Така тема й така розмова для журналіста з серії: як іще сказати, щоб пояснити суспільству очевидне. Які підібрати слова, щоб розбудити душу чиновника. Яку фотографію поставити, щоб висловити чужий біль і змусити державу діяти.
Коли ж людина займається подібним усе своє свідоме життя в професії, то в її мові, жестах і щоденній роботі майже не залишається місця емоціям. А її особистий людський крик стає таким же німим, як у цих хлопців на фото.
Донетчанка Дар'я Касьянова в дитячій темі майже п'ятнадцять років. За її плечима проект "Сирітству - ні!", який першим у країні відкрив державні бази дітей, готових до всиновлення. Завдяки проекту вісім тисяч дітей знайшли нових батьків або були влаштовані в прийомні сім'ї.
Потім була війна, евакуація дитячих будинків і родин, статус ТПО, "Українська мережа за права дитини" і високий пост програмного директора міжнародного "Благодійного фонду "СОС Дитячі містечка Україна".
Нині Касьянова в складі нечисленного пулу експертів дитинства, які знають про цю тему все. Включаючи рідкісні злети (про досвід розвитку сімейних форм виховання часів президентства Ющенка досі пишуть західні ЗМІ) і падіння, про які в основному розповідають наші журналісти.
Ліквідація 2010 року міністерства з питань сім'ї і дітей (створеного 2005-го), а, по суті ліквідація ключового пласту соціальної політики, загнали дитячу тему в державний відстійник. "Слуги народу" за півроку роботи навіть на два-три реальних крока не наблизилися до цього моря сліз. Продовжуючи підтримувати його існування.
Ми зустрілися з Дашею, щоб укотре розбудити, висловити, змусити… бути людьми.
- Дашо, чи є нині в Україні соціальна політика?
-Формально є, з погляду змістів, - немає.
- За якими маркерами ти сформувала таке переконання?
-Основний маркер один: наша соціальна політика пов'язана лише з виплатами, пенсіями, субсидіями тощо. У ній немає сім'ї і дитини. А отже, немає бачення, стратегії та системи захисту їхніх прав.
Ба більше, система ворожа та лицемірна відносно родини. Ми привселюдно говоримо про те, що треба підтримувати сім'ю і дитину, але при цьому виділяємо на цей напрям жалюгідні копійки. Тоді як інтернати одержують 12–13 мільярдів гривень на рік. Логічно, що виживає той, у кого більше грошей. Скільки існуватимуть стіни, стільки інтернати й будуть наповнюватися дітьми.
- Тут ви розходитеся з Людмилою Волинець. Відома експертка вважає, що не можна закривати інтернати, поки немає чіткого розуміння, куди направляти дітей.
-Не думаю, що ми так уже сильно розходимося з Людмилою Семенівною. Напевно, я менш стримана та просто стомилася чекати, поки ми визначаємося. Час іде, нова влада виголошує якісь гасла, приймає стратегії, які і тому числі пишемо і я, і Волинець... Щоразу сподіваючись на те, що буде прорив. Але прориву досі немає. І це знає все наше нечисленне експертне співтовариство, яке займається захистом прав дитини, і, звичайно, самі діти, котрі проживають свої непрості життя.
- Ми зараз говоримо про вразливі родини, в яких діти потребують участі й захисту держави?
-Так, про родини, які опинилися в складних життєвих обставинах, де іноді й самі батьки порушують права дитини. А також про дітей, які залишилися без батьківської опіки та вже мають відповідний юридичний статус або його ще не мають. І в цій точці основна проблема: більшість дітей, які нині живуть в інтернатах, не мають юридичного статусу дітей-сиріт і позбавлених батьківської опіки. І тут треба розбиратися, чому там перебувають діти, в яких, по суті, є батьки.
- Чому?
-Тут дуже широкий спектр проблем. Найперша - бідність. Але часто це не просто бідність. Історія з останніх: сім років дитина з інвалідністю живе в інтернаті. У неї є батьки, які від неї офіційно не відмовилися. Боячись осуду сусідів і, можливо, вирішивши, що не потягнуть супровід такого діагнозу самостійно. Фінансово не потягнуть. З одного боку, якби вони відмовилися від дитини відразу, то її, можливо, давно вже всиновили б. І тут претензія до батьків. З іншого - якби в тому селі, де проживає ця родина, були соціальні та інші послуги, які допомагали б родині справлятися з важкою ситуацією, - денний центр, психолог, школа з інклюзивним класом тощо, то, можливо, їхня дитина давно жила б у рідній сім'ї.
- І тут виграє інтернат.
-Так, і з великою перевагою. Адже в нашій картині світу в інтернатах перебувають діти страшно питущих неблагополучних людей. Але якраз страшно питущих батьків дуже швидко позбавляють батьківських прав, і дітей всиновлюють. А інтернат - це зовсім інше. "Та не переживайте ви так, відправляйте свою дитину до нас. П'ять разів погодуємо, одягнемо, і ви проблем не знатимете" - це ключова "рятівна" фраза для батьків, які не справляються із батьківством. І вони на роки залишають своїх дітей в інтернатах.
А вибір досить широкий: школи-інтернати, інтернати для дітей з інвалідністю, санаторні школи-інтернати, дитячі будинки... Цілий набір державних закладів, які не вирішують проблеми кожної конкретної дитини та її сім'ї, а лише поглиблюють. Бо в результаті ми не працюємо з родиною. Ні на етапі, коли вона приймає таке рішення стосовно своєї дитини, ні після. Ба більше, ми не маємо уявлення про те, що відбувається з біологічними родинами дітей, які живуть в інтернатах. Якщо їм ніхто не допомагав, то ситуація, скоріш за все, там тільки погіршилася, і просто повернути в таку родину дитину справді небезпечно. Слід аналізувати історію й ситуацію кожної дитини, що живе в інтернаті.
- Скільки в нас в інтернатах дітей? І який відсоток без статусу?
-За останньою інформацією, близько 100 тисяч дітей перебувають в інтернатних закладах. Із них лише 6–8 тисяч - діти-сироти та позбавлені батьківської опіки. Тобто решта - це діти, в яких не розірвані стосунки із біологічними батьками.
- Якою, на твою думку, має бути в держави схема вирішення цієї проблеми?
-Заявлена 2017 року реформа інтернатних закладів (деінституціалізація) відбувається на тлі відразу кількох реформ - децентралізації, що розгортається досить активно, а також реформ охорони здоров'я та освіти. І тут дві проблеми. З одного боку, ці реформи абсолютно не перетинаються, ідуть кожна окремо, що саме по собі ненормально. З іншого - в їхній основі винятково економічна доцільність. Скільки заощадити тут, скільки дати там, у кого забрати… Нескінченний порожній процес.
А от якби держава відштовхнулася від конкретної дитини, що страждає сім років в інтернаті, та її сім'ї, яка одна не в змозі впоратися з цією ношею, то чиновники не просто рахували б цифри, а зробили б акцент, приміром, на розвитку соціальних послуг для таких родин у новостворених громадах. А потім виділили б на цей конкретний проєкт державну субвенцію. І в результаті там, де ми з вами живемо, - у містах і громадах, з'явилися б безоплатні соціальні, медичні, освітні й адміністративні послуги, доступні для сім'ї з дитиною. Можливо, відкрилися б спеціальні центри для сімей з дітьми, де соціальні працівники супроводжували б уразливі родини. Що дало б змогу сім'ям не опинитися в складних життєвих обставинах або їх успішно подолати, коли щось пішло не так. І велосипед винаходити не треба. "СОС Дитячі містечка Україна" готовий на перше прохання поділитися своєю обкатаною в усьому світі моделлю супроводу сімей. Адже якщо запрацює навіть тільки цей механізм, то ми перекриємо цей кран нещасть, і батьки перестануть масово віддавати своїх дітей в інтернати.
Безумовно, це не буде швидко. І саме тому ми справді не можемо взяти й одним розчерком пера закрити всі інтернати. Хоча б тому, що там залишаються тисячі дітей із нез'ясованим статусом. Однак потрібно як мінімум чітко позначити мету: ми хочемо підвищити добробут українських сімей і якість дитинства. Тому ми маємо через п'ять років знизити кількість дітей, що перебувають в інтернатах, на стільки-то, кількість інтернатів - відповідно на стільки-то. Далі - інструменти (законодавчі й нормативні акти), терміни, відповідальні та ресурси. Тільки так.
- Ти можеш сказати, скільки інтернатів реально закрили за ці два роки?
-За інформацією Міністерства соціальної політики, з 700 інтернатних установ закрито близько 60. Але я не дуже вірю, що їх усі справді закрили, Інно, реально вони не закриті! Так, можливо, їм трохи урізали фінансування, забрали якусь субвенцію… Звідки знаю? Та з практики. Коли ми приїжджаємо з моніторинговим візитом в інтернат і кажемо: "Добридень, ви інтернатна установа, і ми хочемо перевірити, як ви дотримуєтеся прав дітей", - нам відповідають: "А ми не інтернат, ми дитячий центр, взагалі-то, просто стару вивіску залишили. Діти з незаможних сімей у нас справді є, але тільки вдень. А ночують вони вдома". Звісно, ми перевіряємо ще раз цю інформацію. Телефоную через годину в той самий "центр" і як "мама-переселенка" прошу прийняти мою дитину. І знаєш, що мені відповідають? "Приїжджайте!" - "А можна, щоб дитина ночувала у вас?" - "Так, жодних проблем!".
Безумовно, є установи, які справді знайшли місця для дітей і закрилися. Є такі, котрі зменшили набір. Але парадокс у тому, що дуже часто головними противниками реформи виступають самі батьки, які кажуть: "Але як же, нам було так зручно". Часто - відвіз, забув, і все.
- У суміщенні пазлів деінституціалізації й децентралізації - де основні нестиковки?
-Ми з Людмилою Волинець ще у 2010-му, коли реформа тільки окреслювалася, зверталися до експертів, які супроводжують реформу, з проханням вписати в її канву основну цільову групу - сім'ї з дітьми. Нам постійно казали, що ще не час. Але в кожному плануванні працює один принцип: що запланували, те й отримали на виході. Ну не запланували сім'ю з дитиною. Немає в держави такої цільової групи. Що тепер? Якісь обривки соціальних послуг для сімей із дітьми вмонтують у нову структуру штучно. А на рівні громад дуже часто люди самі не розуміють, про які послуги йдеться у процесі деінституціалізації.
Нарубати дров, натопити лазню, помити хворого… Це все, що знають про соціальні послуги наші люди. Мало хто говорить про розвиток денних центрів сім'ї і дітей, розвиток послуг для дітей з інвалідністю, групи взаємодопомоги для батьків, курси підвищення батьківської компетенції.
А, наприклад, у тій-таки Англії, куди наші чиновники часто їздять запозичувати досвід, на базі звичайних загальноосвітніх шкіл створено денні центри для дітей. Це місце, куди мама може привести на кілька годин дитину-дошкільника. Поки за ним наглянуть соцпрацівники центру, мама піде оформить документи або просто пострижеться. Навіщо це зроблено? Так соціальні служби можуть спостерігати за тим, що відбувається в уразливих сім'ях. Там, де ситуація на межі. І якщо мама привела дитину в такий центр, отож у неї є мотивація, отож вона піклується про свою дитину. Соціальний працівник без вторгнення в сім'ю може також зробити висновок про те, що дитина, припустімо, без побоїв і відкрита до спілкування. Може також припустити, безпечно в цій сім'є дитині чи ні.
Якщо ж це сім'я, котра переїхала з іншої країни або з іншого міста, чи сім'я, котра переживає в цей момент життєві труднощі, то такий центр для неї - можливість інтегруватися в нову спільноту. А якщо сім'я ізольована, забирає дитину з запізненням, а приводить із синцями, - то в спеціаліста є можливість зробити своєчасні висновки й запропонувати свою допомогу або викликати поліцію, відчувши небезпеку для дитини. Тобто ми говоримо про функціонування системи, яка дозволяє виявляти неблагополуччя на дуже ранній стадії.
- Це вже вищий пілотаж.
-Так, наша система так не спрацьовує. Однак коли на рівні громад ми розповідаємо про такі послуги, всім місцевим керівникам подобається. Навіть готові впроваджувати. Правда, за донорські гроші. "Ну як же? - питаємо. - Ось же у вас у бюджеті є кошти. Давайте ми вам допоможемо все розпланувати й організувати". - "Ну що ви, - відповідають. - Коли вибирати між перекриттям даху в школі чи створенням денного центру, то ми, звісно, виберемо дах у школі або дорогу до сусіднього села".
- Багато в нас у громадах таких сімей, котрі на межі? Хтось, взагалі, моніторить цей пласт?
-Кількість сімей, із яких уже сьогодні можна вилучати дітей, величезна. Але інколи в мене бувають такі хвилини розпачу, коли я розумію: навіть якщо в громадах сьогодні з'являться всі ці соціальні послуги, то працювати там уже ні з ким. І найбезпечніше для дитини - вилучити її з сім'ї.
- Куди? В інтернати? Ти ж сама сказала, що, доки стоять стіни і йдуть гроші, систему не зруйнувати.
-Давай не забувати, що Україна - не унікальна країна. І в нас уже були серйозні успіхи в розвитку національного всиновлення, прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу. Є дійові світові практики, які цілком можна впровадити в нас. Ми пробуємо патронат. Але така форма більшою мірою - це підтримка для біологічної сім'ї, щоб після кризи можна було повернути туди дитину. А ось коли вся сім'я неблагополучна? Якщо батьки - все-таки ті люди, котрі жахливо п'ють? Тоді передусім - усиновлення, потім опіка або прийомна сім'я.
Інша річ, що нам треба не просто говорити, що в нас є такі альтернативні рідній сім'ї форми влаштування дитини, а постійно готувати нові прийомні сім'ї, шукати й рекрутувати таких людей. Тоді питання інтернатів відпаде саме собою. І це ще одна мета, яку треба чітко поставити. І йти до неї. З нормативними змінами, термінами й відповідальними. А не виписувати першим пунктом у президентському указі розвиток міжнародного всиновлення. Що теж - окрема велика тема для розмови. Повертаючись же до інтернатів, скажу: в європейських країнах усе ще є інтернати - але це невеликі установи, орієнтовані на потреби конкретної дитини.
- У якійсь іншій формі?
-Це малі групові будинки, про які в нас теж уже давно говорять. Тим часом я мала честь створювати один такий малий груповий будинок у Дніпропетровській області ще 2014 року. І в СОС є такий малий груповий будинок. У чому його відмінність від інтернату? Це або приватний будинок, розташований у сільській громаді, або квартира в багатоповерховому міському будинку, де проживають діти, яких тимчасово не можна влаштувати в сім'ю. Через різні обставини. Сексуальне насильство, захворювання або інвалідність, психологічна травма від розлучення батьків… Таких дітей треба спочатку реабілітувати, готуючи до розміщення в прийомну сім'ю, щоб не завдати ще більшої травми.
Очевидно, що таку тонку індивідуальну роботу не можна провести в рамках інтернату. Ще один приклад. Ми приїжджаємо в інтернат для дітей із проблемами зору. Заклад переповнений. Коли починаємо аналізувати, виявляється, що тут по багато років живуть діти цілими сім'ями. Одна дитина, що погано бачить, а з нею за компанію - ще п'ятеро братів і сестер. Таке дивне коло. Коли ми раз і назавжди на рівні держави зрозуміємо й зафіксуємо, що інтереси дитини вищі за інтерес дорослих, тоді в нас почнуться справжні зміни.
- Скажи мені, для того щоб розібратися от із цими 90 тисячами дітей, які незрозуміло з яких причин перебувають в інтернаті, скільки знадобиться часу державній машині? Щоб відфільтрувати тих, хто може повернутися в біологічну сім'ю, від тих, кому все-таки доведеться шукати щастя в іншому місці.
-Для того щоб відфільтрувати, потрібно вивчити особисту справу кожної дитини, з'їздити в її сім'ю. Але можна дуже грубо прикинути, розуміючи, скільки в нас уже створено об'єднаних територіальних громад.
- Десь близько тисячі.
-На сто тисяч дітей, що перебувають в інтернатних закладах. Можна припустити, що в середньому кожній громаді дістанеться по сто таких дітей. Якщо врахувати ті, які ще не об'єдналися, то ще менше, ніж по сто. Не так багато насправді. Я думаю, що при бажанні за квартал можна було б повністю зрозуміти, що це за діти та що це за родини. Скласти план подальших дій. Ба більше, дещо з необхідного вже зроблено на першому етапі деінституціалізації, який саме й передбачав аналіз потреби громад і оцінку інтернатів. Робочі групи мали вивчати, скільки дітей перебуває в інтернатних закладах, чому вони там опинилися, звідки ці діти…
- Якого року почали?
-2017-го. Якісь результати і якісний спектр уже мали би бути. Інша річ, що діти змінюються, виростають, потрапляють у нові умови й ситуації. Але все-таки гадаю, що така інформація є на рівні служб у справах дітей, центрів соціальних служб, на рівні голів ОТГ, якщо, звичайно, це відповідальні люди. І якщо хтось два роки тому взагалі ставив перед собою такі цілі.
- Нині привселюдно Міністерство соцполітики начебто всі цілі поставило. Дитинство - пріоритет. А реально?
-Реально ні мене, ні інших наших експертів жодного разу за ці п'ять місяців не було запрошено для предметної розмови до міністерства. Були зустрічі в рамках якихось офіційних заходів. Так, наприкінці минулого року ми проводили круглий стіл щодо прийняття резолюції ООН, яка стосувалася й проблем інтернатних закладів у тому числі. Ми запросили представників нової влади, вони виступали, слухали нас. І начебто домовилися про те, що на наступному етапі діалогу ми готові представити новій команді Кабміну всі свої багаторічні напрацювання, щоб швидко ввести їх у курс справи. Ба більше, від самого початку дали зрозуміти, що ми всі в одному човні, що не збираємося на щось претендувати або когось критикувати. Що розуміємо - нові люди, новий напрям, їм треба розібратися.
Безумовно, в кожного може бути власне бачення. Але мене в цій ситуації лякає тільки одне: коли цього бачення немає або воно дуже віддалене в часі. От ми коли-небудь почнемо закривати інтернати або створювати соціальні послуги на місцях. Але нічого не закриється й не розвинеться саме по собі.
Інтернати - це дуже потужна система. Часто кажуть, що інтернати - це містоутворюючі підприємства. І зараз, коли я слухаю спічі нових депутатів, які клянуться, що "не дадуть закритися прекрасному інтернату та померти такому унікальному колективу", то, знаєте, в мене починається істерика. Я розумію, що в кожного співробітника інтернату є родина, і їм теж хочеться їсти. Але я тут точно не на боці дорослих, я на боці отих дітей, які там нині в заручниках.
- Із боку влади це, знов-таки, невміння вибудовувати комунікацію чи позиція?
-Простих відповідей тут немає. Річ у тім, що дитяча тема зовсім не така мила й приємна, як може здатися. Тут багато лобі, особистих і вузьковідомчих інтересів. Кожен прикриває свою сферу. І, можливо, я дала б їм ще трохи часу, щоб вони в усе це глибоко вникнули та змогли подолати.
- А скільки ти розбираєшся в проблемі, коли в неї починаєш вникати? Так, щоб поринути, розібратися й потім почати приймати рішення. Чесно?
-Коли я тільки починала займатися темою сирітства, працюючи у Фонді "Розвиток України", мені дали півроку, щоб я вникнула. Весь цей час я мала можливість читати, спілкуватися з людьми, які викликали інтерес, експертно говорили, писали. Мала можливість поїхати на якусь розумну конференцію. Але однозначно за півроку картина світу в мене не з'явилася. У мене вона досі складається, вже протягом 13 років. Я, якщо чесно, погано уявляю, як люди із зовсім іншої сфери можуть брати на себе таку відповідальність. І по суті нічого не зробити.
- Ось-ось із них цю відповідальність знімуть. У середу, 4 березня, президент збирає позачергову кадрову сесію парламенту. Підемо по новому колу.
-У цьому вся драма нашої країни. Діти в чужих стінах волають про допомогу, але їх ніхто не чує…
- Не можу не поставити це запитання, знаючи твою власну історію. У нас, узагалі, з таким розкладом є шанси коли-небудь дотягнутися до дітей на лінії розмежування, в "сірій зоні"?
- Це проблема. Там багато сімей із дітьми, які опустилися на дно, і з ними реально ніхто не працює. Соціальних служб дуже мало, а ті, котрі залишилися, - без машин і без будь-якої державної підтримки. Як вони можуть туди дотягнутися? І туди, зрештою, їздити розбитими дорогами небезпечно. Якщо все-таки вдається вилучити дитину, то вона потрапляє спочатку в притулок, а потім - в інтернат. Інтернати в Донецькій і Луганської областях переповнені. Там різні діти. Частіше - без статусу сиріт. Їхні батьки можуть жити по обидва боки лінії розмежування. Дуже багато сімей, котрі виїхали кудись заробляти гроші, а дітей залишили бабусям, і це теж окрема категорія.
Мені здається, що масштаб проблеми ми усвідомимо тільки згодом. Скільки за роки війни дітей із лінії фронту вступило у виші? Як вони складають ЗНО? Хтось це відстежує? Чи є в нас, взагалі, статистика щодо дітей у "сірій зоні"? Не знаю. Ми зустрічалися недавно з правозахисницею й волонтеркою Оленою Розвадовською і вкотре обговорювали все це.
Тим часом, повертаючись до теми нашої розмови про соціальні послуги для сімей із дітьми, скажу, що на цих територіях можливостей для їх розвитку зараз набагато більше, ніж у тих-таки Херсонській або Закарпатській областях. З одного боку, тут працює багато громадських організацій і волонтерів. З іншого - - сюди спрямовують свої кошти чимало міжнародних донорів. Але питання в тому, як їхні гроші розподіляються, як визначаються пріоритети, як формується державний запит…
- Відповідь?
- За роки війни в Луганській області не з'явилося жодного центру для сімей із дітьми. А мамам, які пережили насильство, постраждали від війни або внаслідок травм, хочуть відмовитися від своїх новонароджених дітей, така допомога дуже потрібна.
- Тут і зараз.
-Так. Є всього лише один центр соціально-психологічної реабілітації в Лисичанську, створений на базі лікарні. І він переповнений дітьми. Але такі цілодобові стаціонарні послуги екстреного розміщення дитини біля тих-таки КПВВ просто необхідні. Де можна було б розмістити й дати переночувати мамі з дітьми. Такі послуги за шість років війни не з'явилися.
- Тобто такого запиту влада досі не сформулювала.
-А громадські організації, відповідно, не ускладнюють собі життя, обмежуючись звичною "гуманітаркою" - куртками, обігрівачами, ремонтом дахів... Якось так. Ми в СОС "Дитячі містечка Україна", зі свого боку, супроводжуємо сім'ї, зокрема й уздовж лінії розмежування.
У нас є мобільні бригади та центр екстреного реагування в Станиці Луганській. Фокус намагаємося не зміщувати з головного, щоб діти залишилися зі своїми рідними сім'ями, а якщо вже не виходить, то шукаємо варіант, як влаштувати дитину в прийомну сім'ю. Але ж ми з тобою розуміємо, чиє це насправді завдання.
Більше матеріалів цього автора читайте тут.