Втомливі і, як правило, малокомпетентні розумування про «неоглядні перспективи Інтернету», здається, трохи набридли всім, кому доводилося їх читати чи слухати. Прогуркотіла хвиля банкрутств інтернет-компаній, забравши з собою частину солодкуватості з промов апологетів «дивного нового світу». Проте Інтернет залишився, більше того — продовжив розширення, нехай повільніше, не скроплене небаченими прибутками й дивідендами, як то було на початку, проте так само масштабне й неухильне. Торкнулося це повільне, але, мабуть, неминуче зростання й нашої країни. Радісно-переможні реляції державних чиновників про те, що в Україні налічується 1,7 млн. користувачів мережі Інтернет (так ніби у тому є якась заслуга безпосередньо державних чиновників), вочевидь, все ж надто оптимістичні — тут кожен користувач, який купує картки різних провайдерів, врахований двічі-тричі. Проте цифра у 700—900 тисяч цілком може претендувати на правдивість. Рівно ж як і темпи її зростання, котрі становлять близько 30 відсотків на рік.
Зважаючи на таку кількість користувачів, можна говорити про наявність істотної за розмірами Інтернет-аудиторії, котра буквально щодня зростає. За вплив на уми цієї аудиторії змагається чимало владних, фінансових та інших соціальних груп найрізноманітнішої природи та спрямування. Зрозуміло, що різноманітні релігійні організації, «ловці душ людських», теж не можуть оминути Інтернет своєю увагою.
На початку масового поширення Інтернету основні християнські конфесії зберігали мовчанку. Проте після певної паузи, котра тривала між 1998 й 2000 роками, вони врешті зреагували на появу нового каналу суспільної комунікації. На перший погляд, релігійний світ з достатнім оптимізмом сприйняв новітні комп’ютерно-мережні технології.
У січні 2001 року папа Іван Павло ІІ заявив, що католики повинні ширше використовувати комп’ютерні засоби масової комунікації для пропаганди релігійних цілей. За словами понтифіка, вони «стирають кордони й дають змогу поширювати релігійну інформацію на увесь світ». Як наслідок у червні 2001 року Ватикан визнав будь-які види релігійної діяльності в Інтернеті, окрім відпущення гріхів, богоугодними. Тоді ж архієпископ Джон Фолі на прес-конференції сказав, що з точки зору католицької церкви Інтернет є прекрасним засобом для навернення у християнство та для проповідницької діяльності. Невдовзі було призначено навіть святого — покровителя Інтернету, Ісидора Севільського.
Російська православна церква ще перед тим озвучила своє позитивне ставлення до глобальної комп’ютерної мережі. В березні 2000 року патріарх Алексій благословив користувачів Інтернету. Ця подія була пов’язана з відкриттям офіційного веб-сайту РПЦ. Згодом РПЦ провела семінар з питань комп’ютеризації та освоєння Інтернет-простору у Московській духовній академії.
Відповідно, Римо-католицька церква в Україні, УГКЦ та Українська православна церква Московського патріархату, перебуваючи в ієрархічній залежності від двох центрів світового християнства, також задекларували намір розпочати освоєння Інтернет-простору, що невдовзі й знайшло втілення в «офіційних» веб-сайтах цих конфесій.
Не залишилася позаду й Українська православна церква Київського патріархату, зайнявши відразу два домени — //www.patriarch.com.ua і //www.kievpatriarch.org. Отак. Просто і зі смаком. (Щоправда, сайт за першою адресою так і залишався тривалий час на стадії розробки, а згодом, здається, був відключений.)
Українська автокефальна православна церква теж невдовзі відкрила свої офіційні веб-сайти.
На такій радісній ноті можна було б і закінчити огляд відносин християнських церков й Інтернету, поставивши остаточний діагноз щодо їхніх райдужних перспектив. Проте практичні спостереження примушують нас відмовитися від такого щасливого завершення.
Досить зайти на сайт будь-якої з основних українських християнських конфесій, аби зрозуміти, що не все так добре, як того б хотілося клірикам і архієреям. Відносно об’єктивним показником є кількість відвідувачів ресурсу. Тут більшість сайтів зберігають сором’язливу мовчанку, що в Інтернеті не без підстав прийнято вважати свідченням неуспішності проекту. Скромною відсутністю лічильників страждають сайти РКЦ, УГКЦ, УПЦ (КП). Кількість відвідувачів не приховує УПЦ (МП) — їх десь близько сотні щодня. Цифра наче й немала, проте якщо порівняти її з кількістю самих тільки зареєстрованих громад цієї конфесії (понад 9 тисяч), то, навіть зробивши скидку на «неінтернетизованість» аудиторії, можна зрозуміти, що особливої популярності ресурс не має ані серед вірних, ані серед сторонніх користувачів. Зрозуміло, що церковний сайт — не телевізійний блокбастер, щоб усі бігли на нього дивитися. Проте, якщо відвідувачів практично немає — то вже зовсім не важливо, наскільки цікава, важлива й потрібна християнам інформація міститься на сайті. Її все одно ніхто не читає.
Так, традиційні християнські конфесії мають «представницько-репрезентаційні сайти», на яких можна отримати інформацію щодо адміністративних подробиць їхнього існування. Котрі, як правило, малоцікаві для ширшого кола користувачів Інтернету. Вас турбує, кого призначили на яку парафію? Мене також ні. І слід зауважити, що формат «зведеної парафіяльної газети» — це ще кращий випадок. У гіршому, крім кількох красивих фотографій (через які сторінка завантажується в браузері хвилин зо п’ять) можна насолодитися хіба що пастирським посланням. Взимку і навесні — різдвяним, влітку і восени — відповідно, великоднім. Священики завжди з іронією говорять про той тип вірних, які до церкви потрапляють двічі на рік — на Різдво й на Великдень. А самі?!
Автор не є великим фахівцем з християнської моралі та етики — у школі їх у недалекі часи ще не викладали. Проте значна частина матеріалів, розміщених на сайтах обох найбільших УПЦ — і Київського, і Московського патріархатів, викликає, м’яко кажучи, неприємне здивування. Слова й словосполучення на кшталт «чорносотенці», «клікуші» (?), «истерики», «исчадия», «нечестивці» так і впадають в око на сторінках сайтів. І головне, якби ж то православні з таким дивовижним запалом громили тоталітарні секти, войовничих атеїстів або якихось інших безбожників — ні! Вони з непідробним азартом топчуться ногами по «ворожій конфесії», час від часу кидаючи лайку-другу на адресу УАПЦ, УГКЦ і римо-католиків. Такий би запал — та у мирних цілях... У будь-якому разі людині, незаангажованій у церковній політиці, навряд чи захочеться відвідувати подібні сайти вдруге.
Поруч із представницькими сайтами існують підтримувані церквами інформаційно-новинарні портали, які дещо оперативніше й різнобічніше висвітлюють розмаїття релігійного життя. Проте, як правило, інформація на них або надто «вузькоспеціальна» (ті ж адміністративні подробиці), або ж вторинна (читай — запозичена з інших онлайнових або офлайнових ЗМІ). Отже, читачеві, навіть зацікавленому в отриманні довколарелігійної інформації, простіше використати для цього звичайні новинарні та аналітичні онлайнові ЗМІ, з котрих отримується основний масив інформації, не завдаючи собі зайвих клопотів пошуком сторонніх сайтів.
Таким чином, практично вся діяльність українських традиційних конфесій обмежується, у найкращому разі, інформативним, а не комунікативним характером. Інформаційні повідомлення, як правило, максимально нейтральні й знеосіблені, позбавлені відчуття живого спілкування, надсилаються начебто в порожнечу. І відповідно, в порожнечу надіслані, не знаходять свого користувача й залишаються мертвим вантажем на сторінках маловідвідуваних сайтів, вряди-годи цікавих лише фахівцям, котрі приходять туди за кількома сторінками якогось церковного документа.
Унікальну ж можливість для живого спілкування, власне, інформаційного співіснування традиційні християнські конфесії практично не використовують. Пастирської діяльності як такої — проповідей (якщо не рахувати вищезгаданих різдвяно-великодніх опусів), навчання релігійної практики, порад для практикуючих вірних — на сайтах практично немає. Певним винятком тут є сайт УПЦ (КП), на котрому принаймні опубліковані проповіді патріарха Філарета у достатньо великій кількості. Про можливість індивідуальної комунікації з вірними, безпосереднього спілкування в чатах і форумах мова не йде. І, здається, цілком даремно. Бо кращого й гнучкішого способу для душпастирської діяльності на сьогодні уявити досить складно — хіба що безпосереднє спілкування, яке, за браком часу як у пастви, так і в самих служителів культів, відбувається вкрай рідко. І якщо на недільні богослужіння героїзму в прихожан ще більш-менш вистачає, то про якусь самоосвіту в питаннях віри, систематизоване й підконтрольне компетентним в цих питаннях духівникам вивчення церковної традиції (а не забобонів, що циркулюють серед літніх авторитетних бабусь) говорити вже не доводиться. Як наслідок — маємо велику рать «християнських зцілителів», відунів, шептунів та інших знахарів, поширення тоталітарних сект й безліч інших явищ, яким можна було б з певною часткою успішності протистояти саме засобами Інтернету.
Щодо «традиційніших» протестантських деномінацій, то вони намагаються освоювати простори Інтернету дещо успішніше, створюючи якщо й не наповнені інтерактивними компонентами, то достатньо інформативні та часто оновлювані сайти. Прикладом може бути баптистський портал (//www.baptist.org.ua). Проте слід віддати належне — віртуозності лайок, які зустрічаються як у проповідях, так і в богословських розвідках баптистів, православні можуть позаздрити. «Маленький брехливий нікчема», «ревна шайка фанатів» — відчувається виваженість як форми, так і змісту. Також заслуговує на захоплення доведення того, що католицька меса є «бісівським дійством». Власне, брак інтерактивності та надміру різкий, подекуди — відверто образливий тон і відлякують випадкових користувачів від цього ресурсу.
Проте «святе місце порожнім не залишається», і наявна ніша заповнюється безліччю неопротестантських релігійних організацій (які, з відомих причин, не люблять, коли їх називають «сектами»). Котрі саме і намагаються максимально використати наявні комунікаційні можливості, втягуючи в коло віртуальних дискусій і міжособистісного спілкування людей, які за інших умов у секту навряд чи пішли б. Робиться це вельми часто не надто відвертим і правдивим шляхом. Однак, називаючи себе в Інтернеті «екуменічними» церквами, відкритими для православних, католиків, протестантів і т.ін., упорядники цих сайтів послідовно і максимально жорстко пропагують свою ідеологію серед далеких від релігійної тематики відвідувачів, виставляючи свою точку зору як єдино істинну.
Автор особисто немає абсолютно нічого проти релігійної групи Адвентистів сьомого дня. Проте чому на вочевидь адвентистському сайті (www.chirch.kiev.ua) у жодному скількись видимому місці ані рядочком не згадується про те, що вони, власне, адвентисти? Про належність порталу можна зробити висновок тільки з авторства підбірок проповідей. І слід зазначити, що цей випадок є далеко не поодиноким серед протестантських ресурсів. Чи не схоже це на якнайбанальніший обман користувача? І чи така поведінка достойна тих, хто претендує на роль моральних авторитетів? Більше того, здоровий прагматичний підхід до ведення справ пішов у таких «християнських дизайнерів» набагато далі. Зокрема, на тому ж адвентистському сайті розміщено внизу баннерну рекламу достатньо відвертих Інтернет-конкурсів краси й приліплено сором’язливу приписочку: «Хай Вас не шокують подібні баннери. Завдяки їм 5 нових душ щодня зустрічаються зі Словом Божим». Хто там і що казав про мету і засоби? Чи може в цих веб-ресурсів близькі аудиторії?
І якщо серед офіційних веб-сайтів релігійних груп «сором’язливо-мовчазний» підхід щодо власної конфесійної належності все ж не є правилом, то існує чимало сайтів, присвячених «просто вивченню Біблії», на яких у прихованій формі здійснюється пропаганда віровчення та залучення до діяльності протестантських і неопротестантських релігійних груп (на зразок //nauka.bible.com.ua, //www.vhodi.com) Є також велетенський обсяг приватних веб-сторінок, розміщених на безплатних серверах на кшталт Geosites та Narod.ru, де мова починається про «літній відпочинок християн», «сімейне життя християн», «чудеса зцілення» тощо, а закінчується, знову ж таки, залученням до діяльності тієї або іншої неназваної на початку релігійної групи.
У сусідній Росії (точніше, в російському секторі Інтернету, Рунеті) експансія неопротестантських сект набула дивовижного розмаху і увійшла у сфери, неприпустимі, вочевидь, уже з чисто юридичної точки зору. Наприклад, чого варті самі сайти «Військово-християнська газета», «Військово-християнський союз» і т.ін., на яких у деталях розказується, як слід налагоджувати контакти з армійськими офіцерами, впливати на солдатів і, загалом, вести активне і підтримуване державними службовцями проповідництво у лавах збройних сил.
На жаль, екуменічний діалог поки не дав бажаних результатів, і тому нині у світі немає «просто християн». Тому якщо сайт декларує себе «просто християнським», «правильним християнським» і т.ін., не вказуючи своєї конфесійної або сектантської приналежності («католицький», «православний», «баптистський», «ієговістський» тощо), і при тому містить елементи релігійних практик — молитов, проповідей, тлумачення Біблії — то ситуація однозначна. Власники й редактори сайту хочуть приховати свою релігійну належність, вводячи в оману довірливих відвідувачів. За будь-яких умов, жоден з таких ресурсів не заслуговує на довіру, і приділяти їм увагу слід швидше працівникам компетентних служб та органів, аніж користувачам, які шукають духовної розради.
До речі, працівники тих самих органів, глибоко переймаючись журналістськими інтернет-публікаціями, що «можуть завдати шкоди іміджу України» або образити честь і гідність вельми популярних держчиновників, виявляють дивовижну толерантність до присутності в Інтернеті відверто деструктивних сект й культів. Наприклад, за адресою //www.usmalos.com й досі мирно розміщається сайт Білого братства. Сайт цей регулярно оновлюється, на ньому з’являються нові послання «Марії Деві Христос» до учнів, відбувається жвавий діалог з теологічних питань і нікому немає діла, скажімо, до юридичного статусу організації, представники якої здійснюють контент-наповнення сайту, її відносин із законом тощо.
Проте це випадки радше маргінальні, більш того — в силу психологічних якостей творців, скоріш за все, нежиттєздатні. А поки головне змагання «за душі в Інтернеті» може розгорнутися саме між основними християнськими конфесіями та неопротестантськими релігійними групами. І на сучасному етапі останні виглядають далеко перспективніше. Звісно, неопротестантські сайти поки що, як правило, недоладні — зі слабким дизайном, переобтяжені рекламою, незручні в користуванні і надто вже відверто-агітаційні. Проте майстерність дизайнерів з часом зростатиме, рівно ж як володіння психологічними й маркетинговими прийомами, які даватимуть змогу залучати нових користувачів. Проте не лукавством єдиним, й достатньо глибоким відчуттям унікальних можливостей, які надає всесвітня Мережа, забезпечують собі успіх неопротестанти. Традиційним церквам доведеться або напружити свою здатність до сприйняття нового і вступити у «двобій за душі», або ж втратити чималу частину як потенційних, так навіть і наявних вірних. Себто зазнати істотної поразки у своїй основній місії.