яку діти змогли б зрозуміти і обговорити зі своїми друзями. Тоді вони будуть патріотами, пишатимуться Україною і через 10–15 років патріотично нею керуватимуть.